Варьку в селі засудили в той же день, як живіт став випирати з-під кофти. У сорок два роки! Вдова! Яка ганьба!
Її чоловіка, Семена, десять років як на цвинтарі поховали, а вона – на тобі, в подолі принесла.
– Від кого? – шипіли баби біля криниці.
– Та хто її знає! – вторили їм. – Тиха, скромна… а бачиш ти, куди занесло! Нагуляла.
– Дівки-то на виданні, а мати – гуляє! Ганьба!
Варька ні на кого не дивилася. Йде з пошти – важку сумку на плечі тягне, – а сама очі в землю. Тільки губи стискає.
Знала б вона, як це обернеться, може, і не вплуталася б. Та тільки як тут не вплутатися, коли кровинка рідна сльозами вмивається?
А почалося все не з Варьки, а з її дочки, Маринки…
Маринка – це була не дівка, а картинка. Копія батька покійного, Семена. Той теж був красень, перший хлопець на селі. Білявий, синьоокий. Ось і Маринка така ж народилася.
Все село на неї задивлялося. А молодша, Катька, – та вся у Варьку пішла. Чорнява, очі карі, серйозна, непомітна.
Варька в дівчатах своїх душі не чаяла. Обох любила, тягнула одна, як проклята. На двох роботах: вдень – поштарка, ввечері – ферму мити. Все для них, для любих.
– Ви, дівчата, вчитися повинні! – говорила вона їм. – Не хочу, щоб ви, як я, все життя в бруді та з важкою сумкою тягаюся. У місто треба, в люди!
Маринка в місто і поїхала. Легко, як вилетіла. Вступила до торгового інституту. І відразу її там помітили.
Фотографії надсилала: то вона в ресторані, то в модному платті. І наречений у неї з’явився. Не абихто, а син якогось начальника. «Мамо, він мені шубу обіцяв!» – писала вона.
Варька раділа. А Катька хмурилася. Вона після школи залишилася в селі, пішла в лікарню санітаркою. Хотіла на медсестру, та грошей не вистачало.
Вся материнська пенсія по втраті годувальника та Варькина зарплата йшли на Маринку, на її «міське» життя.
***
А тим літом Маринка приїхала. Не як зазвичай – галаслива, ошатна, з гостинцями. А тиха, зелена якась.
Два дні з кімнати не виходила, а на третій Варька зайшла до неї, а та – в подушку реве.
– Мамо… мамо… я пропала…
І розповіла. Наречений її, «золотий» цей, погуляв з нею та й кинув. А вона – на четвертому місяці.
– Позбуватися дитини вже пізно, мамо! – вила Маринка. – Що робити? Він мене знати не хоче!
Сказав, якщо народжу – ні копійки не дасть! А мене з інституту виженуть! Життя моє… скінчено!
Варька сиділа, наче грім її вразив.
– Ти… ти що ж, донько… не вбереглася?
– Та яка різниця! – скрикнула Маринка. – Що тепер?! У дитбудинок його? Чи в капусту підкинути?!
У Варьки серце ледь не стало. Як це – в дитбудинок? Онука?
Тієї ночі Варька не спала. Ходила по хаті, як тінь. А під ранок сіла на ліжко до Маринки.
– Нічого, – сказала твердо. – Виносимо.
– Мамо! Та як?! – Маринка підхопилася. – Всі ж дізнаються! Ганьба буде!
– Ніхто не дізнається, – відрізала Варька. – Скажемо… мій.
Маринка не повірила своїм вухам.
– Твій? Мамо, ти в сама розумієш, що кажеш? Тобі сорок два!
– Мій, – повторила Варька. – Поїду до тітки в район, нібито допомагати. Там і народжу, там і поживу. А ти в місто своє повертайся. Вчися.
Катька, яка спала за тонкою перегородкою, чула все. Вона лежала, закусивши подушку, і сльози градом котилися по щоках. Їй було шкода матір. І огидно від сестри.
