Галина Петрівна дізналася, що її не запросили на весілля сина, коли прийшла до нього додому з тортом на його день народження.
Павлу виповнювалося тридцять п’ять років. Вона спекла його улюблений торт з вишнею і шоколадом, як у дитинстві.
Двері відчинила незнайома дівчина в халаті.
— Ви до кого?
— До Павла. Я його мама.
Дівчина розгубилася, озирнулася.
— Паша! Тут твоя мати!
Павло вийшов у коридор, теж у халаті. На безіменному пальці сяяла обручка. Новенька, блискуча.
— Мам? Ти чого прийшла?
— З днем народження тебе, — Галина Петрівна простягнула торт. — Ти… одружився?
— А, так. Минулого тижня розписалися. Мамо, ми зараз зайняті. Давай ми потім зателефонуємо.
Він взяв торт, поставив на тумбочку. Дівчина — тепер уже невістка, виходить — дивилася вичікуючи.
— Паша, ти навіть не сказав, — Галина Петрівна намагалася говорити рівно, але голос зрадницьки затремтів.
— Мамо, ну що ти? Ми вирішили без шуму. Тільки розписалися і все. Нікого не запрошували.
— Але я ж твоя мати…
— Мамо, не починай. Ми з Оленою вирішили, що це наше життя. Правда, Олено?
Олена кивнула.
— Ми сучасні люди, Галина Петрівна. Весілля — це вже пережиток.
— Зрозуміло, — Галина Петрівна відступила до дверей. — Вибачте, що завадила.
Вона вийшла на сходовий майданчик. Ноги підкошувалися. Сіла на підвіконня…
… Тридцять п’ять років тому вона народила його одна. Батько пішов, коли дізнався про те, що вона при надії.
Виховувала, недоїдала, недосипала. На дві роботи ходила, щоб на гуртки вистачало — англійська, музика, спорт.
В інститут платний вступив — продала мамину квартиру. «Дякую, мамо, я тобі все поверну», — говорив він.
Не повернув. Після інституту влаштувався в хорошу фірму, зняв квартиру, став жити окремо.
Приїжджав рідко, дзвонив ще рідше. «Мамо, я зайнятий, кар’єру будую, ти ж розумієш».
Розуміла…
… Вдома Галина Петрівна сіла на кухні, накапала валеріани. Руки тремтіли.
Зателефонувала подруга Тамара.
— Ну як, привітала сина?
— Привітала.
— Щось голос у тебе… Галочка, що сталося?
— Він одружився, Тома. Таємно. Мене не покликав.
— Що?! Та він зовсім очманів! Вибач. Галочка, ти як?
— Нормально. Звикаю до нової реальності.
— Яке нормально! Галка, це ж… це зрада!
— Не драматизуй. Це його право.
— Та досить! Ти вічно його захищаєш! А він тебе ні в що не ставить!
— Тома, він мій син.
— І що? Олена теж мені дочка, але вона щодня дзвонить, у вихідні приїжджає.
— У всіх по-різному буває.
Увечері Галина Петрівна розбирала старі фотографії.
Павлик у пісочниці. Павлик на святковому ранку був зайчиком. Перший клас, випускний, інститут.
На всіх фотографіях вони вдвох. Батька не було, бабусі рано не стало. Тільки вони вдвох проти всього світу.
Телефон мовчав. Павло так і не передзвонив.
Наступного дня на роботі — Галина Петрівна працювала бухгалтером у невеликій фірмі — колеги помітили її стан.
— Галино Петрівно, ви хворієте? — запитала молоденька Катя.
— Ні, все добре.
— А щось ви бліді. Може, додому?
— Дякую, не треба.
В обід, нарешті, зателефонував Павло.
— Мамо, ти образилася?
— Ні, синку.
— Ну і правильно. Ми ж сім’я, правда? До речі, мамо, якщо вже зателефонував… У мене до тебе прохання. Можеш грошей позичити?
Галина Петрівна мовчки тримала трубку.
— Мамо? Ти чуєш?
— Чую. Скільки?
— Триста тисяч. Це на місяць. Ми з Оленою хочемо у відпустку поїхати. Типу медового місяця.
— Триста тисяч.
— Ну так. На Мальдіви хочемо. Ти ж знаєш, я поверну. Як премію отримаю.
— Паша, у мене немає таких грошей.
— Мамо, ну що ти? У тебе ж відкладено на чорний день. Ти сама казала.
