Квартира, яку Валентина Сергіївна з чоловіком отримали ще у вісімдесяті, давно стала тісною для трьох поколінь родини.
Але що поробиш?
Донька з чоловіком і внучкою переїхали до них п’ять років тому — “тимчасово, мамо, поки іпотеку не візьмемо”. Тимчасове затягнулося.
Телефон завібрував. Повідомлення від подруги Ніни:
“Валю, не забудь про завтра! Чекаю о 12 біля входу. Виставка тільки три дні”.
Валентина зітхнула. Завтра…
Завтра у Марійки ранок у садочку, а Олена на роботі. “Хто, як не я?” — звично подумала вона й відклала телефон, не відповівши.
— Мамо, ти не бачила мій синій щоденник? — Лєна влетіла на кухню, на ходу застібаючи блузку. — Я всюди шукаю, з глузду з’їду, там усі клієнти записані!
— У вітальні подивися, вчора ти там працювала, — Валентина навіть не повернулася від плити.
— Уже дивилася! — у голосі доньки бриніло роздратування. — Може, Марійка схопила? Вона вічно мої речі тягає!
— Не кричи на дитину, вона ще спить.
— Звичайно, захищай її, як завжди! — Олена з грюкотом висунула шухляду буфета. — А мені хоч пропади, так? Ти навіть не встала допомогти пошукати!
Валентина повільно поклала ложку й повернулася до доньки:
— Оленко, я суп варю. Для всіх нас. І сніданок тобі приготувала. І речі твої випрала. І…
— Ой, усе, почалося! — Олена закотила очі. — Зараз буде класичне “я для вас усе, а ви…” Мамо, мені ніколи це слухати, у мене клієнти!
У цей момент у дверях з’явився зять, Ігор, пом’ятий зі сну.
— Що за шум? — він почухав щетину. — Лєн, ти чого розкричалася?
— Щоденник пропав! — Лєна вже рилася в сумці. — Мамо, ти точно не бачила?
— Може, він у спальні? — припустила Валентина. — Ти вчора…
— Я вже все обнишпорила! — обірвала Олена. — Господи, як же мене все дістало!
Ігор підійшов до холодильника:
— Валентино Сергіївно, а сніданок?
— На столі, під рушником, — тихо відповіла вона.
Коли всі розійшлися — Лєна на роботу, так і не знайшовши щоденник (він виявився у ванній, куди вона сама його й поклала), Ігор у гараж до друзів, а Марійка в дитячий садок (відвела, звісно, Валентина) — запала тиша.
Валентина сіла в крісло й заплющила очі.
Телефон знову завібрував.
“Валю, ти чого не відповідаєш? То йдемо завтра чи як?” — писала Ніна.
“Не зможу, Ніночко. Марійка в садочку, у неї буде свято”, — набрала Валентина.
“Знову? Валю, у тебе щоразу щось! То внучка, то донька, то зять. А сама ти коли жити будеш?”
Валентина не відповіла. Це питання вона сама собі ставила все частіше.
Увечері, коли всі зібралися за вечерею, Валентина наважилася:
— Оленко, завтра я не зможу відвести Марійку на свято. У мене… важлива зустріч.
Ложка Олени завмерла на півдорозі до рота:
— Яка ще зустріч? Ти ж знаєш, що в Марійки свято! Я попереджала тиждень тому!
— Я пам’ятаю, але…
— Мамо! — Лєна стукнула ложкою по тарілці. — Ти що, не розумієш? У мене два клієнти завтра, я не можу їх перенести! Ігор на зміні!
— А я не можу перенести свою зустріч, — тихо, але твердо сказала Валентина.
— Що за зустріч така важлива? — втрутився Ігор. — З президентом, чи що?
— З подругою. Ми йдемо на виставку.
Запала тиша. Потім Лєна розсміялася:
— На виставку? Серйозно? Ти хочеш сказати, що якась виставка важливіша, ніж свято у садочку твоєї єдиної внучки?
— Я не казала, що важливіша…
— Але ти це маєш на увазі! — Олена підвищила голос.
– Марійка буде єдина без рідних! Ти уявляєш, як їй буде образливо?
— Бабусю, ти прийдеш? — втрутилася Марійка, дивлячись на Валентину великими очима.
– Я буду в красивому платті… Валентина відчула, як усередині щось стискається. Ось воно. Знову. Цей погляд, ці слова…
— Звичайно, вона прийде, — відповіла за неї Олена. – Правда, мамо? Ти ж не залишиш дитину?
Валентина подивилася на доньку.
В її очах читалося: “Тільки спробуй відмовитися”.
— Добре, — здалася вона. – Я відведу Марійку.
