Валентина Іванівна закрила дверцята холодильника і зітхнула.
Ось уже третій день вона вибирала меню для весільного банкету, а всі варіанти здавалися або занадто дорогими, або недостатньо святковими.
— Коль, ти записав, скільки виходить за гаряче? — крикнула вона чоловікові в сусідню кімнату.
Микола відірвався від паперів, розкладених на журнальному столику.
— Виходить чотирнадцять тисяч, якщо брати із запасом. А ще торт, салати… Валя, може, зменшимо порції?
— Та як зменшиш? Ганьбитися перед людьми? — Валентина підійшла і присіла поруч з чоловіком. — Це ж весілля єдиного сина!
Телефон на столі завибрував. На екрані висвітилося: «Ігор».
— Ма, привіт! Як підготовка? — голос сина звучав бадьоро.
— Та ось, з батьком рахуємо, прикидаємо. Ти з Олею говорив про зустріч родинами?
— Говорив. Завтра о сьомій у нас, як домовлялися. Її батьки підтвердили.
Валентина нервово поправила волосся, хоча син не міг цього бачити.
— Добре, добре. Будемо чекати. Олечці привіт передавай.
Микола, дочекавшись закінчення розмови, простягнув дружині лист з розрахунками.
— Валя, не крути. Кажи прямо — грошей мало. Треба зі сватами чесно про це говорити.
— Ой, Коль, якось незручно… Перша зустріч, а ми відразу про гроші.
— А коли тоді? За день до весілля?
Наступного вечора їхня невелика квартира сяяла чистотою. Валентина тричі протерла стіл, розставила найкращий посуд і навіть дістала вазу, яку зазвичай берегла для особливих випадків.
Дзвінок у двері пролунав рівно о сьомій.
— Мамо, тату, знайомтеся — це Світлана Сергіївна і Віктор Павлович! — Ігор сяяв, тримаючи за руку збентежену Ольгу.
— Дуже приємно! — Світлана, струнка жінка з бездоганною зачіскою, простягнула руку Валентині. — Багато чули про вас!
Віктор, високий чоловік з короткою стрижкою, міцно потиснув руку Миколі.
— Радий знайомству! Нарешті зустрілися сім’ями.
За столом розмова спочатку не клеїлася. Світлана розповідала про свою роботу в бухгалтерії великої компанії, Віктор згадав про недавнє відрядження за кордон.
— А наш Коля на заводі тридцять років, — з гордістю сказала Валентина. — Я в школі працюю, вчителем початкових класів.
— Шляхетна праця, — кивнула Світлана, відпиваючи чай.
Коли дійшли до обговорення весілля, Валентина хвилювалася так, що мало не пролила компот.
— Ми думали про травень, — почала вона обережно. — Кажуть, місяць хороший для весіль.
— Травень чудовий вибір, — погодилася Світлана.
— Тільки ось… — Валентина завагалася, глянувши на чоловіка.
Микола відкашлявся.
— У нас є накопичення на весілля. Не так багато, як хотілося б, але…
— Тату! — Ігор почервонів. — Може, не зараз?
— Зараз-зараз, — Віктор підняв руку. — Правильна розмова. Фінанси — це важливо.
Всі замовкли. Ольга дивилася в тарілку.
— Розумієте, — повільно промовила Світлана, — у нас зараз з фінансами… закінчилися вони.
— У якому сенсі? — не зрозуміла Валентина.
— Були непередбачені витрати, — Віктор розвів руками. — Ми дуже хотіли допомогти, але зараз просто не вийде.
Тиша за столом стала густою, як кисіль.
— То ви зовсім нічого…? — прямо запитав Микола.
— Ну, може, на подарунок назбираємо, — посміхнулася Світлана, але посмішка вийшла натягнутою.
— А як же банкет? Зал? Фотограф? — Валентина перераховувала, загинаючи пальці.
— Мамо, — тихо промовила Ольга, вперше подавши голос. — Я казала тобі…
— Оль, ми обговоримо це вдома, — Світлана кинула суворий погляд на дочку.
