Інга Петрівна помішувала борщ з таким виглядом, ніби варила не овочевий суп на курячому бульйоні, а чаклунське зілля для привороту удачі.
На кухні стояла та особлива, густа задуха, яка буває тільки в панельних будинках взимку.
Тоді, коли батареї нагріваються так, ніби хочуть компенсувати льодовиковий період, а кватирку не відкриєш — протяг відразу б’є по попереку.
На годиннику було чверть на сьому. Час стратегічного очікування.
Інга відклала ополоник і критично оглянула стіл.
Сало з рожевими прожилками, нарізане тонкими, майже прозорими скибочками.
Чорний хліб — той самий, з кмином, щільний і вологий. Сметана в піалі.
Зелень, пучок якої нині коштував стільки, що варто було садити кріп на підвіконні замість квітів.
Все було готово до прийому дорогого гостя. Дорогого у всіх сенсах.
Валерій Сергійович, видатний чоловік, з благородною сивиною на скронях і вмінням носити шарф так, ніби він не диспетчер у таксопарку, а невизнаний художник, з’явився в житті Інги три місяці тому.
Познайомилися класично — у черзі до поліклініки, у кабінет фізіотерапії.
Інга лікувала коліно, Валера — плече. Спільний біль, як відомо, зближує краще за спільні веселощі.
Спочатку були прогулянки. Валера красиво говорив про політику, лаяв молодь за те, що та «в телефонах живе», і захоплювався тим, як Інга тримає спину.
Потім прогулянки змінилися чаюваннями. А останній місяць Валера перейшов на режим «повний пансіон», з’являючись на вечерю з пунктуальністю німецького поїзда.
У передпокої вимогливо задзвенів дверний дзвінок. Інга зітхнула, поправила домашню сукню й пішла відчиняти.
Серце зрадницьки не забилося. Раніше воно билося, а тепер там, у грудях, увімкнувся якийсь лічильник, що тихо відраховував збитки.
— Бон суар, моя королево! — Валера стояв на порозі, рум’яний від морозу, пахнучи вулицею і дешевим тютюном.
Його руки були демонстративно порожні. Ні квіточки, ні шоколадки, ні навіть сухарів домашнтого виробництва.
— Привіт, Валере, заходь, — Інга відступила вбік.
Валера звично скинув черевики (треба б килимок випрати, знову набруднив), повісив куртку і по-хазяйськи попрямував у ванну. Шум води, бадьоре фиркання.
— Інгуся! — долинуло з ванної. — А рушник свіжіший можна? Цей якийсь вологий.
Інга дістала з шафи чистий махровий рушник.
«Вологий він, — подумала вона, кидаючи рушник на пральну машину. — Звичайно, вологий.
Ти ж учора ним і витирався, а на сушилку повісити — це вища математика, тут дві вищі освіти мати треба».
За столом Валера змінився. Його очі засяяли хижим блиском, коли він побачив борщ.
— Ох, Інго Петрівно, — промурмотів він, заправляючи серветку за комір сорочки. — Ти просто чарівниця. У наш час, коли навколо одна хімія і ГМО, знайти таку господиню — це як скарб відкопати.
Він їв жадібно, швидко, з апетитним прицмокуванням. Інга дивилася на те, як зникає в його роті сало, як зменшується хліб, і в голові її крутилися цифри.
Свинина подорожчала на п’ятнадцять відсотків. Курка — на десять. А Валера їв так, ніби в нього всередині сидів невеликий, але дуже ненажерливий солітер.
— Смачно? — запитала Інга, підперши щоку рукою. Сама вона до їжі не доторкнулася.
— Божественно! — видихнув Валера, витираючи губи хлібною скоринкою. — Мама моя, звичайно, теж готує, але у неї все дієтичне, на пару. А чоловікові, сама розумієш, енергія потрібна. М’ясо потрібно.
Мама. Зінаїда Марківна. Невидимий третій учасник їхніх застіль.
За словами Валери, це була жінка святої душі й тендітного здоров’я, яка вимагала постійної фінансової підтримки.
— Валеро, — почала Інга з відстані, поки він накладав собі добавки. — Я тут квитанцію за світло отримала. Нагоріло пристойно. І вода теж.
Валера на мить завмер із ложкою біля рота, його обличчя набуло скорботного виразу.
— Та й справді, з трудящих здирають три шкури, — сумно зітхнув він. — У мами цього місяця взагалі катастрофа.
Наші ліки зникли, довелося брати аналоги, а вони втричі дорожчі, уявляєш? Я все, що було, їй віддав. Сам ось у старих черевиках ходжу, підошва скоро відвалиться.
Він демонстративно поворухнув ногою під столом. Інга знала ці черевики. Цілком пристойні, шкіряні, ще сезони два прослужать.
— Я до того, Валеро, — Інга знизила голос, намагаючись, щоб це не звучало як претензія, — що, може, ми якось скидатися будемо?
Ну, на продукти хоча б. Адже я теж не дочка мільйонера, у мене архівна зарплата, а не золоті копальні.
Валера відклав ложку. У його погляді з’явилася образа пораненого оленя.