— От і чудово! — Лєна одразу повеселішала. – Мамо, ти ж розумієш, що це важливо для всіх нас.
“Для всіх вас”, — подумки поправила Валентина, але промовчала.
Вночі їй не спалося. Чоловік Віктор хропів поруч, а вона дивилася в стелю.
Сорок років разом. Сорок років вона жила для інших — для нього, для доньки, тепер для внучки. А що для себе?
Колись вона мріяла подорожувати, вчити іноземні мови, навіть вірші писати пробувала. Куди все поділося?
Вранці, провівши Марійку в садочок (звичайно, вона пішла, куди подітися), Валентина повернулася додому й виявила на кухні Ігоря.
Він сидів із чашкою кави й гортав новини в телефоні.
— А ти хіба не на роботі? — здивувалася вона.
— Зміну перенесли, — він знизав плечима.
– Пощастило, висплюся.
Валентина завмерла:
— Тобто… ти міг відвести Марійку в садочок?
— Ну, теоретично так, — він не відривався від телефона.
– Але ж ви з Лєнкою вже все вирішили вчора.
Щось усередині Валентини надломилося. Вона мовчки пройшла до своєї кімнати, дістала зі шафи стару шкатулку, де зберігала “заначку” — гроші, які потихеньку відкладала з пенсії.
Перерахувала. Має вистачити.
За годину вона вже сиділа в кафе навпроти Ніни.
— Ти як утекла? — дивувалася подруга, розмішуючи чай.
— Просто встала й пішла, — Валентина сама не вірила своїй сміливості.
— Свято закінчилося закінчилося, я Марійку додому відвела, а Ігор там. Виявляється, він міг сам усе зробити, просто ніхто навіть не подумав мене спитати.
— І що тепер?
— Не знаю, — чесно зізналася Валентина.
– Але я більше так не можу, Ніно. Я ніби не живу, а обслуговую чужі життя.
— Давно час було зрозуміти, — Ніна накрила її руку своєю.
— Пам’ятаєш, як ми з тобою мріяли на пенсії по музеях ходити? По парках гуляти? А ти все “внучка, донька, зять”…
— Вони ж родина…
— А ти хто? — різко спитала Ніна.
— Прислуга? Валю, тобі п’ятдесят вісім! Скільки ще років активного життя в тебе залишилося? Десять? П’ятнадцять? І всі їх ти хочеш провести, стоячи біля плити й тягаючи внучку по садочках?
Валентина мовчала. Ці думки давно зріли в ній, але почути їх збоку було боляче.
— Я не знаю, як змінити все це, — нарешті вимовила вона.
– Вони звикли, що я завжди поруч, завжди доступна. Якщо я почну відмовляти, будуть образи, скандали…
— І що? — Ніна подалася вперед. – Хай ображаються. Хай звикають до думки, що ти — окрема людина зі своїми бажаннями й планами. Не свята великомучениця, а жінка, яка має право на своє життя.
Коли Валентина повернулася додому, там уже була Лєна. Вона сиділа на кухні з телефоном у руках, і по її обличчю Валентина одразу зрозуміла — буде буря.
— Ти де була? — Олена навіть не привіталася. – Я дзвоню, дзвоню, а ти слухавку не береш!
— Телефон розрядився, — збрехала Валентина.
Насправді вона просто вимкнула звук.
— Я була з Ніною.
— З Ніною? — Лєна фиркнула.
– Мамо, у нас тут життя кипить, проблеми, справи, а ти з подругою прохолоджуєшся?
— А що трапилося? — спокійно спитала Валентина, знімаючи пальто.
— У Марійки температура! Тридцять вісім! А тебе немає, щоб допомогти!
Валентина стривожилася:
— Де вона? Давно піднялася температура?
— Після садка. Я її забрала, ледве встигла між клієнтами. Довелося другого скасувати, між іншим! — у голосі Олени звучав докір.
— Вона в дитячій лежить. Я їй жарознижувальне дала.
Валентина пройшла до дитячої. Марійка лежала під ковдрою, щічки розчервонілися, очі блищали.
— Бабусю, — слабо посміхнулася дівчинка, — у мене горлечко болить.
— Зараз, маленька, — Валентина сіла на край ліжка, погладила гаряче чоло.
— Я тобі чай з малиною зроблю.
У дверях стояла Лєна, склавши руки на грудях:
— От бачиш? А тебе немає, коли ти потрібна!
Щось у цих словах зачепило Валентину до глибини душі.
Вона повільно піднялася:
— Олено, а коли я не потрібна — мене можна не помічати? Можна не питати, чого я хочу? Можна вирішувати за мене, як мені проводити час?
— Ти про що взагалі? — Лєна нерозуміюче нахмурилася.