Ігор стиснув руку нареченої і спробував розрядити обстановку:
— Може, ми самі щось придумаємо? Нам багато не треба…
— Синку, весілля — це ж на все життя пам’ять! — Валентина потягнулася до серветки. — Хотілося, щоб було красиво…
— Буде красиво, — впевнено сказав Микола, хоча в очах читалося занепокоєння. — Впораємося.
Коли гості пішли, Валентина сіла на диван і закрила обличчя руками.
— Коль, ти бачив їхні годинники? Їхній одяг? У них точно є гроші!
— Не наша справа, Валь, — зітхнув Микола. — Не хочуть допомагати — їхнє право.
— Але це нечесно! Вони ж знають, що ми не багатії. Ми збирали гроші десять років по крихтах.
— Мамо, тату, — Ігор присів поруч. — Я поговорю з Олею. Може, щось вирішимо.
Валентина дивилася на сина і думала: «Боже, як же так? Вони навіть їй не хочуть допомагати!»
Телефон Ігоря писнув — повідомлення від Ольги: «Вибач за батьків. Поговоримо завтра?»
Він відповів: «Звичайно». І відчув, як всередині росте неприємна грудка.
Валентина Іванівна три години не могла заснути. Думки крутилися навколо одного:
«Де взяти гроші на весілля?»
— Колю, не спиш? — прошепотіла вона чоловікові.
— Після такого? — буркнув Микола. — Звичайно, не сплю.
— Може, у Зіни позичимо? Вона пропонувала.
— У Зіни позичимо, у Петра попросимо… — Микола зітхнув. — Зберемо якось.
Вранці Валентина насамперед зателефонувала подрузі.
— Зіна, пам’ятаєш, ти говорила про позику? Нам би тисяч сорок…
— Валь, звичайно! А що сталося? Свати не допомагають?
— Вони сказали «грошей немає», уявляєш? А самі…
— Та ти що?! — Зіна ахнула. — А на вигляд такі пристойні!
До вечора весь двір уже шепотівся. Валентина спіймала себе на думці, що їй і соромно, і приємно від такої уваги.
Ігор приїхав з роботи похмурий.
— Мамо, ти навіщо Зінаїді Петрівні все розповіла?
— А що такого? — Валентина знизала плечима. — Це ж правда.
— Олі тепер дзвонять всі, кому не лінь! Питають, чи правда, що її батьки скнари.
— Я нікого скнарами не називала! — Валентина сплеснула руками. — Я просто сказала, як є.
Телефон Ігоря задзвонив. Він поглянув на екран і вийшов на балкон.
— Оль, привіт… Так, знаю… Ні, мама не хотіла… — голос сина долинав приглушено.
Микола хитнув головою.
— Валь, даремно ти це зробила. Тепер між дітьми проблеми.
— А що я мала робити? Мовчати? Нехай усі знають, які вони… економні.
Через день Ігор привіз Ольгу. Дівчина виглядала виснаженою.
— Валентино Іванівно, вибачте за батьків, — тихо сказала вона. — Я не знала, що вони так вчинять.
— Та що ти, дитинко, — Валентина обійняла невістку. — Ти не винна.
— Ми вирішили зробити весілля скромнішим, — сказав Ігор. — Без лімузина, без ресторану…
— Синку, але це ж…
— Мамо, я все вирішив. Кафе «Колиба» нам по кишені. Гостей запросимо тільки найближчих.
Валентина глянула на чоловіка. Микола кивнув.
— Що ж, ваше рішення.
Того вечора після від’їзду молодих Валентина довго мила посуд, з силою терла тарілки.
— Валь, ти їх зараз протреш.
— Не можу заспокоїтися, Коль! Такий день зіпсували!
Тиждень минув у клопотах. Валентина обдзвонила всі кафе, вибрала найскромніше меню. Микола домовився з сусідом-фотографом про знижку. Гроші збирали буквально по копійках.
Ігор з Ольгою приїжджали щовечора, обговорювали деталі. Валентина помітила, що Ольга стала мовчазнішою, часто дивиться в телефон і здригається від дзвінків.
— Дитинко, щось сталося? — запитала вона, коли жінки залишилися вдвох на кухні.
— Просто… батьки, — Ольга опустила очі. — Вони незадоволені, що весілля буде простим.
— Але ж вони самі відмовилися допомагати!
— Так. Але тепер кажуть, що це буде ганьба перед родичами.
