— Ти зовсім розбестила рідню, ось вони й знахабніли!
— Ну як я їх розпестила, Ліка? — здивовано знизала плечима Тетяна.
— Ти все для них робиш за першим же сигналом. Та тобі навіть ніяких сигналів не потрібно, вони ще й подумати не встигли, а ти вже тягнеш їм капці!…
…— Валера, вечеря готова! — покликала дружина.
— Так-так, зараз… — розсіяно відповів чоловік і продовжив щось шукати в телефоні.
Зітхнувши, Тетяна пішла до кімнати сина.
— Андрію, вечеря холоне…
Хлопець сидів за столом, занурившись у книгу, і гриз олівець. Ледь помітний кивок дало зрозуміти матері, що її почули.
— Марино… — почала жінка, відчинивши двері в кімнату доньки.
— Потім, все потім, мамо! — жестом зупинила дівчина матір на пів слові.
Вона набирала на телефоні номер і не хотіла, щоб її відволікали.
— Ти дзвониш по роботі? — наважилася поцікавитися мати.
Дочка не відповіла, цілком зосередившись на гудках у слухавці. Тетяна тихо зачинила двері до кімнати доньки й зупинилася на порозі.
Коли це почалося, вона вже не пам’ятала, і тому їй здавалося, що так було завжди.
***
— Та тому що ти сама винна! — винесла вердикт Анжеліка.
Подруга якраз підпиляла Тетянин ніготь і, схиливши голову, оцінювала результат.
— Ти їх зовсім розбестила, ось вони й знахабніли!
— Ну як я їх розбестила, Ліка? — здивовано знизала плечима Тетяна.
— Ти все для них робиш за першим сигналом. Та тобі навіть і сигналів ніяких не потрібно, вони ще подумати не встигли, а ти вже тягнеш їм капці!
Анжеліка була непохитна: не роби нічого, поки тебе не попросять, не проявляй ініціативи, і буде тобі щастя; не роби людям добра — залишишся цілим і неушкодженим.
— Якби не я, тобі б і поговорити не було з ким, — Анжеліка фарбувала Тані нігті у червоний колір, висунувши язика. — Так хоч раз на місяць живу людину бачиш, а не твої бездушні статуї.
— Ну що ти кажеш… — похитала головою Тетяна.
— Я на роботі людей бачу… Хоча там особливо не до спілкування, — визнала вона.
Анжеліка хмикнула.
— І ніякі вони не бездушні, — повернулася гостя до теми сім’ї. — Просто Валера дуже втомлюється на роботі, і йому хочеться вдома відволіктися…
— Ну так, вони у тебе всі страшенно зайняті, тільки ти одна без діла тиняєшся, — кивнула подруга, зробивши саркастичну гримасу.
— Андрій вчиться, йому до сесії треба готуватися, базікати ніколи… — не звертаючи уваги на коментарі, продовжувала Тетяна. —А Марина щойно влаштувалася на роботу, у неї випробувальний термін…
— Ну так, я й кажу. Усі зайняті, усі при важливій справі, одна ти під ногами у зайнятих людей плутаєшся!
Анжеліка прицілилася і притиснула до нігтя спеціальну подушечку, на червоному полі розквітла чорна троянда.
— Вони звикли, що тебе не видно і не чутно, обід сам собою готується, посуд сам миється, пил і бруд самоліквідуються дивним чином…
Подруга відвела руку Тетяни подалі, оцінюючи результат своїх трудів.
— Вони тобі хоч дякують іноді? — подивилася Анжеліка в обличчя подрузі. — Хоч якась реакція?
Подяка усна чи письмова? Ні? Ну так я й думала, — кивнула вона й взялася за наступний палець.
— Ну не все так погано. Напевно… — пробурмотіла гостя, намагаючись пригадати, коли хтось із близьких реагував або хоча б помічав її турботу.
