— Мамо, цього не може бути! Я не вірю, що ти це зробила!
— А чого тут не вірити? Хіба у мене був вибір? — незворушно відповіла мати і повісила трубку.
Василина розридалася. У неї сталася сильна істерика, і вона ніяк не могла зупинитися.
«Все, кінець, більше не буду спілкуватися ні з ним, ні з нею. Як таке можна було зробити?! І так спокійно мені потім про це говорити. Як?!»
Від цієї думки Василині ставало гірко. І головне, тепер вже нічого не поробиш. Тепер потрібно було думати, як бути далі…
…У Ромки і Василинки була різниця в п’ять років. Рома — молодший. Жили вони разом з мамою Марією і татом Федором у квартирі матері Марії, Ольги Петрівни.
Вона ще за життя подбала про спадщину: половину квартири записали на Марію, половину на Василину. Роми тоді ще й у планах не було, і тому частки йому не дісталося.
А потім, як не стало Ольги Петрівни, через рік народився Рома, а через чотири роки не стало чоловіка Марії, Федора.
Важко переживала Марія горе, скільки сліз пролила, та що робити?
Треба жити заради дітей, вирішила вона, і тому взяла себе в руки і старалася, як могла.
Виховувала дітей і була цілком щаслива, радіючи їхнім досягненням.
З тих пір, як Марія овдовіла, вона довгий час навіть не намагалася влаштувати своє особисте життя.
— Напевно, я однолюбна, — говорила вона своїй найкращій подрузі.
— Не зарікайся, — відповідала подруга. — Мабуть, минуло ще замало часу. Життя довге, зустрінеш ще своє щастя.
Але Марія не любила говорити про подібні речі. Їй здавалося, що тим самим вона зраджує пам’ять коханого чоловіка.
Однак подруга виявилася права і через роки Марія зустріла своє кохання.
З чоловіком вона почала зустрічатися в той момент, коли дочка Василина вже закінчила інститут і повернулася в рідний дім з гуртожитку, в якому жила довгі п’ять років під час навчання.
А Рома якраз вступив до вузу і виїхав від сестри з матір’ю туди ж, в той самий гуртожиток, тому що вуз він вибрав той самий.
Діти не були проти того, щоб мати з кимось зустрічалася, вони розуміли, що вона доросла людина і вільна робити те, що хоче.
І вони теж були дорослими. Ще трохи і розлетяться, хто куди. Хіба добре буде, якщо мати одна залишиться?
У квартирі здебільшого Василина жила одна. Мати часто залишалася у свого коханого і дочка вже до цього звикла.
Та й думати про це було особливо ніколи. Дівчина багато працювала, бо вона мріяла накопичити на власне житло.
Незважаючи на те, що частка в батьківській квартирі у неї була, вона розуміла, що у мами це єдине житло і не годиться було б його ділити і розмінювати, враховуючи, що квартира була не така вже й велика.
Тому Василина старанно збирала гроші і мріяла про свою квартиру. Брат же, натхненний своїм вдалим вступом до вузу, заявив, що повертатися до рідного дому більше не збирається.
Він теж буде працювати, жити на знятій квартирі, збирати на свою і взагалі досягне всього сам.
— Я так хочу! Я доведу, що я здатний на багато чого! Ви ще побачите! — хвалився він перед матір’ю і сестрою.
Це було напередодні від’їзду і початку свого нового навчального життя, перспективи якого так приємно хвилювали його.
— Побачимо-побачимо, — посміхаючись, говорила Марія і гладила сина по голові.
— Ти спочатку відучись! — заявляла Василина.
Вона точно знала, що це нелегко. Одна справа вступити, інша — відучитися нормально і не вилетіти. Отримати диплом і знайти роботу.
І все це, ой, як не просто.
— Чого лякаєте? Все одно до вас не повернуся. Тут нудно. На мене чекає цікавіше життя в іншому місті. Сам влаштуюся, без чиєїсь допомоги!
Мати із сестрою тільки поблажливо посміхалися. Звичайно, добре, що у Роми такий бойовий настрій. І нехай у нього все складеться…
… — Василино! Як ти ставишся до того, щоб викупити мою частку? — раптово запропонувала мати. — Ти там багато накопичила?
