Людмила полола грядки, сонце пекло маківку навіть через стару панаму, а поперек нив.
Але Люда не зупинялася, руки, звиклі до землі, працювали: смик – бур’ян у відро, смик – земля струшується.
У кишені задзвонив старенький «Самсунг», екран у тріщинах. Дзвонила Свєта, її зовиця.
Люда витерла брудні руки об фартух і натиснула «відповісти».
— Так, Свєта?
— Людка, привіт! — голос у Свєти був дзвінкий, міський, без найменшого натяку на втому.
— Як ви там, на своїй фазенді? Засмагаєте?
Люда оглянула свої шість соток, де «засмагати» можна було тільки в позі літери «зю» над грядками.
— Працюємо, Свєта: колорадський жук пішов, і огірки поливати треба…
— Ой, та годі тобі жалітися! — перебила Свєта. — У вас там повітря свіже, річка, шашлики хоч кожен день роби. Слухай, я чому дзвоню, ми тут подумали з Сергієм…
Дітям вітаміни потрібні. В місті задуха, асфальт плавиться, а у вас рай, ми до вас на місяць приїдемо? З нас присутність і веселий настрій!
Люда завмерла, бур’ян випав з руки.
— На цілий місяць? — перепитала вона. — А де ви спати будете? У нас будиночок маленький, дві кімнати всього.
— Та ми не горді! — розсміялася Свєта. — У вітальні на дивані ляжемо, діти на розкладачках, ти ж там все одно лише готуєш. Нам багато не треба: супчик, салатик з грядки. Ми першого липня будемо, чекай!
Гудки. Люда опустила телефон.
У голові, як кадри старого кіно, сплив той вечір три роки тому…
Зима мінус двадцять, вони з Васею приїхали в місто, в обласну лікарню — у Васі грижа прихопила, треба було МРТ робити.
Автобус зламався на трасі, приїхали пізно, остання електричка до їхнього селища пішла пів години тому.
Грошей на готель не було, все пішло на обстеження. Зателефонували Свєті, у неї трикімнатна квартира, тепла, простора.
— Свєточка, пусти переночувати, — просила Люда, стукаючи зубами від холоду в трубку. — Ми на підлозі ляжемо, на кухні, тихенько.
— Ой, Люда, — у мене Костик спить, ви шуміти будете і взагалі, Вася димить, а у мене алергія. Їдьте на вокзал, там зал очікування є, теплий. Не ображайтеся, у нас режим.
І вони пішли. Вася, скорчений від болю, і Люда, ображена на зовицю. Сиділи на жорстких дерев’яних лавках до п’ятої ранку, в обіймах, Вася тоді ще сильніше застудився, місяць потім кашляв.
— Люда! — голос чоловіка вивів її з трансу.
Василь йшов від колодязя з двома відрами води, схудлий, та дуже засмаглий.
— Чого застигла? Хто дзвонив?
— Сестра твоя, Свєта.
Вася поставив відра, витер піт з чола.
— Чого треба? Грошей знову просить?
— Ні, відпочивати їдуть на місяць всією сім’єю.
Увечері відбулася розмова. Вася сидів на ганку, димів. Люда чистила молоду картоплю.
— Не пущу, — сказала вона твердо, зрізаючи шкірку тонкою стрічкою. — Не пущу, Вася, я не забула вокзал.
— Люда… — Вася затягнувся, випустив дим у комарину хмару. — Ну незручно… Мати вже дзвонила. Каже: «Прийміть рідню, не будьте злюками, дача спільна».
— Яка вона спільна?! — Люда стукнула ножем по мисці. — Ми її на мої декретні купили, коли вона бур’яном поросла! Ми тут кожен кущ своїми руками посадили! А вони пальцем не поворухнули!
— Ну, рідня ж… — Вася винувато подивився на дружину. — Діти, знову ж таки, племінники вони ні до чого.
— А нам на вокзалі як тоді було?
— Людмила, ну вони ж не зі зла тоді… Давай пустимо, добре? Не виганяти ж, не по-людськи це.
Люда подивилася на чоловіка, добрий він, безвідмовний. Йому плюнь в очі — скаже, божа роса.
