Все у Вадима починалося чудово. Після школи хлопець вступив до університету, там легко вчився, насолоджуючись студентським життям, там і майбутню дружину зустрів.
Розумниця і красуня Жанна одразу, щойно Вадим зробив їй пропозицію, заявила, що до закінчення навчання вона заміж виходити не планує. Вона ж не якесь там дівчисько легкої поведінки!
— Вадику, – лащилася вона до засмученого її відмовою хлопця, – ну, почекай трохи. Подумаєш: якісь два роки. Адже ми все одно будемо разом. А потім, щойно дипломи отримаємо, я стану твоєю назавжди.
Вадим зітхнув і погодився. Свого життя без Жанни він не уявляв. Дівчина це бачила, розуміла і використовувала на повну. Як?
Дуже просто.
Романтичний період, той що в рожевих окулярах ніхто не відміняв. Для Вадима він розтягнувся на два з половиною роки.
Жанна вправно підказувала, чого саме вона хоче: в яке кафе чи ресторан сходити, яку сумочку чи яку каблучку купити, які квіти сьогодні вона мріє отримати.
Вадим розумів кохану з півслова. Приносив, купував, дарував усе, що вона хотіла. Заглядав дівчині в очі, сподіваючись побачити хоч краплину ніжності або хоча б подяки.
Але ні. Жанна сприймала залицяння як належне, особливо емоції не показувала з приводу подарунків. Частенько їх критикувала, але все одно приймала. Впевнена була: має право, а він, Вадим, потерпить і нікуди від неї не дінеться. Любить тому що.
Вадим про думки подруги не підозрював. Щоб забезпечити її забаганки, він брався за будь-які підробітки. Благо, хлопець він був талановитий і дуже організований…
Після навчання вони одружилися. Квартиру орендували. Розстановка сил у їхніх стосунках ніяк не змінилася. Вона – принцеса. Він – її вірний кріпак.
Вадим працював, добре заробляв, відмінно готував, справлявся по господарству.
Словом, був чоловіком Жанни і господинею в будинку за сумісництвом.
І, звісно, Жанні це дуже подобалося. Ще б пак! Адже вона жила як хотіла, без особливих зобов’язань і думала, що так буде завжди.
Дуже скоро подружжя взяло іпотеку, щоб, нарешті, отримати власне гніздечко.
— А ти впораєшся? – запитала Жанна.
— Впораюся, – твердо відповів Вадим.
Йшов час. Сім’я вже перебралася у свою квартиру. Сімейні ролі залишалися колишніми.
Усе змінилося, коли зʼявився син. У Жанни спрацював материнський інстинкт. Вона раптом схаменулася. Розвернула все своє життя до маленького Кості й такого звично надійного Вадима.
Занурилася в дитину, в домашні проблеми, навіть готувати почала.
Але було вже пізно.
Вадим на той час був абсолютно переконаний, що дружина його не любить, не цінує, просто використовує.
І що він такого ставлення, як мінімум, не заслужив. І що пора закінчувати це кіно.
Він уже хотів сказати Жанні, що вирішив від неї піти, але тут з’ясувалося, що вона в положенні.
Ясна річ, чоловік вирішив відкласти розрив на потім. Навіть сприйняв це як сигнал згори. Мовляв, почекай, не поспішай…
І він чекав. Дбав про дружину, опікувався домом, працював. Причому працював не тільки в офісі, а й удома ночами. Треба було утримувати сім’ю і виплачувати іпотеку. Жанна свою зарплату за звичкою витрачала тільки на себе.
Зміни в дружині після появи сина Вадим помітив одразу. Однак, душу його це не зігріло. Він все одно почувався самотнім і нікому не потрібним. Хіба що як банкомат…
Невідомо, скільки б він іще терпів, можливо, так і не наважився б щось змінювати, але трапилося несподіване: Вадим закохався.
Ольга, колега по роботі, відповіла йому взаємністю. Якийсь час парочка приховувала свої стосунки, але довго Вадим не витримав.
Йти від люблячої жінки до байдужої дружини було вище його сил.
І він усе розповів Жанні.
Та відреагувала спокійно. Сказала, що нічого не має проти розлучення, але за однієї умови: Вадим повністю виплатить іпотеку і залишить квартиру їй і синові.
Вадим зрадів. Він і не збирався претендувати на житло, і раз Жанна висунула таку вимогу, він вирішить її з легкістю.
Чоловік узяв кредит, розрахувався за квартиру, оформив її на дружину і тільки після цього подав на розлучення.
Йдучи, забрав із дому тільки свої речі.
— Сподіваюся, ти підтримуватимеш сина матеріально? – запитала Жанна вже на порозі, – чи мені все-таки подати на аліменти?
— Я вас не залишу. Обіцяю, – відповів Вадим.
І слова свого дотримав.
Після розлучення, так уже склалося, Вадиму запропонували роботу у філії фірми в іншому місті.
Ольга поїхала з ним. Там вони й розписалися.
Нове сімейне життя було зовсім іншим. Вадим навіть уявити не міг, що так буває: чистий, затишний дім, гаряча вечеря, любляча, уважна дружина. І розуміюча.
Жодного разу не дорікнула Вадиму в тому, що він щомісяця відправляє колишній дружині істотну частину своєї зарплати. Ольга і сама працювала, і непогано заробляла. І вважала, що дитина – це святе.
— Шкода тільки, що ти не маєш змоги часто спілкуватися із сином, – одного разу сказала вона Вадиму, – хлопчик росте без батька.
— Кохана, йому всього два рочки. Ми ще все надолужимо, – відповів вдячний Вадим.
І така можливість, здавалося, незабаром випала. За два роки філію закрили, усіх фахівців повернули до головного офісу.
Подружжя повернулося до рідного міста, орендувало (розповідь спеціально для сайту Цей День) квартиру і буквально наступного дня Вадим поїхав до сина.
Довго дзвонив у двері, оскільки було зрозуміло, що всередині хтось є.
Нарешті, двері відчинив якийсь чоловік, представився чоловіком Жанни і заявив:
— А ти хто такий? Батько? Коли ти тут був востаннє? Вали звідси! Борг поверни! Інакше Жанна позбавить тебе батьківських прав!
— Який борг? – запитав розгублений Вадим, але відповіді не отримав: двері зачинилися просто перед його носом.
Усе роз’яснилося буквально за кілька днів. На роботу Вадиму прийшов виконавчий лист. А там – борг за аліментами за два роки.
Вадим перечитав папірець кілька разів. Не міг повірити, що Жанна так вчинила. Адже він віддав їй набагато більше грошей, ніж тут зазначено.
Він набрав номер колишньої. Але йому не відповіли. Ні цього разу, ні потім.
Він кілька разів приходив до сина – його не пустили на поріг.
Вадим звернувся до приставів. Ті сказали, що нічим не можуть допомогти.
— Документи є на передачу грошей? – запитували вони, – ні? Значить, доведеться заплатити. І швидше. Інакше можна й за ґрати потрапити, якщо ваша дружина цим потурбується.
— Невже таке можливо?
— Можливо. Ми тут всякого надивилися. І ще порада: борг віддаси і все. Далі – нічого, крім офіційних аліментів. Якщо, звісно, хочеш спокійно жити.
— Ну ось, – зітхнув Вадим, – хотів як краще. Усе залишив. Грошей давав удвічі більше, ніж належить. Думав, що це правильно, я ще собі зароблю. А заробили на мені. І ще зароблять. А до сина не пускають. Він росте, взагалі мене не знає і напевно ненавидить. І навіщо тоді це все? Що тепер робити, гадки не маю… За що вона зі мною так?…