— Інга… Я не очікував. Ми ж про високе, про почуття… Невже ця клята побутова рутина стане між нами? Я думав, ти мене розумієш.
У мене зараз складний період. Тимчасові труднощі. Як тільки розберуся з маминим здоров’ям, я тебе золотом засиплю! Клянуся!
«Золотом він засипле, — подумала Інга, дивлячись на пляму від борщу на скатертині. — Ти б хоч раз пачку макаронів купив, золотошукач».
Але вголос вона нічого не сказала. Жіноча жалість — страшна річ. Начебто й розумієш, що тебе використовують, а все сподіваєшся: ну ось зараз, ну ось скоро, він же хороший, він же добрий, просто обставини такі.
Тиждень минув у режимі жорсткої економії. Інга, щоб нагодувати свого «гусара», почала хитрувати.
Купувала курячі спинки на суп, шукала акції «2 за ціною 1» у далекому супермаркеті, тягла важкі сумки, обриваючи руки.
Валера ж приходив, їв, хвалив, дивився телевізор на дивані й ішов до себе ночувати, посилаючись на те, що «мама хвилюється, якщо я пізно не беру трубку».
Розв’язка настала в п’ятницю. День видався важким: на роботі був аврал, начальниця лютувала, а на вулиці з ранку пішов мерзенний дощ зі снігом, що перетворив тротуари на ковзанку.
Інга поверталася додому, навантажена, як в’ючний мул. В одній руці — пакет із картоплею та капустою (важко, зате дешево на ринку), в іншій — мала сітка з цибулею та пляшка молока.
Спина нила, коліно, те саме, яке лікувала, нагадувало про себе гострим болем при кожному кроці.
Біля під’їзду зупинилося таксі. Жовта машина з шашечками. Двері відчинилися, і звідти, крекчучи, почав вибиратися Валера.
Інга зупинилася, щоб перевести подих і привітатися. Але слова застрягли у неї в горлі.
Валера був не один. Точніше, він був один, але його супроводжував вантаж.
Він витягнув із заднього сидіння два величезні, пузаті, глянцеві пакети з логотипом елітного гастроному, до якого Інга заходила лише на екскурсію — подивитися на ціни й жахнутися.
Пакети були важкі. Ручки натягнулися струною. Зверху, дражнивши уяву, стирчав хвіст пристойної рибини — не якогось минтая, а благородної форелі чи сьомги.
Крізь напівпрозорий бік пакета просвічувала паличка твердої копченої ковбаси, банка ікри (зелена така, характерна) і коробка дорогих цукерок.
— О! Інгуся! — Валера помітив її і на частку секунди розгубився, але тут же натягнув на обличчя свою фірмову посмішку. — А я ось… маму провідати їду.
Вирішив гостинців завезти. Адже старенькій радості мало залишилося, тільки смачненьке щось поїсти.
Інга подивилася на свої пакети. Брудна картопля. Цибуля, з якої сипалося лушпиння. Молоко за «червоною ціною». Потім перевела погляд на Валерин «продовольчий обоз».
— Гарні гостинці, — голос у Інги зник. — Рибка червона? Ікорка?
— Ну так, — Валера перехопив пакети зручніше, його обличчя почервоніло від напруги. — Лікар сказав — фосфор потрібен, вітаміни.
А ковбаску вона любить сирокопчену, щоб тоненько нарізати й смакувати. Я ж для матері нічого не шкодую, сам голодуватиму, а їй куплю.
«Голодувати він буде, — відгукнулося в голові Інги. — У мене на кухні».
— Слухай, Інгусь, — Валера здригнувся від вітру. — Раз вже зустрілися… Ти додому? Я зараз до тебе заскочу, ці пакети в коридорі кину, щоб не тягатися з ними.
Повечеряємо швидко, я так зголоднів, сил немає, весь день на ногах! А потім я викличу таксі і до мами відвезу все це. А то руки відриваються, чесне слово.
У цьому реченні було стільки простоти й нахабства, що Інга навіть не відразу знайшла, що відповісти.
Він пропонував використовувати її квартиру як камеру схову, а саму її — як пункт громадського харчування, щоб зберегти делікатеси для іншого місця.
— Ходімо, — коротко сказала Інга.
Вони увійшли в ліфт. Запахло сирокопченою ковбасою та дорогою рибою. Цей запах, насичений, святковий, здавалося, витіснив усе повітря з кабінки.
Валера сопів, притискаючи до себе пакети, наче рідних дітей.
— Ох, і ціни, Інга, ох і ціни! — почав він звичну пісню, поки ліфт повз на п’ятий поверх. — Ти не уявляєш, скільки я там залишив. Половину авансу! Але це ж святе…
— Святе, — луною повторила Інга.
Двері відчинилися. Інга відімкнула квартиру. Валера першим ввалився у передпокій, з полегшеним стогоном опустив свої скарби на підлогу, поруч із полицею для взуття.
— Фух! Все, руки тремтять. — Він почав розстібати куртку, передчуваючи затишок. — Що там у нас сьогодні, Інгусь? Я відчуваю, котлетами пахне? Чи тефтельками? Я б зараз слона з’їв!