Родина для нього святе, хоч і гнила ця родина наскрізь.
Якщо вона зараз упреться, Вася буде мучитися, відчувати себе винним перед матір’ю, перед сестрою.
А потім ще й Люду пиляти почне: «Ось, через тебе я з родиною посварився».
Люда зітхнула, подивилася на грядки, зарослі травою (не встигає вона одна, спина не залізна).
Подивилася на купу гною, яку вчора привезли, і яку треба розкидати. На дрова неколоті.
І раптом в голові у неї визрів план. Простий і злий.
— Добре, Вася, — сказала вона, посміхнувшись куточками губ. — Нехай їдуть, місця всім вистачить, у нас якраз сезон починається, самий розпал.
Першого липня, опівдні, до воріт дачі під’їхав блискучий сріблястий кросовер. З нього, як горошини, висипалися гості.
Світлана в білих шортиках і капелюсі з полями, як у кінозірки.
Її чоловік Сергій, пузатий, поважний, у майці з написом «Boss» і з ящиком пінного в руках.
Двоє дітей: Костик (10 років) і Алінка (8 років) з планшетами, втупившись носами в екрани.
— Привіт колгоспникам! — закричала Свєта, розчиняючи хвіртку ногою. — Зустрічайте міських гостей, де тут у вас пляж? Ми вже купатися готові!
Люда вийшла на ганок. Вона була не в парадному сарафані, як очікували гості, а в старих спортивних штанях з витягнутими колінами, гумових калошах і чоловічій сорочці, зав’язаній вузлом на животі.
В руках вона тримала не хліб-сіль, а дві сапи.
— Привіт, Світланко. Привіт, Сергію, з приїздом.
— Ой, Люда, ти що така… робоча? — Світлана зморщила носик. — Ми ж відпочивати приїхали!
Давай, накривай стіл, шашлик там, огірочки. Сергій пінного привіз, зараз розслабимося!
— Звичайно, розслабимося, — кивнула Люда. — Тільки у нас правило: хто не працює, той не їсть. Дача вона, знаєте, сама себе не поое й не поливає.
Свєта розсміялася.
— Ой, ну розсмішила! Жартуєте, так? Ми ж гості!
— Гості — це на три дні, а ви на місяць. Значить, мешканці, а мешканці беруть участь у господарстві.
Люда спустилася з ганку і простягнула Свєті сапку.
— Тримай, твій фронт робіт картопля: десять грядок, жука зібрати вручну, личинки розчавити, потім підгортати. Хімію я не використовую, шкідливо для діток.
Світлана витріщила очі, накладні вії клацнули, як крила метелика.
— Ти здуріла? Я вчора на манікюрі була! Які жуки?!
— Звичайні, смугасті. — Люда повернулася до Сергія. — Серьожа, а тобі чоловіча робота, он там купа, бачиш?
Коров’ячий гній, свіжий, треба перекидати його в компостну яму, а потім на грядки рознести, тачка і лопата за сараєм.
Сергій ледь не впустив ящик з пінним.
— Люда, ти що, хвора? Я начальник відділу продажів! Я лайно кидати не буду! Ми відпочивати приїхали!
— Відпочинок — це зміна діяльності, Сергію. В офісі сидів, тепер м’язи розімни, а безкоштовно у нас тільки пташки співають і комарі кусають.
Вася, що стояв позаду дружини, спробував втрутитися:
— Люда, ну може, не треба відразу… Нехай з дороги відпочинуть…
Люда повернулася до чоловіка і подивилася на нього так, що він осікся.
— Вася, а ти йди лазню топи, води натаскати треба. Насос зламався, так що відрами з колодязя, двадцять ходок, не менше.
— Як зламався?! — обурився Сергій. — А ми де будемо митися?!
— У лазні, якщо води наносите і дров наколите. Тут самообслуговування, дорогі мої.
«Як на вокзалі в залі очікування — там теж умови спартанські, пам’ятаєте? — подумала вона про себе.»
Бунт почався відразу. Свєта кинула сапку в кущі.
— Я нічого не буду робити! Це твоя дача, ти й копай! Ми гості, Вася, скажи їй!
Вася м’явся.