— Просто мені іноді так сумно стає… Начебто всі поруч, а поговорити ні з ким…
— Так а чого їм з тобою говорити? Ти хіба розмовляєш з пилососом чи кавоваркою? У праски думку питаєш?
Тетяна скривилася від таких порівнянь.
— Упевнена, що якщо ти їм за весь день ні слова не скажеш, вони й не помітять навіть, — промовила подруга. — Мовчки з’їдять твою вечерю.
Потім вляжуться на випрасувані тобою простирадла, а вранці, ніби нічого не сталося, одягнуть чисту білизну і побіжать у своїх справах, впевнені, що ввечері вдома на них чекатиме звичний комфорт.
— Не думаю, — покрутила головою Тетяна. — Ти перебільшуєш.
— Ха! Та я ще й применшую, щоб зайвий раз не травмувати твою ніжну душу, — зареготала Анжеліка.
Потім вона примружила очі, бо один з нігтів викликав сумнів.
— Зникни ти з їхнього життя хоча б на пару днів, ніхто навіть і не помітить.
— Ну, відсутність точно помітять, — впевнено промовила Тетяна.
— Можливо, до речі, — Анжеліка зосередила погляд на обличчі жінки. — Якщо не дочекаються вечері або чистих шкарпеток…
Розмова з подругою тільки ще більше зіпсувала настрій Тетяни.
Новомодний манікюр не радував, вечір у колі сім’ї здавався ще тією перспективою.
***
Вечір, як і очікувала Тетяна, минув за звичним сценарієм.
— Валера, я завтра буду закладати прання, — звернулася вона до чоловіка, коли той сів на дивані після вечері.
— Угу… — кивнув той.
— Тобі нічого прати не треба? А то в кошику порожньо…
— Так-так, бери що потрібно… Там у мене в кишені гаманець…
Нічого путнього з розмови не вийшло, але хоч якесь спілкування.
Жінка пройшла коридором і постукала в кімнату сина. Тиша. Вона прочинила двері й заговорила:
— Андрію, я прання…
Син не дослухав, мовчки вказав пальцем на купку в кутку кімнати і знову занурився у свої заняття.
Зібравши брудний одяг у грудку, жінка рушила далі.
Двері в кімнату дочки були прочинені, дівчина стояла біля дзеркала і фарбувала губи.
— Марино…
— Ну що, мамо?! — нетерпляче вигукнула та. — Я поспішаю, все потім!
Мати подивилася їй услід і пішла на кухню…
***
Наступного дня Тетяна зважилася на експеримент.
— А що, вечері сьогодні не буде? — пролунав у коридорі голос Андрія.
Тетяна мовчки сиділа в спальні й робила вигляд, що читає книгу.
— А що, матері немає? — відгукнувся з вітальні чоловік.
— Ні, напевно, — відповіла дочка, виходячи зі своєї кімнати. — Я її сьогодні взагалі не бачила.
Почулися кроки, вся трійця рухалася до кухні.
— Дивно, все на столі, а ніхто не кличе… — промовив чоловік.
— Вже охололо, — невдоволено прокоментував син.
— Де вона взагалі поділася? — примхливо промовила дочка.
Тетяна сиділа в спальні й не знала, сміятися їй чи плакати. Анжеліка мала рацію, домочадці згадали про неї лише тоді, коли зголодніли.
Вона накрила вечерю, але нікого не кликала, щоб подивитися, як швидко вони виявлять порушення у звичному перебігу дня.
Експеримент дав перші результати, і вони були невтішними.
— І що, до спальні так ніхто й не зайшов? — цікавилася по телефону Анжеліка. — Ніхто навіть не з’ясував, де ти і що з тобою?
— Ну, Валера прийшов спати і побачив мене.
— Що сказав? Хоч помітив? — допитувалася вона.
— Так, запитав, де я була… — мляво відреагувала Тетяна.
— А ти? — нетерпляче відповіла подруга.