Так, було відкладено. Двісті вісімдесят тисяч. На операцію, якщо буде вже терміново. Або на похорон. У шістдесят два роки треба думати і про таке.
— Паша, це мої останні гроші.
— Мамо, я ж сказав — поверну! Ти що, не довіряєш рідному синові?
Рідному синові. Який не запросив на весілля.
— Я подумаю.
— Мамо, нам через тиждень вилітати! Що за «подумаю»?
— Павло, я сказала — подумаю.
Вона поклала слухавку. Він одразу передзвонив.
— Мамо, що з тобою? Ти все-таки образилася? Ну вибач, що не покликав на весілля. Але це ж не привід!
— Павло, справа не у весіллі.
— А в чому?
Галина Петрівна мовчала. У чому? У тому, що за тридцять п’ять років вона жодного разу не чула щирого «дякую»?
У тому, що він пам’ятає про неї, тільки коли потрібні гроші?
— Мамо, ну скажи хоч щось!
— Приїжджай ввечері. Поговоримо.
— Мамо, у мене зустріч ввечері.
— Скасуй.
— Не можу! Це важливі клієнти!
— А я не важлива?
— Мамо, що ти несеш? Звичайно, важлива! Але це робота!
— Тоді до побачення, синку.
Вона вимкнула телефон.
Увечері прийшла Тамара. З пляшкою і шоколадом.
— Розповідай.
Галина Петрівна розповіла.
— Ото сволота! Вибач. Але він же сволота!
— Тома, не треба.
— Як не треба? Галочка, він тебе використовує! Грошей йому дай, а на весілля не запрошував!
— Може, та дівчина не захотіла…
— Галка! Досить його виправдовувати! Він дорослий мужик! Якщо баба ним крутить — тим гірше для нього!
Вони випили по чарці.
— Знаєш, Тома, я згадую… Коли це почалося? Коли він став таким?
— А він завжди таким був. Просто ти не хотіла бачити.
— Неправда! У дитинстві він був ласкавий, добрий!
— У дитинстві всі ласкаві. А потім виростають.
— Але чому? Що я зробила не так?
— Все дала і нічого не вимагала натомість. Ось і виростила споживача.
Галина Петрівна заплакала. Тамара обійняла її.
— Галка, не реви. Ще не пізно щось змінити.
— Пізно. Йому тридцять п’ять.
— І що? Саме час навчити його цінувати матір.
Наступного дня Павло приїхав. Без дзвінка, серед білого дня. Галина Петрівна взяла відгул.
— Мамо, ти чого вдома?
— Чекала на тебе.
— Звідки ти знала, що я приїду?
— Знала.
Він пройшов на кухню, сів. Вона помітила, що син постарів, втомився. Але все одно гарний — у батька пішов зовнішністю.
— Мамо, ти на мене злишся.
— Ні, Пашо. Я на себе злюся.
— У якому сенсі?
— Я тебе неправильно виховала. Дала все, що могла, і не навчила вдячності.
— Мамо, ти про що? Я вдячний!
— Правда? Коли ти востаннє дякував мені? Не за гроші, а просто так?
Павло мовчав.
— Коли востаннє питав, як я живу? Як здоров’я? Чи потрібна допомога?
— Мамо, я зайнятий…
— Усі зайняті, Пашо. Але знаходять час для близьких.
— Ти моя найближча людина!
— Після Олени.
— Мамо, не починай!
— Я не починаю. Я закінчую. Грошей, до речі, не дам.
Павло підвів на неї очі.
— Зовсім?
— Зовсім.
— Але… ми ж квитки купили!
— Продайте.
— Мамо, Олена засмутиться!
— Мені шкода, але вона переживе.
Павло встав, пройшовся по кухні.
— Це все через весілля, так? Ти мстишся? Не можеш пробачити?
— Ні. Це через все. Пашо, я втомилася бути банкоматом.
— Але я ж кажу, прямо клянуся, що поверну всі борги!
— Ти винен мені двісті тисяч за інститут — доплачувала після продажу бабусиної квартири, двісті за машину, сто п’ятдесят за ремонт у твоїй квартирі, і ще дрібниці постійно. Більше півмільйона за десять років. Коли повернеш?
— Мамо, але ж ти сама пропонувала!
— Пропонувала. І це була моя помилка.
Павло сів назад, схопився за голову.
— Мамо, що мені робити? Олена піде!
— Якщо піде через відпустку, що не відбулася, то вона нічого не варта.
— Ти її не знаєш!