***
Через місяць Варька поїхала. Село поговорило і забуло. А через пів року вона повернулася. Не одна. З конвертиком синім.
– Ось, Катруся, – сказала вона блідій доньці, – знайомся. Твій братик… Мітька.
Село ахнуло. Ось тобі і «тиха» Варька! Ось тобі і вдова!
– Від кого? – знову зашипіли баби. – Невже від голови?
– Та ні, той занадто старий. Від агронома! Він мужик видний, самотній!
Варька мовчала, зносячи всі пересуди. Почалося життя – не позаздриш. Мітька ріс неспокійним, крикливим. Варька падала з ніг.
Сумка листоноші, ферма, а тепер ще й ночі безсонні. Катька допомагала, як могла. Мовчки прала пелюшки, мовчки гойдала «брата». А в душі у неї все кипіло.
Маринка писала з міста. «Мамочко, як ви? Я так сумую! Грошей поки немає, сама ледве тягну. Але я вам скоро надішлю!»
Гроші прийшли через рік… Одна тисячя. І джинси для Катьки, які їй були малі на два розміри.
Варька крутилася. Катька поруч з нею. Життя її, Катине, теж пішло під укіс. Хлопці на неї поглядали, та й кидали. Кому потрібна наречена з таким «приданим»? Мати гуляща, «брат»-байстрюк…
– Мамо, – сказала якось Катька, коли їй вже виповнилося двадцять п’ять, – може, розповімо?
– Ти що, донько! – злякалася Варька. – Не можна! Ми ж Маринці життя зламаємо! Вона там… вийшла заміж. За хорошу людину.
Маринка і справді «влаштувалася». Закінчила інститут, вийшла заміж за якогось комерсанта. Поїхала до столиці.
Надсилала фотографії: ось вона в Єгипті, ось вона в Туреччині. На фотографіях – столична фіфа.
Про «брата» і не питала. Варька їй сама писала: «Мітя пішов до першого класу. П’ятірки носить».
Маринка у відповідь надсилала дорогу, але абсолютно непотрібну в селі іграшку…
Так і летіли роки. Ось вже Мітьці виповнилося вісімнадцять.
Виріс – на диво. Високий, синьоокий, як… як Маринка. Веселий, працьовитий. Матір (тобто Варьку) обожнював. І сестру Катьку – теж.
Катька на той час вже зовсім звикла. Працювала старшою медсестрою в районній лікарні.
«Стара діва», – зітхали за спиною. Вона й сама на собі хрест поставила. Все життя – в матері та в Мітьці.
Мітька закінчив школу з медаллю.
– Мамо! Поїду до Києва! Вступатиму буду! – заявив він.
У Варьки серце защеміло. До Києва… Там же – Маринка.
– Може, до нашого, обласного? – боязко запропонувала вона.
– Та що ти, мамо! Мені пробиватися треба! – сміявся Мітька. – Я вам з Катькою ще покажу! Ви у мене в палаці житимете!
І в день, коли Мітька склав останній іспит, до їхньої хвіртки під’їхала блискуча чорна іномарка.
З машини випливла… Маринка. Варька ахнула. Катька, яка вийшла на ганок, так і застигла з рушником у руках.
Маринці було під сорок, але виглядала вона – як з обкладинки журналу. Худа, в дорогому костюмі, вся в золоті.
– Мамо! Катя! Привіт! – проспівала вона, цілуючи ошелешену Варьку в щоку. – А де…
Вона побачила Мітьку. Хлопець стояв, витираючи руки ганчіркою – в сараї возився.
Маринка осіклася. Дивилася на нього, не відриваючи погляду. А потім її очі наповнилися сльозами.
– Здрастуйте, – ввічливо сказав Мітька. – А ви… Марина? Сестра?
– Сестра… – луною повторила Марина. – Мамо, нам треба поговорити.
Сіли в хаті.
– Мамо… У мене все є. Дім, гроші, чоловік… А дітей – немає.
Вона заплакала, розмазуючи дорогу туш.