— Ось як? — Валентина стиснула губи. — А гроші все одно не дають?
— Ні, — Ольга похитала головою. — Кажуть, що «тимчасові труднощі».
У суботу Валентина зустріла сусідку Ніну Павлівну біля під’їзду.
— Валь, ти чула новину? — очі сусідки горіли. — Твої свати машину купили!
— Яку машину? — Валентина завмерла.
— Нову! Світку бачили в автосалоні! Моя дочка там працює. Каже, іномарку взяли, не з дешевих!
Валентина притулилася до стіни. Повітря ніби застрягло в легенях.
— Коли?
— Вчора документи підписали. А гроші, значить, були…
Вдома Валентина випалила новину чоловікові одним подихом.
— Уявляєш, Коль?! На весілля дочки пошкодували, а на машину гроші знайшлися!
Микола зняв окуляри і потер перенісся.
— Це точно?
— В Нінкт в салоні дочка працює!
— Дзвони Ігорю, — сказав він тихо. — Нехай приїжджає. Треба поговорити.
Ігор приїхав через годину. Один.
— Оля не змогла, — кинув він, проходячи в квартиру. — Що сталося?
Валентина взяла сина за руку і посадила на диван.
— Синку, Оліни батьки машину купили. Нову. Вчора.
Обличчя Ігоря витягнулося.
— Що? Ти впевнена?
— Ніна Павлівна сказада! У неї дочка в автосалоні. Вони там підписували папери.
— Та бути не може… — Ігор потер лоб. — Вони ж казали…
— Так, так! — Валентина сплеснула руками. — Казали, що грошей немає! А самі…
— Зачекай, — Ігор дістав телефон. — Я зараз Олі подзвоню.
Він вийшов на балкон. Микола з Валентиною переглянулися, прислухаючись до розмови.
— Оль, це правда? Твої батьки машину купили?.. Чому ти мовчала?.. Як це «не знала»?!
Ігор повернувся в кімнату. Обличчя побіліло, щелепи грали.
— Вона каже, що не знала. Її вдома не було… Не вірю!
— Синку, заспокойся, — Микола поклав руку на плече сина.
— Як заспокоїтися, тату? Вони нам брехали! Ми тут копійки рахуємо, кафе вибираємо найдешевше, а вони на нову тачку гроші знайшли!
Валентина кивала, стискаючи руки.
— Я завжди відчувала фальш! Завжди!
— Мамо, давай без «я ж казала», — Ігор різко встав. — Їду до них. Прямо зараз.
— Ми з тобою, — Микола теж підвівся.
— Ні. Сам розберуся.
Коли за сином зачинилися двері, Валентина опустилася на стілець.
— Коль, які ж люди бувають… І дочку свою підставили!
— Не поспішай з висновками, — Микола хмурився. — Треба їх вислухати.
— А що тут слухати? Все ясно як день!
Телефон дзвонив кожні п’ять хвилин. Новина розлетілася по всіх знайомих.
— Так, Зіна… Так, правда… Уявляєш?.. — Валентина повторювала історію знову і знову.
Ігор повернувся пізно, грюкнув дверима так, що задзвенів посуд.
— Все підтвердилося. Машина в гаражі стоїть. Новенька.
— І що вони сказали? — Валентина нахилилася вперед.
— Сказали, що це «планова покупка». Що збирали на неї три роки. Що весілля — це наші проблеми, а не їхні.
— Господи! — Валентина схопилася за серце. — Як вони могли таке сказати?!
— А Оля? — запитав Микола.
— Оля в сльозах. Каже, що не знала про машину. Батьки її не попередили.
— І ти їй віриш? — Валентина похитала головою.
— Хочу вірити, — Ігор стиснув кулаки. — Завтра зустрічаємося всі разом. Будемо щось вирішувати.
Вранці Валентина не знаходила собі місця. Коли у двері подзвонили, вона здригнулася.
На порозі стояли Світлана з Віктором, за ними — червона від сліз Ольга і похмурий Ігор.
— Проходьте, — сухо сказав Микола.
У тісній вітальні зависла важка тиша.
— Ми прийшли все прояснити, — почав Віктор. — Мабуть, виникло непорозуміння.