— І не хочу знати. Жінку, яка не запросила свекруху на весілля, знати не хочу.
— Це було моє рішення!
— Тим гірше для тебе.
Вони мовчали. Потім Павло сказав:
— Я не впізнаю тебе.
— А я тебе давно не впізнаю. Де мій хлопчик, який приносив мені кульбаби? Який обіцяв стати лікарем і лікувати маму?
— Мамо, люди змінюються.
— Так. Змінюються. І я теж тепер вирішила змінитися.
— У шістдесят два роки?
— А що, пізно?
Павло встав.
— Гаразд. Я зрозумів. Грошей не буде.
— Не буде.
Він пішов, грюкнувши дверима. Як у підлітковому віці.
Галина Петрівна залишилася сидіти на кухні. Було боляче. Дуже боляче. Але й легко вперше за багато років.
Увечері зателефонувала Олена.
— Галино Петрівно? Це Олена, дружина Павла.
— Слухаю вас.
— Знаєте, що ви наробили? Павло прийшов додому зовсім розбитий! Руки тремтять, тиск підскочив!
— Що з Павлом? Йому потрібна медична допомога?
— Ні, зараз вже краще! Але це все через вас! Через вашу відмову!
— Олена, ви хотіли щось конкретне?
— Так! Припиніть маніпулювати сином!
— Я? Маніпулювати?
— Так! Грошей не даєте через образу! Це низько!
— Олена, я не ображаюся. Я просто більше не даю грошей дорослому чоловікові.
— Він ваш син!
— І ваш чоловік. У нього є робота, зарплата. Нехай збирає на відпустку.
— Ви безсердечна!
— Можливо. До побачення, Олена.
Галина Петрівна поклала слухавку. Подумала і вимкнула телефон.
Минув тиждень. Павло не дзвонив. Галина Петрівна теж.
А потім зателефонувала Тамара.
— Галко, ти сидиш?
— Що сталося?
— Твій Павло у мене гроші просить. Через доньку.
— І що твоя дачка?
— Послала його. Ввічливо, але послала. Галко, він скрізь гроші збирає. У всіх знайомих.
— Значить, дуже потрібні Мальдіви.
— Галко, а тобі не шкода його?
— Шкода. Але грошей я їм точно не дам.
— Правильно! Нехай вчиться жити самостійно!
Ще через тиждень Павло приїхав. Один, без попередження. З квітами.
— Мамо, вибач мене.
Галина Петрівна мовчки дивилася на нього. Обличчя змарніле, під очима кола.
— Я був неправий. Щодо весілля, і взагалі щодо всього.
— Паша, ти погано виглядаєш. Що сталося?
— Олена пішла. Мамо, дай мені другий шанс.
Галина Петрівна сіла навпроти.
— Паша, я тебе люблю. Ти мій єдиний син. Але я більше не буду вирішувати твої проблеми.
— Я розумію.
— І грошей більше не дам. Ніколи.
— Розумію.
— І якщо знайдеш нову дружину, я хочу бути на весіллі.
— Обов’язково!
Він встав, незручно обійняв її.
— Мамо, можна я іноді приїжджатиму? Просто так.
— Звичайно, Пашо.
— І торт пектимеш? З вишнею?
— Пектиму.
Він пішов. Галина Петрівна дивилася у вікно, як він сідає в машину. Сумний. Але, можливо, трохи доросліший.
Зателефонувала Тамарі.
— Ну що?
— Приїжджав. Олена його кинула.
— Туди їй і дорога! А що він?
— Просив вибачення.
— І ти пробачила?
— Він мій син, Тома.
— Галка, ти невиправна!
— Це правда. Але знаєш що? Я більше не буду давати йому грошей.
— Правда?
— Правда. І вимагатиму. Уваги, турботи.
— Давно пора!
— Краще пізно, ніж ніколи.
Через місяць Павло дійсно приїхав. Просто так, з тортом з магазину.
— Мамо, я не вмію пекти. Але хотів з тортом прийти.
Вони пили чай, розмовляли. Не про гроші, не про проблеми. Про життя, про роботу, про книги.
— Мамо, а ти щаслива? — раптом запитав він.
— Вчуся, — відповіла вона.
— У шістдесят два?
— Саме так. Думаєш, пізно?
— Ні, — посміхнувся він. — Якраз вчасно.
Може, і справді якраз вчасно, подумала Галина Петрівна. Вчитися бути щасливою.
І вчити цьому сина. Нехай із запізненням на тридцять п’ять років.