— Про те, що я теж людина, — тихо сказала Валентина. — Не функція, не безкоштовна нянька, не кухарка. Людина з власними бажаннями й планами.
— Мамо, ти що, з Ніною своєю оковитої напилася? — Лєна скривилася.
– Які плани? Ти на пенсії!
— І що? Пенсія — це кінець життя? Я маю тепер тільки вам служити?
— Ніхто не каже про “служити”! — Лєна підвищила голос, потім спохватилася й прикрила двері дитячої.
— Але ж ми родина! Ми повинні допомагати одне одному!
— Допомагати — так, — погодилася Валентина. – Але в мене таке відчуття, що допомога йде тільки в одному напрямку — від мене до вас. А коли я прошу щось для себе — це сприймається як зрада.
— Яка ще зрада? — Лєна закотила очі. — Ти драматизуєш!
— Вчора, — Валентина подивилася доньці прямо в очі, — я попросила один день для себе. Один! І що я почула? Що я кидаю внучку, що я погана бабуся. А сьогодні з’ясувалося, що Ігор міг усе зробити сам. Але ніхто навіть не подумав спитати мене.
Лєна відвела погляд:
— Ну, так вийшло…
— Так завжди виходить, Лєно. Завжди. Мої плани, мої бажання — на останньому місці. Завжди.
— І що ти пропонуєш? — у голосі доньки з’явилися захисні нотки. — Кинути нас? Піти? Тобі з нами погано?
— Ні, — Валентина похитала головою. — Я просто хочу, щоб ви побачили в мені людину. Щоб питали, а не ставили перед фактом. Щоб поважали моє право іноді жити для себе.
Лєна мовчала, перетравлюючи почуте.
Потім невпевнено вимовила:
— Я… я не думала про це так. Просто звикла, що ти завжди поруч, завжди допоможеш…
— Я й буду допомагати, — м’яко сказала Валентина. — Але не ціною власного життя. Мені залишилося не так багато років, Лєно. І я хочу прожити їх, а не просто відбути.
З дитячої долинув голос Марійки:
— Бабусю! Ти обіцяла чай!
— Йду, маленька! — відгукнулася Валентина й повернулася до доньки: — Ми ще поговоримо про це. А зараз Марійці потрібна допомога.
Лєна кивнула, все ще приголомшена цією розмовою.
За тиждень Валентина сиділа в автобусі поруч із Ніною. Вони їхали до Трускавця на екскурсію — всього на один день, але для Валентини це був справжній прорив.
— Не можу повірити, що ти їх умовила, — усміхалася Ніна.
— Я не вмовляла, — похитала головою Валентина. — Я просто сказала, що їду. І все.
Після тієї розмови з Лєною щось почало змінюватися. Повільно, зі скрипом, але змінювалося. Ігор став іноді забирати Марійку з садка.
Лєна перестала автоматично перекладати на матір усі домашні справи. А Віктор, на подив Валентини, повністю її підтримав.
— Давно час було, Валюшо, — сказав він їй учора ввечері. — Я ж бачу, як ти втомлюєшся. Наче на двох роботах гаруєш.
— Ти ніколи не казав про це, — здивувалася вона.
— А ти не питала, — він знизав плечима. — Думав, тобі подобається бути потрібною всім.
— Подобається бути потрібною, — тихо відповіла вона.
Але не подобається бути використаною. Зараз, дивлячись у вікно автобуса на поля й ліси, що пропливали повз, Валентина відчувала дивне полегшення.
Наче важкий рюкзак зняла з плечей. Попереду був цілий день без готування, прибирання, біганини по чужих справах. День для себе.
— Про що думаєш? — спитала Ніна.
— Про те, що життя не закінчилося, — усміхнулася (розповідь спеціально для сайту Цей День) Валентина. — І що я тільки починаю вчитися жити по-справжньому.
Телефон у сумці завібрував.
Повідомлення від Лєни:
“Мамо, як доїхали? Марійка передає привіт і каже, що любить тебе. Привези їй щось, якщо буде час. Але не обов’язково! Відпочивай!”
Валентина усміхнулася.
Маленькі кроки. Маленькі, але в правильному напрямку.
“Доїхали добре. Я теж вас люблю. Обов’язково привезу подарунки. Цілую!”
Вона відклала телефон і повернулася до Ніни:
— Знаєш, я раптом зрозуміла одну просту річ. Не можна по-справжньому піклуватися про інших, якщо не піклуєшся про себе.
Це як у літаку — спочатку кисневу маску на себе, потім на дитину.
— Краще пізно, ніж ніколи, — Ніна стиснула її руку. – Головне, що ти зрозуміла.
Автобус їхав далі, везучи Валентину назустріч новому дню.
Дню, який належав тільки їй.