— Відповіла, що тут і була весь вечір…
Жінці не хотілося згадувати події вчорашнього дня, які чітко показали, де її місце.
— А він?!
З голосу співрозмовниці було зрозуміло, що вона починає злитися.
— Нічого. Заснув, не дочекавшись відповіді…
Трубка хрипнула, потім важко зітхнула і закликала:
— А переїжджай до мене на тиждень? Ми з тобою погуляємо, розвіємося, а вони нехай тебе шукають.
— Та ти що! — злякалася Тетяна. — Як же я їх кину?
— Та ось так просто, кинеш і все. Цікаво, через скільки днів вони тебе в розшук оголосять? — задумливо промовила Анжеліка.
— Та чого мене оголошувати? Я ж у тебе буду. Швидко знайдуть…
— Не здивуюся, якщо твоя родина навіть не підозрює про моє існування, — хмикнула трубка.
— Ну-у-у… — невпевнено промовила жінка.
— Кажу тобі, переїжджай до мене. Ну хоча б заради продовження експерименту!
— Я подумаю, — зважилася Тетяна. — Тільки ще раз спробую з ними поговорити…
***
— Валера, ми можемо поговорити?
Тетяна влаштувалася на дивані поруч із чоловіком. Він щойно повечеряв і був занурений у своє звичне заняття — гортав стрічку новин на смартфоні.
— М-м? — промурмотів чоловік.
— У нас на роботі дають путівки на море. Давай поїдемо разом? — Тетяна уважно стежила за виразом обличчя чоловіка.
— М-м, — підтримав розмову той, не виказавши жодного зацікавлення.
— Ми давно ніде не були удвох, — продовжила жінка.
— Так-так, — відповів чоловік і нахмурився.
Мабуть, чергова прочитана новина була неприємною.
— Валера, поглянь на мене, — не витримала зазвичай терпляча Тетяна і прикрила рукою екран телефону.
— А? — підвів очі чоловік.
Він дивився розсіяно й похмуро, ніби навіть не до кінця усвідомлюючи, де перебуває.
— Це я, твоя дружина Таня. Поговори зі мною, — попросила жінка, дивлячись йому в обличчя.
— Ну що ти знову починаєш? — роздратовано буркнув Валерій. — Я прийшов з роботи, хочу відпочити! Я вже повечеряв, нічого не треба!
Він смикнув рукою і вирвав гаджет з пальців дружини.
— Мені треба, — Тетяна знову поклала долоню на екран. — Відволічись на хвилинку.
— Та я не хочу відволікатися! — у розпачі вигукнув чоловік і подивився прямо на дружину. — Мене весь день всі смикають і відволікають!
Всім від мене щось потрібно! Можу я хоч вдома нормально відпочити, Тань?
Він кліпав очима і совався, мабуть, прямий контакт із власною дружиною був для нього давно втраченим навиком.
— Якщо тобі щось потрібно — бери! Гроші в гаманці, гаманець у кишені. Або я тобі на картку перекажу…
Він знову занурився в телефон, вважаючи розмову закінченою. Тетяна посиділа ще хвилину і пішла в кімнату до сина.
— Андрію, привіт.
Син сидів за столом, занурений у вивчення підручника, і голови не повернув.
— Як ти? Як навчання?
Кивок головою.
— Коли перший іспит? — не залишала спроб налагодити контакт мати.
Знову кивок і роздратований жест рукою, все нормально, мовляв, йди, не заважай.
«Два нуль на користь Анжеліки», — подумала Тетяна, стукаючи в кімнату дочки.
Коли відповіді не було, жінка прочинила двері, Марина лежала на ліжку, прикривши очі.
— Привіт, доню. Як справи на роботі?
Марина лежала й не ворушилася.
— Як твоє стажування? — знову озвалася Тетяна.
Марина розплющила очі й втупилася в матір. Наступної миті дівчина підхопилася зі стриманим криком, ніби побачила привида.