— Свєто, ну правда… Люда одна не справляється… Допоможіть трохи, що вам…
— Трохи?! — верещала Свєта. — Вона хоче, щоб я жуків давила! Руками! Фу!
— Не хочеш — не дави, — спокійно сказала Люда. — Тоді обіду не буде. Я суп зварила, курячий, з домашньою локшиною, але він тільки для працівників. Хто не паше, той не танцює, — розвернулася і пішла в будинок.
Гості залишилися стояти посеред двору, ошелешені і злі, сонце пекло. Діти почали нити: «Мамо, я хочу їсти! Мамо, тут інтернет не ловить!».
— Нічого, — голосно сказав Сергій. — Зараз вона охолоне, побіситься і нагодує. Куди вона подінеться?
Але Люда сіла на веранді, налила собі тарілку гарячого супу, відрізала шматок свіжого хліба, густо намазала маслом і почала їсти.
Запах курячого бульйону поплив по двору, лоскочучи ніздрі голодних гостей.
— Тітко Люда, дай щось поїсти! — занив Костик, підходячи до веранди.
Люда подивилася на племінника.
— Костя, он там відерце стоїть, іди, назбирай пів відерця малини, набереш — отримаєш суп.
— Я не хочу малину! Я хочу суп!
— Хотіти мало, треба заробити.
Костик побіг до матері.
— Мамо, вона не дає!
Світлана ввірвалася на веранду.
— Ти що, знущаєшся?! Дитину голодом мориш?!
— Світланко, — Люда відклала ложку. — Три роки тому, коли ми з Васею стояли біля твого порога при мінус двадцяти, ти про нас не думала. А тепер у тебе манікюр, так ось, манікюр — це добре, але совість краще.
Сергій, плюнувши з досади, відкрив тепле пінне.
— Та пішла вона! Свєтка, поїхали в магазин, купимо пельменів.
— До магазину п’ять кілометрів, — підказала Люда. — Пішки. Машину ви загнали, а Вася ворота замкнув на ключ. Ключ у мене, а я не дам, ти вже випив.
— Ти нас у заручники взяла?! — закричав Сергій. — Це стаття!
— Це виховання, Серьожа. Трудотерапія, дуже корисна для офісних працівників.
Протистояння тривало три години.
Спека посилювалася, діти нили, Сергій випив все пінне і захотів у туалет. Туалет був на вулиці і там пахло… ну, як у сільському туалеті.
— Я туди не піду! — заявила Алінка. — Там мухи!
— Іди під кущик, — порадила Люда з ганку. — Тільки під смородину не треба, я її збиратиму.
О 15:00 голод переміг гордість. Сергій, лаючись крізь зуби, взяв лопату і пішов до купи гною.
— Ось же — угораздило мене, — бурмотів він, кидаючи смердючу рідину в тачку. — Ненавиджу дачі, ненавиджу село.
Світлана, надівши гумові рукавички (які знайшлися в сараї), з виразом обличчя мучениці, яку ведуть на страту, пішла на грядки.
— Ой! — скрикнула вона через п’ять хвилин. — Ніготь! Я зламала ніготь! Гель-лак! Півтори тисячі! Людка, ти мені винна!
— Запишу на рахунок, — відгукнулася Люда, яка в цей час спокійно полола моркву.
До вечора «гості» виглядали жалюгідно. Сергій натер мозолі на ніжних офісних руках. Спина у нього не розгиналася, він був весь у бризках гною і поту.
Свєта була червона як рак (згоріла на сонці), косметика потекла, на ногах бруд.
О 19:00 Люда накрила стіл на веранді. Картопля молода з кропом (ту, що Люда чистила вчора), салат з огірків і редиски, котлети домашні.
Гості накинулися на їжу, їли мовчки, жадібно, стукаючи ложками.
— Ну як, смачно? — запитала Люда, підливаючи компот.
— Смачніше я не їв, навіть у ресторані не так, — буркнув Сергій з набитим ротом.
— Ось бачите, своя праця смачніша, а ви говорили відпочивати. Відпочинок він для душі, а тіло повинно працювати.
