— Звісно, було прикро, але що поробиш, претензії висловлювати мені навіть на думку не спало. Поїхала, самі з чоловіком пробивалися й на ноги ставали, — розповідає Юлія.
— Виходить, братові дали, тобі не змогли, але ти ще й винна залишилася при цьому?
— Виходить, що так. Дзвонить тепер і він, і дружина його з претензіями: вони там зашиваються, горщики носять, а я й носа не показую, але за спадщиною приїду неодмінно.
Звісно, приїду.
Якщо мати з батьком ніяких розпоряджень не зробили й робити, наскільки я зрозуміла, не збираються, то спадщину ми поділимо суворо навпіл.
Це буде моя компенсація за те, що я не отримала в юності. А доглядати братові за мамою й татом і так є за що, — вважає Юля.
— Я взагалі не уявляю, як ти живеш, — хитає подруга головою.
– Декрет, перша дитина теж ще зовсім мала, плюс ще й працюєш віддалено, й іпотека, й чоловік на двох роботах. Коли тобі до батьків їхати, тим паче доглядати за ними.
Юлії 35 років, вона вже 11 років заміжня, є сини, яким 4 роки та рік.
Є трикімнатна квартира в іпотеці.
Спочатку була однокімнатна, але за неї подружжя розплатилося ударними темпами: у всьому собі відмовляли, дітей не заводили, але змогли.
Після появи старшого сина вдалося розширити життєвий простір.
Але й зараз життя легким не назвеш: працюють обоє. І Юля теж, незважаючи на декрет. Тому що треба платити ще й кредит, який брали на ремонт, бо починали самі, з нуля й без жодної підтримки.
Юлія – молодша в батьківській родині. Є старший брат, і різниця між ними значна – 14 років.
Батьки й зараз живуть у Рівному, у них простора трикімнатна квартира, і колись родина жила на рівні вище середнього: працював батько начальником на виробництві. Не найголовнішим, але все ж.
Юлія згадує, що в дитинстві вони й на море виїжджали, й купували речі, не страждали від відсутності продуктів, які раптом злетіли в ціні.
Коли старший брат підріс, батько якраз отримав якісь акції рідного підприємства, вигідно зумів їх продати, й мама з батьком купили квартиру для сина, на майбутнє.
— Непогана двокімнатна така в нього, — каже Юлія.
– Я тоді ще зовсім дівчиськом була, але пам’ятаю, що в батьків були плани й мені квартиру на майбутнє купити. Брат одружився, на нього двокімнатну переписали.
А коли я підросла, то можливостей фінансових уже не було, щоб квартири купувати. Якось різко все змінилося.
Підприємство батька збанкрутувало або його збанкрутили, чоловік довго поневірявся: з роботою було важко, мама завжди отримувала зовсім небагато.
Відкладені гроші якось швидко проїлися, до того ж на перших порах батьки намагалися допомогти й родині брата, у якого діти пішли один за одним.
Загалом, коли Юлі настав час вступати до інституту, їй уже прямо казали, що вибирати треба щось поблизу: у столиці її вчити батьки не потягнуть. Про квартиру для доньки ніхто навіть не заїкався.
Юля здобула вищу освіту в Рівному, жила з батьками, які раптом зібралися обоє на пенсію. У неї вже був молодий чоловік, який і став чоловіком. І вони мріяли жити в Києві.
Першим поїхав чоловік, влаштувався, орендував житло, тоді вже й Юля поїхала, у рідному місті без жалю залишила не надто вдалий варіант із роботою.
— Валізу в руки й поїхала. Отримала з собою купу добрих побажань, навпіл із сумнівами, що нічого в нас не вийде, краще б ми залишилися, жити можна й з батьками в трикімнатній, — усміхається Юля.
– Ще й брат казав, мовляв, я — молодша, я повинна батьків доглядати, я зобов’язана залишитися. А ми не хотіли разом із батьками, ми хотіли самі.
Юлія вважає, що все було правильно: вони впоралися.
Так, ніколи їм не було легко, але зате вони живуть зараз дуже дружно. І успіхи є.
Коли жінка пішла в другу декретну відпустку, то навіть роботу знайшла. Поки віддалено, але дитина підросте, вона звільниться зі свого основного місця — тут більше перспектив і зручніший графік, можна буде працювати за гібридною схемою, а це важливо, коли діти маленькі.
У столиці в них нікого немає, тільки приятелі.
Ніякої рідні, ні ближньої, ні дальньої. Усі Юлині родичі – в Рівному, а в чоловіка залишилася тільки сестра, яка живе в Тернополі.
Батьки Юлії, звісно, вже зовсім літні. Батько почав першим здавати, мама якось трималася, доглядала чоловіка. Але близько пів року тому жінка зламала ногу.
— Операцію зробили, ходить сама, але тільки по квартирі, — каже Юля.
– Батько ж лежить або на візку знову ж по квартирі пересувається, у нього був інсульт. Болячок повно, хто без них старіє. Але ж брат поруч, через будинок живе.
Брат так і живе з дружиною в тій самій двокімнатній, донька в них тільки одна, тож потреби міняти квартиру не виникло.
Донька, до речі, вже доросла, начебто заміж збирається. А ще є соцпрацівник, яка приходить до батьків, робить прибирання, готує, допомагає помитися й навіть ходить за продуктами, купуючи їх за списком.
— Але кожні день чи два брат і його дружина назвонюють мені з розповіддю, як вони втомилися самі тягнути наших батьків, — злиться Юля.
– Я відправляю трохи грошей на мамину картку, хоча вона й каже, що їм вистачає. А нещодавно, напевно, дружина брата втомилася вже ходити навколо цього наболілого питання, прямо сказала про те, що їм потрібно.
— Соцпрацівник? Ага. Їй напишеш, щоб капусти (розповідь спеціально для сайту Цей День) купила, вона й купить, качан на 5 кілограмів. І ліки бере там, де вони дорожчі. І взагалі треба все перевіряти.
Я втомилася вже щодня до свекрів мотатися. Спробуй, поверни батька. І взагалі, ми тут в’юнимося з доглядом, а ти за спадщиною приїдеш.
Чи не здається тобі, що це якось не дуже справедливо? Завжди було так: хто доглядає, той і спадщину отримує.
І Юлю захлиснула образа.
Дружину брата вона додала до чорного списку, передзвонила йому самому й висловила все, що накипіло.
Що брат квартиру отримав колись, а вона ні. А можлива спадщина – це її компенсація за те, що її колись у життя напутили лише добрим словом.
— Він так усе перекрутив, що мама потім із такою образою зателефонувала, що вона не очікувала, що я їхньої кончини чекаю й образу в собі ношу всі ці роки, — обурюється Юлія.
– Що вони не стануть ніяких заповітів писати, ми з братом повинні поділитися по совісті. А хіба я не по совісті говорила? І потім, першою про спадщину заговорила дружина брата. Це нічого?
— І що будеш робити? Поїдеш залагоджувати конфлікт?
— Немає мені коли туди їхати, мені гарувати треба, — каже Юля.
– Я була в батьків, коли ми молодшого чекали, а зараз я куди поїду? Нічого не робитиму. І так, спадщину з братом я поділю. Він зараз відпрацьовує ту саму двокімнатну, яку йому купили, а мені – ні.