— Непорозуміння? — Валентина пирхнула. — На мою думку, все гранично ясно!
— Валентина Іванівна, — Світлана випросталася. — Ми не зобов’язані звітувати про свої витрати.
— Але навіщо брехати? — вибухнув Ігор. — Казали, що грошей немає!
— Ми не брехали, — Віктор стукнув долонею по столу. — У нас дійсно не було вільних коштів на весілля.
— Але на машину знайшлися! — Валентина сплеснула руками.
— Це інше, — Світлана стиснула губи. — Ми три роки збирали на машину.
— А на весілля дочки збирати не пробували? — Микола схрестив руки на грудях.
— Ми не думали, що вона так швидко вийде заміж!
Ольга підвела голову:
— Мамо, ми з Ігорем два роки разом! Ти прекрасно знала!
— Оля, не втручайся! — прошипіла Світлана.
— Ні, буду! — Ольга встала. — Ви мене зганьбили! Перед усіма! Батьки Ігоря віддають останнє, а ви… ви машину купуєте!
— Ми не зобов’язані оплачувати всі твої забаганки! — Віктор теж підвищив голос.
— Забаганки?! — Ігор зробив крок вперед. — Весілля дочки для вас — забаганка?!
— Так, всі заспокоїлися! — Микола встав між ними. — Давайте без криків.
Валентина важко опустилася на стілець.
— Отже, так. Ви вирішили, що машина важливіша за щастя дочки. Ваше право.
Але тоді чесно скажіть: «Ми не хочемо витрачатися на весілля». Навіщо брехати про фінансові труднощі?
Світлана зніяковіла, але швидко взяла себе в руки:
— Ми не були зобов’язані…
— Так-так, не зобов’язані, — перебила Валентина. — Тільки тепер всі знають правду. Всі сусіди, всі родичі. Що батьки нареченої пошкодували грошей на весілля, але купили машину.
— Ви спеціально всім розказали! — спалахнула Світлана.
— А що приховувати? — знизала плечима Валентина. — Правду не сховаєш.
— Ми йдемо, — Віктор взяв дружину під лікоть. — Оля, ти з нами?
Ольга подивилася на батьків, потім на Ігоря.
— Ні. Я залишаюся.
— Як знаєш, — кинула Світлана і попрямувала до виходу.
Коли двері за ними зачинилися, Ольга розридалася.
— Вибачте… я не знала… правда…
Валентина обійняла дівчину:
— Вірю, дитинко. Ти не винна.
Через три місяці весілля все-таки відбулося. Маленьке кафе, тридцять гостей.
Проста біла сукня, Валентина сама обшила її мереживом. Батьки Ольги запізнилися, подарували черговий конверт з грошима.
— Не дивись на них, — прошепотіла Валентина Миколі. — Сьогодні день наших дітей.
Ігор з Ольгою танцювали перший танець. Вони дивилися один на одного так, ніби в світі більше нікого не існувало.
— А знаєш, — сказав Микола, нахилившись до дружини, — може, це й на краще, що так вийшло. Тепер діти знають, хто насправді поруч.
— І ми знаємо, — кивнула Валентина.
Увечері, коли гості розійшлися, молодята поїхали в маленьку весільну подорож — на три дні в сусіднє місто.
Більше не могли собі дозволити.
Валентина прибирала залишки свята, коли задзвонив телефон. Це була Зіна.
— Ну як, Валь? Все пройшло?
— Пройшло, Зіна, не пишно, але з душею.
— А свати як?
— Як статуї. Всім посміхалися, а очі холодні.
— Оце люди, — зітхнула Зіна. — А ти молодець, Валь. Впоралася.
— Та не я. Ми всі разом.
Закінчивши розмову, Валентина підійшла до вікна.
На вулиці вже стемніло. Десь там їхали її син з невісткою — тепер справжня сім’я.
«Життя все розставляє по місцях, — подумала вона. — Головне — у скрутну хвилину дізнатися, хто поруч по-справжньому».
Телефон знову запищав. Повідомлення від Ігоря: «Мамо, дякую за все. Ми вас любимо».
Валентина посміхнулася і показала повідомлення чоловікові.
— Ось заради цього варто було постаратися, — сказав Микола, обіймаючи дружину. — Заради цього варто було…