— Емм… — запнулася Василина. — Поки що не дуже. Але мені ось-ось видадуть зарплату і премію і зможу доповісти.
А потім я ще понаднормову роботу виконувала, теж скоро повинні за неї заплатити і тоді…
— Я тебе не кваплю, — посміхнулася мати. — Це не зараз знадобиться. Спочатку ми з Юрієм… загалом ми вирішили одружитися, донько.
— Правда? — Василина була здивована.
Те, що мати іноді живе у того чоловіка і стала рідше бувати вдома, ще не означало, що у них все так серйозно.
Та й не думала Василина, що вони вирішать оформити стосунки.
Вголос свої сумніви вона висловлювати не стала, а просто обійняла матір і тепло привітала.
— Весілля через два місяці, ви з Ромою, звичайно, запрошені! — урочисто оголосила мати.
— Ми обов’язково прийдемо, ми ж найголовніші гості, — важливо повідомила Василина і посміхнулася. — Насправді, я дуже рада за тебе, мамо.
Перспектива стати одноосібною власницею квартири їй дуже сподобалася. Здійснення мрії мати окреме житло стрімко наближалося.
«Ну і що, що плани змінилися? Так навіть краще», — думала дівчина.
— А гроші від продажу частки я вкладу в будівництво. Ми з моїм майбутнім чоловіком будуємо будинок. Це наша спільна мрія, — сказала мама.
Весілля пройшло скромно, але урочисто. У Роми якраз були літні канікули і він зміг бути присутнім. Він уже закінчив перший курс.
Правда, як він його закінчив, Рома матері і сестрі говорити не став. Насправді він ледь не вилетів.
Оцінки залишали бажати кращого, та й прогули були. Життя у великому місті захопило хлопця. Він багато гуляв і мало вчився.
Грошима його справно забезпечувала мати. Вона розуміла, що на одну стипендію не проживеш і шкодувала сина. Тільки Рома і стипендію встиг втратити…
— Василино, ти не могла б зняти гроші? Бог з ними, скільки накопичила, стільки й добре, — сказала якось мати через місяць після весілля. — Нам на будматеріали не вистачає.
Хочемо вже продовжити будівництво, Юрій фундамент оплачував, тепер моя черга вкластися настала.
— Добре, мамо, — відповіла Василина. — Як скажеш. Досить, так досить. А коли оформляти поїдемо?
— Поїдемо, не хвилюйся. Все оформимо. Я тобі частку подарую, буде угода дарування, так вигідніше, я дізнавалася.
На тому й вирішили. Час минав. Василина гроші матері віддала і продовжувала збирати. Тільки тепер вже для себе.
Вона хотіла влаштувати в квартирі ремонт. Єдиноправною господинею квартири вона себе вже відчувала, і це було дуже приємно.
Мама після весілля переїхала до Юрія. Брат так і не з’являвся, але раптом в один момент звалився, як сніг на голову.
— Я тут поживу деякий час… — понуривши голову, повідомив він сестрі.
— Це як? А навчання? Почекай, що сталося? — закидала його питаннями Василина.
— А… — махнув рукою Рома і пішов до кімнати. — Сподіваюся, мій стіл ти ще не викинула? Міс успішність!
У тебе все виходить, все ладиться. Як?! Скажіть мені, як?! Я теж так хочу!
— Заспокойся, розкажи, що сталося, — знову попросила Василина.
— Та вилетів я з інституту, ось що! Поживу тут, отямлюся, знайду роботу і з’їду. Не переживай, надовго не затримаюся.
Так і стали жити разом брат і сестра. Рома шукати роботу не поспішав. Згадав усіх своїх старих приятелів і почав з ними веселитися і гуляти.
Іноді і додому приводив, і тоді в квартирі стояв дим стовпом від їхніх гулянок.
Василина мовчала і не хотіла зайвий раз сваритися з братом. Вона терпіла, адже Рома запевняв її, що ось-ось прямо з’їде, буквально на наступному тижні. Або на іншому. Загалом з’їде. Він же обіцяв…
Тільки Василина бачила, що ніяких зрушень з пошуком роботи немає і не передбачається. І вона зрозуміла, чому брат вилетів з інституту: він зовсім розлінився.