Інга повільно поставила свої пакети з картоплею на тумбочку. Зняла шапку. Подивилася на себе в дзеркало.
Втомлена жінка зі зморшками біля очей, у недорогому пуховику. А поруч — рум’яний, задоволений життям чоловік, який прийшов «швидко поїсти».
Вона раптом дуже чітко побачила картину: ось він зараз сяде за її стіл.
Буде їсти її тефтелі, на які вона крутила фарш вчора ввечері, замість того щоб дивитися серіал. Буде пити її чай з цукром.
А в коридорі, за метр від нього, стоятимуть ікра та форель, куплені на гроші, яких у нього «немає» для того, щоб купити батон до чаю в цей будинок.
Це була не просто жадібність. Це була неповага. Тотальна, оглушлива байдужість, загорнута в обгортку красивих слів.
— Валера, — тихо сказала вона.
— А? — він уже знімав черевик.
— Одягайся назад.
Валера завмер з одним черевиком у руці, балансуючи як чапля.
— Не зрозумів. Ти що, Інга? Що сталося? Трубу прорвало?
— Прорвало, Валера. Моє терпіння прорвало.
— Ти про що? — він все ще посміхався, але посмішка стала розгубленою і дурнуватою. — Я ж хочу їсти. Ти ж сама запрошувала…
Інга підійшла до глянцевих пакетів.
— Ти своїй мамі холодильник затарюєш на найвищому рівні? Молодець. Хвалю. Син року. Ось і йди до мами.
Нехай вона тобі бутерброд з ікрою зробить. Або рибку посмажить. А у мене тут, знаєш, соціальна їдальня закрилася на переоблік. Назавжди.
— Ти… ти що, мене виганяєш? — Валера опустив ногу в шкарпетці на брудний килимок. Його очі округлилися. — Через їжу?
Інга, це низько! Дорікати чоловікові шматком хліба? Я не очікував від тебе такої дріб’язковості!
— Дріб’язковість, Валера, — це коли здоровий лось три місяці жер у жінки, яка заробляє менше за нього.
І при цьому економить на ній кожну копійку, щоб купити делікатеси в інший дім. Це не дріб’язковість, це свинство.
— Та це для хворої матері! — вискнув Валера, і його благородний баритон заспівав як півень.
— Ось і йди до матері! — Інга підвищила голос, чого зазвичай не робила. — Йди й їж там! Разом із фосфором та омега-3! Може, совість відросте!
Вона відчинила вхідні двері навстіж. Зі сходів потягнуло холодом.
— Забирай свої пайки й забирайся сам.
Валера почервонів. Потім зблід. Потім його обличчя вкрилося плямами.
Він зрозумів, що вечері не буде. Тефтелі скасовуються. Тепла кухня й м’який стілець скасовуються.
Він метушливо, плутаючись у рукавах, натягнув куртку. Схопив свої пакети. Вони задзвеніли склом.
— От дурна! — виплюнув він, уже стоячи на порозі. — Істеричка! Стара діва! Та кому ти потрібна зі своїми котлетами! Я до тебе з жалю ходив!
— Біжи хутчіше, — посміхнулася Інга. — А то ікра нагріється, зіпсується.
Вона зачинила двері прямо перед його носом. Гучно. Зі стуком. Так, що штукатурка, напевно, посипалася.
Замкнула замок на два оберти. Потім накинула ланцюжок. І для впевненості потягнула за ручку.
Тиша. Інга притиснулася спиною до дверей і заплющила очі. Серце калатало десь у горлі. Руки тремтіли.
«Ну ось і все, — подумала вона. — Знову сама».
Вона повільно пройшла на кухню. Взяла свої пакети. Висипала картоплю в ящик під раковиною. Дістала молоко.
На плиті у сковорідці стояли тушковані тефтелі в томатному соусі. Ароматні, м’які.
Інга дістала тарілку. Поклала собі три штуки. Рясно полила підливою. Відрізала шматок чорного хліба.
Налила чарку — ні, не валеріани, а домашньої настоянки на журавлині, яка стояла в шафі «на випадок застуди».
— Ну, за прозріння, — сказала вона тиші.
Випила. Закусила тефтелями. Господи, як же це було смачно.
І найголовніше — ніхто не чавкав над вухом, ніхто не розмірковував про геополітику з набитим ротом, і ніхто не дивився на шматок у її тарілці оцінюючим поглядом.
У кишені задзвенів телефон. СМС. Від Валери.
«Інга, ти занадто запалилася. Я готовий пробачити твій спалах. Давай обговоримо все спокійно. Я на зупинці, холодно».
Інга хмикнула, стерла повідомлення і відправила номер у чорний список.
— Мерзни, мерзни, розумнику, — пробурмотіла вона, витираючи тарілку хлібним шматочком.
Попереду був довгий, спокійний вечір. Завтра — вихідний. І ціла каструля тефтелів, яких тепер вистачить на три дні.
А на зекономлені гроші можна й себе побалувати. Купити, наприклад, тістечко. Або нові капці.
