— Ось так, Настенько, двох дітей завів, обов’язків за утриманням сім’ї не виконує, про житлові умови взагалі мовчу, зате він любить свою роботу, – каже подрузі Ганна.
— Такою розсудливою дівчинкою була завжди, ну що вона, не бачила, за кого заміж іде? І потім, навіщо була потрібна ця друга дитина? Невже не було видно, що не справляється чоловік з роллю годувальника сімейства? – хитає головою подруга.
— Так Жанна якраз, коли стало ясно, що вона чекають на другу дитину, хотіла було проблему вирішити.
Буває всяке у сімейному житті, ти ж розумієш. Тим більше вона тоді годувала сина. Але зять, щойно почув про те, що дружина на переривання зібралася, такий скандал вчинив! Оголосив дружину чи не душогубкою!
Кричав, що жити з жінкою, яка занапастить його дитину він не зможе. І що робити? Залишатися з дитиною 8 місяців без чоловіка? Квартиру ділити? Так там тільки перший внесок та відсотки були. До того ж, зять бив себе в груди і кричав, що він роботу поміняє, все зробить, щоб ця дитина була. Тільки нічого для цього не зробив.
Сидять, завжди перехоплюють копійки до його зарплати по знайомим. І зарплата ситуацію не виправляє: копійки ж. Іпотеку платити треба, харчуватися треба, комуналка теж відчутно дає по кишені.
— І дітей одягати, і самим сором свій чимось прикрити, – продовжує подруга. – На все гроші потрібні. І на роботу Жанна вийти не може зараз, у чоловіка грудей немає, щоб годувати дочку, адже їй півроку всього?
— Півроку, – киває Ганна. – Вчора приїхала до них, так розплакатися можна дивлячись на цю картину. Сидить онук, довбеться в тарілці з гречкою, підозрюю, що навіть і та була без вершкового масла. Зате тато ввечері приходить із улюбленої роботи, задоволений, спокійний, сам собою пишається. Зла мого не вистачає.
Жанна одружилася 5 років тому. Батьки з обох боків пошкребли по засіках та подарували молодим людям гроші на початковий внесок за однокімнатну квартиру. Потягли лише скромну однокімнатну, 70 кілометрів від столиці. Батьки молодят люди прості та небагаті, та й розрахунок був на те, що молода сімʼя з цього подарунка тільки почнуть, а за кілька років зможуть перебратися у житло і ближче, і більше.
Жанна тоді працювала в столиці, власне, номінально вона і зараз там значиться. На роботу до першого декрету їздила електричкою. Там же і на дуже непоганій зарплаті працював і зять Ганни. Широкі відкривалися перспективи у молодої сім’ї.
— Як відкрилися, так і закрилися, – похмуро жартує Ганна. – Зять напевно позаздрив тому, що дружина сіла вдома, не треба їй стало вставати раніше, проводити майже годину в дорозі. Ну і вирішив, що саме час поміняти роботу, ага. Дружина вже доношує маля, у них іпотека, а йому стало раптом важко.
— Мамо, ти не розумієш, – захищала Жанна чоловіка. – Просто коли до роботи не лежить душа, то все дратує. Це не його місце.
Зять у Ганни – гуманітарій, психолог. Працював, щоправда, менеджером у великій компанії, щось продавав, були непогані премії. Жінка насторожилася: усі на роботу рвуться до столиці, бо трохи від Києва від’їдеш – рівень зарплат відчутно падає. Люди і по 2 години на один кінець їздять на роботу, і навіть більше.
Яке ж було подив тещі з тестем, коли зять знайшов роботу поряд із будинком. У бібліотеці невеликого містечка, бібліотекарем, з копійчаним окладом.
— Тьху, пробач мені Господи, – не зміг стримати емоцій батько Жанни. – Робота для чоловіка, ага. Батько сімейства називається.
Зʼявилася старша дитина, донька з чоловіком відверто ледве тягли витрати.
Після виплати іпотеки та комуналки залишалося у них копійки. Почали перехоплювати у свекрухи, борги не накопичували, але жили вже на межі. Їжа – найпростіша, купівля речей (а в квартиру потрібно було ще багато всього) перетворювалася на проблему.
Жанна ловила знижки та акції, із задоволенням приймала речі для дитини та для себе від дітей подруг, але критичного становища це не виправляло: і самим одягнутися треба, і взагалі, не діло це, коли свекри чи батьки везуть доньці шматок м’яса, щось поїсти для онука чи прощають борги.
— А як тягнути, якщо чоловік приносить додому три копійки? Зате зятю нова робота подобалася: сидить там собі серед книг як кріт, насолоджується тишею, відсутністю роботи та інтелектуальним чтивом, – злиться Ганна. – Але виявилося, що це ще не дно!
Ганна потім доньку лаяла: навіщо чоловікові сказала про другу дитинку? Ти що не знала його характеру? Чи не припускала, як він відреагує? Треба було робити все потихеньку, зараз би вже готувалася на роботу виходити, а тут друга дитина…
Зять, втім, наполягавши на тому, що другій дитині в їх сімʼї бути, обіцяв золоті гори: він зараз озирнеться навкруги, знайде щось більш грошове, він розуміє, що треба сім’ю забезпечувати. Хоча робота нинішня йому дуже до душі, але…
— З виглядом жертовного ягняти наспівував про те, що ось-ось звільниться. І що? Внучці півроку, а зять продовжує… книжки читати? Ні, будь-яка робота почесна, я бібліотекарів поважаю. Але… зазвичай там працюють жінки які вже на пенсії.
Гаразд, працюй, але на біса ти обіцяв дружині, що звільнишся і знайдеш грошове місце, якщо не збирався? А ще, якщо не збирався і намагатися заробляти, навіщо наполягав на тому щоб залишити другу дитину? Щоб голодувати вже не втрьох, а вчотирьох?
Здається, Жанна теж поникла: втомилася від вічного безгрошів’я, від радісного ентузіазму чоловіка, з яким той збирається працювати на роботі його мрії щоранку. Надій на те, що вони зможуть покращити житлові умови, здається, також не залишилося.
По-перше, вони цю квартиру тягнуть насилу, а по-друге, умови іпотечного кредитування зараз просто космічні. І як бути? Жити вчотирьох в одній кімнаті до кінця їх днів? Ганна сподівається, що зможе вийти на роботу через два з половиною роки, їздитиме до столиці, можливо, намагатиметься знайти інше місце, вигідніше.
Але й тоді вони теж будуть – ледве тягнути, виживаючи в тісноті на межі бідності. Та й непросто це для жінки, яка має двох маленьких дітей. Чоловік працюватиме майже біля будинку, зможе забирати дітей, він, схоже, застряг у бібліотеці остаточно, але…
— Зять вдома якщо щось робить, то робить так, що переробляти (розповідь спеціально для сайту Цей День) за ним доводиться. Руки в нього ростуть з того місця, на якому він у своїй бібліотеці штани просиджує, – злиться теща. – Загалом, днями сваха дзвонила, чоловіка мого вітала з іменинами, а я не стрималася, висловила все, що накипіло. І про її сина – як годувальника сімейства, і про те, що виховали вони не мужика, а бібліотекарку, – каже Ганна.
— А де ж вихід у цій всій ситуації? – сумно зітхає подруга. – З двома малюками до вас із чоловіком донька прийде? І що? У двокімнатній квартирі також буде тісно. А одній їй на квартиру заробити теж непросто.
Ганна зітхає: все так, ось “пощастило” доньці так заміж вийти!