Швидкий рух рукою, і з вуха на ліжко випав крихітний навушник.
— Боже! Чого ти підкрадаєшся?! — голосно закричала дочка більше від переляку, ніж від злості. — Чого тобі треба, мамо?
— Я питала, як справи на роботі? Стажування закінчилося?
— Так, мамо, у мене все гаразд, все окей, — поспішно відповіла дівчина, засунула в вухо навушник і прийняла колишню розслаблену позу на ліжку.
Тетяна тихо зачинила за собою двері й пішла до спальні збирати сумку.
***
Записка, яку вона залишила у передпокої, покидаючи квартиру наступного дня, повідомляла: «Я поїхала. Раз я вам не потрібна, живіть без мене».
— Даремно ти записку залишила, — бурчала Анжеліка, ставлячи на стіл бісквітний торт. — Нехай би побігали, поламали голову.
— Вони й так побігають, — посміхнулася гостя, розставляючи чашки.
Подруги влаштували урочисте чаювання на честь майбутніх змін у житті Тетяни.
— Вечерю я не приготувала, — відповіла вона на скептичний погляд подруги.
Та схвально кивнула.
Дзвінок пролунав, коли Тетяна вже вкладалася спати у вітальні в Анжеліки.
Господиня безшумно з’явилася поруч і зробила знак рукою увімкнути гучний зв’язок.
— Тань, ти де? Куди поїхала? Ми знайшли твою записку, але нічого не зрозуміли…
Голос у чоловіка був розгублений, прослизали нотки роздратування.
— Я поїхала, що тут незрозумілого? — спокійно відповіла дружина.
— Куди? — пролунав здалеку голос сина. — Мамо, де мої кросівки? Я не можу їх знайти.
— Туди, де я потрібна, — відповіла мати. — Де мене слухають і чують.
— Ну що ти знову вигадала, Тань… — почав чоловік.
Але жінка перебила його:
— Ви зовсім не помічаєте мене, і це триває багато років. Я намагалася бути корисною і при цьому нікому не заважати.
Можливо, я сама винна, що так сталося, але більше я так жити не можу.
У слухавці панувала тиша. Вперше за багато років її слухали і не перебивали.
— Я не хочу повертатися туди, де на мене не звертають уваги і тільки користуються.
Де ніхто не наважується відволіктися хоча б на хвилину, щоб подякувати мені за випрасувану сорочку або гарячий суп.
Трубка мовчала, зрідка видаючи дивні звуки, на тому кінці думали.
— Коли будете готові обговорити, як ми будемо жити далі, зателефонуйте.
— Вибач нас, мамо, — пролунав удалині голос дочки.
Роздратування в ньому не було, тільки жаль і гіркота.
— Напевно, я був неправий, але я ніколи не думав… — почав чоловік.
— Повертайся додому, мамо, будь ласка, — попросив син. — Нам без тебе погано…
— Минула всього доба, а дивись, як уже захникали, — здивовано прокоментувала Анжеліка. — Але ти тримайся, Тань, не піддавайся! Нехай ще помучаться, — шепотіла вона.
— Повернися, будь ласка, Тань, — винувато прогудів чоловік. — Ми неправі, більше це не повториться…
— Повториться, повториться, — шепотіла Анжеліка, роблячи великі очі. — Як тільки повернешся, відразу знову про тебе забудуть…
— Добре, я повернуся, але тільки тоді, коли сама захочу. Я дам вам другий шанс, — милостиво погодилася Тетяна. — Але тільки один.
Вона повернулася додому лише через тиждень, раніше її не відпускала подруга.
— Отриманий урок треба закріпити, — повчала вона.
Життя сім’ї потекло, як і раніше, але тепер близькі її слухали і чули, пам’ятаючи про те, як легко можна втратити рідну людину через неуважність і зневагу до її почуттів.