Після вечері Сергій заговорив:
— Ну що, завтра додому? — запитав він дружину. — До біса цей відпочинок.
— Ні! — раптом уперлася Свєта. — Я так просто не здамся! Ми приїхали на місяць! І ми будемо жити тут місяць! Вона нас не виживе! Я з принципу залишуся!
Люда, яка прибирала посуд, посміхнулася.
— Правильно, Свєта, характер треба загартовувати. Завтра у нас за планом прополювання полуниці і побілка дерев. Підйом о шостій ранку, поки спеки немає.
Вони витримали ще два дні. На другий день Свєта наступила на граблі (класика жанру), гуля на лобі була знатна.
Сергій, намагаючись наколоти дрова, ледь не дав собі по пальцю. Діти збунтувалися, коли Люда змусила їх збирати ягоди аґрусу («Він колючий!»).
Увечері третього дня Сергій сказав:
— Все. Досить, я не наймався в рабство. У мене відпустка, а не каторга, Свєта, збирай все, ми їдемо.
— А вітаміни дітям? — заїкалася Люда.
— В аптеці купимо! — гримнув Сергій. — Подавися своєю картоплею! Щоб у тебе всі жуки здохли… тобто, навпаки, щоб зжерли все!
Свєта, кульгаючи (мозоль на п’яті), тягла валізу до машини.
— Я всім розповім! — кричала вона. — Всій родині, що ви нелюди! Що ти нас експлуатувала!
— Розкажи, Світланко, — кивнула Люда. — І про вокзал розкажи, як ми там з твоїм рідним братом взимку спали.
Світлана на секунду завмерла, але тут же похитала головою:
— Це інше! Там були обставини! А ти просто зла баба!
Машина заревіла мотором, підняла стовп пилу і зникла за поворотом.
На дачі стало тихо. Тільки цвіркуни цвіркали та десь далеко гавкав собака.
Вася сидів на ганку, дочищаючи залишки картоплі. Телефон у нього в кишені писнув, смс від матері.
— Мати пише, — зітхнув він. — «Ви звірі, родину вигнали, Свєта плаче, у Сергія спина зірвана, знати вас не хочу».
Люда сіла поруч, поклала голову чоловікові на плече. Її руки були чорні від землі, нігті коротко обстрижені, шкіра шорстка, але тепла.
— Вась, ти злишся на мене?
Вася помовчав.
— Не знаю, Люда, шкода їх, дурнів, непристосовані вони. Але… — він посміхнувся. — Гною Серьога нормально накидав, майже всю купу розкидав. Корисний мужик, якщо підштовхнути.
— Ось бачиш і користь, і наука.
— А вони зрозуміють науку?
— Навряд чи, Вась, такі не розуміють. Вони думають, що світ їм винен, що булки на дереві ростуть, а дача — це санаторій «все включено».
— Може, даремно ми так жорстоко? — Вася подивився на дружину. — Все-таки рідня.
Люда подивилася на свої руки, на мозолі, які не сходять роками. На грядки, де кожна травинка виполота її горбом.
— А вони, Вася, коли нас на мороз гнали, думали даремно чи не даремно? Або справедливість тільки для багатих, у кого квартири в центрі? А нам, простим, терпіти треба кланятися?
Сусідка, баба Маня, яка весь цей час підглядала через паркан, висунулася по пояс:
— Правильно, Люда! Так їх, дармоїдів! На чужому горбі в рай не в’їдеш. Я он своєму зятю теж лопату дала, так він через годину втік. Зате тепер їздить рідко і з подарунками, поважати почав!
Люда розсміялася.
— Чуєш, Вася? Повагу треба заслужити працею.
Вона встала, потягнулася, хруснувши спиною.
— Ходімо малину їсти, яку Костик так і не зібрав, довелося самій. Зате смачна, солодка, своя.
Вася обійняв дружину за плечі.
— Ходімо. Ти у мене, Людка, страшна жінка, але справедлива.
— Яка є, — посміхнулася Люда. — Зате на вокзалі більше ночувати не будемо.
Вони зайшли в будинок, у вікнах запалилося тепле жовте світло.
А грядки стояли прополені, политі і задоволені. Урожай цього року буде гарний.