Мама, дізнавшись про те, що сталося, дуже жаліла Рому. Василина здивувалася, що вона навіть не стала його лаяти.
Мабуть, її життя тепер було таким безхмарним, і вона була така щаслива, що все інше їй здавалося незначним і ніби з минулого життя.
Вона не хотіла засмучуватися і сумувати. Досить на її вік горя. А син дорослий. Скоро за розум візьметься і все піде, як треба.
Тільки гроші мати продовжувала йому давати, і тому за розум йому братися було не обов’язково…
— Мамо, він зовсім від рук відбився! Не скажи йому нічого, кричить на мене, кулаками махає!
Я йому кажу, що треба було спробувати відновитися у виші, ось його майбутнє! А він кричить, що працювати можна і без вищої освіти.
Можна! Тільки він і не прагне. І грошей став у мене просити. А я не даю, бо знаю, на що вони підуть, на гулянки.
Змучив мене зовсім, і з’їжджати, схоже, взагалі не збирається. Виганяю, не йде, кричить, що це і його квартира, — поскаржилася якось Василина мамі по телефону.
— Донечка я… давно хотіла тобі сказати і все не наважувалася… Загалом це правда.
— Що, правда?
— Що квартира і його теж. Я на нього свою частку переписала. Ти вже вибач. Іншого виходу не було.
Я ж не думала, що він такий безпутний вийде, вірила в нього. Як його було житла позбавити?
Та й несправедливо це все було спочатку. Він же такий же рідний мій син, як і ти дочка. Як його позбавити спадщини?
— Мамо… — Василина на якийсь час втратила дар мови. — Він… він все прекрасно знав! Бабуся ділила квартиру, коли його й у думці не було!
Мамо! Як ти могла?! Виходить, що я викупила у тебе частку для брата?!
— Вибач, донько. Так буде краще. Адже він непутящий, а ти в мене розумниця. Якщо хочеш жити одна, швиденько накопичиш ще й з’їдеш!
А поки живи там, тебе ж ніхто не жене! Що сумувати? Ми всі рідні люди, треба допомагати одне одному.
— Поверни мені гроші!
— Не можу. Вони вже вкладені в справу. Вибач, так треба було.
— Ну що? З’їла? — запитав Рома, бачачи, як Василина застигла з телефоном у руках. — Я казав тобі, що квартира і моя теж, а ти не вірила.
Василині захотілося вдарити Рому чимось, вперше прямо зачесалися руки. Хоча…
Адже це не він все придумав, до такого він би не додумався… Це мама. Це вона хотіла, щоб порівну було. Добре і правильно.
Тільки чому лише за її рахунок? І чому так підло, за її спиною власної доньки?
— Я буду продавати свою частку, ясно?! — злобно блиснувши очима, повідомила Василина братові. — Купуй! Ти перший претендент. Якщо ні, вибач, продам чужій людині.
— А… е… треба подзвонити мамі. Порадитися, — промовив Рома і схопився за телефон.
— Тьху, господар! Мамин синочок! — сердито кинула Василина і пішла до своєї кімнати, голосно грюкнувши дверима.
Дивно, але гроші у матері знайшлися. Для Роми.
— На! Жадібна. Забирай свої гроші. Мамин чоловік, можна сказати, чужа людина, позичив, виручив мене. А ти! Навіть слів для тебе немає.
З рідними так не поводяться, перед фактом не ставлять! Все. Їдь тепер, гроші я тобі віддав, тільки спочатку все оформимо! — заявив Рома через два тижні.
— Дякую, вже поїду, так. Жити з тобою під одним дахом не хочу, ясно?! Сам розгрібай свої проблеми. Подивилася б я на тебе, якби ти без маминої допомоги опинився!
А тепер ще й вітчим допомагає. Ха-ха-ха! Зовсім хлопчисько ні на що не придатний!
Рома хотів щось крикнути услід Василині, але вона вже зачинила двері своєї кімнати.
«Як так життя повертається? — думала Василина, пакуючи свої речі. — Знову я прийшла до того, що було.
Буду знімати кімнату, а гроші на рахунок покладу і збирати-збирати-збирати. А родичів забути, як страшний сон…»
Сльози пекли очі, але вона розуміла, що впорається. Сама впорається. І ніхто їй не потрібен.