– Ми… ми все пробували. ЕКО… лікарі… Марно. Чоловік злиться. А я… я не можу більше.
– Навіщо приїхала, Марино? – глухо запитала Катька.
Марина підняла на неї заплакані очі.
– Я… за сином.
– Ти з глузду з’їхала?! За яким сином?!
– Мамо, не кричи! – Маринка теж підвищила голос. – Він мій! Мій! Я його народила! Я йому… я йому життя дам! У мене зв’язки!
Він в будь-який інститут вступить! Квартиру йому в столиці купимо! Чоловік… чоловік згоден! Я йому все розповіла!
– Розповіла? – ахнула Варька. – А про нас ти йому розповіла? Про те, як мене ганьбою таврували? Про те, як Катька…
– Та що Катька! – відмахнулася Маринка. – Сиділа в селі, так і просидить ще! А у Міті – шанс! Мамо, віддай! Ти ж мені тоді життя врятувала, дякую! Тепер поверни сина!
– Він не річ, щоб його повертати! – крикнула Варька. – Він мій! Я ночами не спала, ростила, виховувала! Я його…
І тут в хату увійшов Мітька. Він чув все. Стояв на порозі – блідий, як полотно.
– Мамо? Катю? Про що… про що вона говорить? Який… син?
– Мітя! Синку! Я – твоя мама! Розумієш? Рідна!
Мітька дивився на неї, як на привид. Потім перевів погляд на Варьку.
– Мама… це правда?
Варька закрила обличчя руками і заридала. І тут вибухнула Катька.
Вона, тиха, мовчазна Катька, підійшла до Маринки і дала їй такого ляпаса, що та відлетіла до стіни.
– Тварюка! – закричала Катька, і в цьому крику було все – вісімнадцять років приниження, зламане життя, образа за матір. – Мати?! Та яка ти йому мати?!
Ти його кинула, як цуценя! Ти знала, що мати через тебе по селу ходити не могла, пальцем всі тикали?! Ти знала, що я… через твій «гріх» одна залишилася?! Ні чоловіка, ні дітей! А ти… приїхала?! Забрати?!
– Катя, не треба! – шепотіла Варька.
– Треба, мамо! Досить! Натерпілися! – Катька повернулася до Міті. – Так! Це – твоя мати! Яка тебе на мою матір спихнула, щоб у місті «життя» влаштовувати!
А це, – вона тицьнула пальцем у Варьку, – твоя бабуся! Яка своє життя заради вас обох у бруд втоптала!
Мітька мовчав. Довго. Потім повільно підійшов до ридаючої Варьки. Встав перед нею на коліна і обійняв її.
– Мамо… – прошепотів він. – Мамочко.
Він підняв голову. Подивився на Маринку, яка, тримаючись за щоку, сповзала по стіні.
– У мене немає матері в столиці, – сказав він тихо, але твердо. – У мене одна мати. Ось вона. І сестра.
Він встав. Взяв Катьку за руку.
– А ви… тітонько… їдьте.
– Мітя! Синку! – завила Маринка. – Я тобі все дам!
– У мене все є, – відрізав Мітька. – У мене є чудова родина. А у вас – нічого.
***
Маринка поїхала того ж вечора. Її чоловік, який бачив всю сцену з машини, навіть не вийшов.
Кажуть, через рік він її все-таки кинув. Знайшов іншу, яка йому народила. А Маринка залишилася одна, зі своїми грошима і своєю «красою».
Мітька до столиці не поїхав. Вступив до обласного, на інженера.
– Я, мамо, тут потрібен. Будинок нам треба новий будувати.
А Катька… Що Катька? Вона того вечора, як кричала, ніби пробку із себе вийняла. Ожила. Раптом розквітла, у тридцять вісім років.
На неї і агроном той самий, про якого баби пліткували, поглядати став. Чоловік видний, вдівець.
Варька дивилася на них і плакала. Тільки тепер – від щастя. Гріх де він, звичайно, був. Та тільки материнське серце – воно і не таке покриє.
