— Ти знову на ліфті піднімалась? — кинув Артем, дивлячись на Олену з легким докором.
— Я з двома сумками та ноутбуком. Як би я залізла на 12 поверх? — відповіла вона спокійно, але у голосі відчувалася втома.
Артем скоса подивився на неї, ніби чекаючи іншої відповіді.
— Ти знаєш, я просто хвилююся, що ти перестала слідкувати за собою. Раніше ти була стрункою, енергійною. А зараз… — він замовк, не довершивши думку.
Олена гірко усміхнулась і сіла на диван.
— Я знаю, що час і стрес зробили своє. Здоров’я теж не на моєму боці останнім часом. Я стараюся… але це складно.
— Ну, може, треба трохи більше зусиль, а не ховатися за виправданнями, — продовжив Артем, не помічаючи, як його слова ранять.
— Можливо, ти не розумієш, що для мене це не просто питання зовнішності. Це боротьба з собою, — тихо сказала вона, не відводячи погляду.
В кімнаті повисла напруга, і кожен залишився при своїх думках — він з відчуттям, що він правий, вона — з болем, що його любов схожа більше на критику, ніж на підтримку.
Олена встала і підійшла до вікна, дивлячись на нічне місто, що поволі занурювалося у тишу.
— Знаєш, Артеме, я не хочу сваритися. Мені просто важко зараз, і я потребую не докорів, а підтримки. — Вона глибоко вдихнула. — Хвороба змінює не лише тіло, а й душу. Іноді мені страшно.
Артем мовчав, дивлячись у підлогу.
— Я не хотів бути жорстким… Просто не знаю, як інакше. Бо боюся, що ти віддаляєшся.
— Тоді спробуй почути мене, а не тільки бачити те, що хочеш. — Вона повернулася до нього. — Якщо ми разом, то давай бути справжніми. І в радості, і в біді.
Відтоді між ними почалася довга розмова — не про вагу чи зовнішність, а про страхи, надії і те, як зберегти любов, коли життя підкидає складні випробування.
Наступного ранку Олена намагалася приготувати сніданок. Вона обережно нарізала овочі, думаючи, що Артем може це оцінити. Але коли він увійшов у кухню, помітив її погляд і мовчки пішов до столу, не сказавши нічого.
— Ти не хочеш кави? — запитала вона, намагаючись почати розмову.
— Ні, дякую, — відповів він сухо, не піднімаючи очей.
День за днем усе ставало важче. Артем почав менше звертати уваги до Олени, менше дивитися в її бік.
Ввечері, коли вона намагалася поговорити про їхні проблеми, він відвертався:
— Мені важко це все приймати, Олено. Ти змінилася, і я не знаю, як з цим бути.
Вона відчувала, як між ними зростає стіна нерозуміння.
— Ти не пробуєш зрозуміти мене, — прошепотіла вона одного разу, сидячи на самоті в темній кімнаті. — Я така сама людина, тільки зранена.
Артем мовчки слухав, але не міг відповісти. Він боявся, що їхня любов просто згасла, бо зовнішність стала для нього важливішою за душу.
Вечір. Артем розкинувся на дивані, дивиться телевізор. На екрані — реклама парфумів із стрункими дівчатами в стильних сукнях.
— Подивися на них, — кидає Артем без особливого інтересу, але голос звучить холодно. — Ось це краса, ось це ідеал.
Олена сидить поруч, слухає мовчки, не підводячи очей. Їй важко стримувати сльози, але вона не хоче показувати слабкість.
— Чому ти ніколи не бачиш мене такою? — тихо питає вона.
— Бо ти вже не така, — відповідає Артем, не відводячи погляду від екрану.
Слова різко врізаються в її серце.
Вона відчуває, як у ній росте біль і відчай, але замість відповіді просто мовчить.
— Мені важко, Олено, — нарешті додає він, ніби виправдовуючись. — Я не хочу кривдити, але я теж людина.
В кімнаті нависає тиша — важка і гнітюча.
Олена тихо встає і йде до спальні, залишаючи Артема з його думками і телевізором, що досі показує ідеали, до яких вона більше не належать.
Олена сиділа на краю ліжка, телефон притиснутий до вуха. Голос подруги Марини лився теплом і підтримкою.
— Марино, я не знаю, що робити, — зітхнула Олена, — він каже, що я змінилася, що я вже не та, хто була. І постійно порівнює мене з якимись моделями з телевізору. Мені боляче, і я відчуваю себе самотньою навіть коли він поряд.
— Дівчино моя, — ніжно заспокоювала Марина, — ти чудова й така, яка ти є. Ти борешся з хворобою і тримаєшся. Але він повинен зрозуміти, що справжня любов — це підтримка, а він живе своїми візуальними ідеалами.
— Я стараюсь говорити з ним, пояснювати, але він віддаляється все більше. Наче між нами прірва, наповнена образами та непорозуміннями, — голос Олени тремтів.
— Це тяжко, — сказала Марина, — але ти не одна. Можливо, варто підійти до проблеми по-іншому? Поспілкуватись зі спеціалістами. Просвітити його трішки.
— Можливо… — прошепотіла Олена, відчуваючи, що трохи полегшало на душі.
— Ти сильна, Олено. І пам’ятай — твоя цінність не в цифрах на вагах, а в тому, хто ти є.
Вони ще довго говорили, і хоч проблеми не зникли, у Олени з’явилася маленька впевненість, що справа не тільки в ній.
Вечір. Кухня. Олена закінчувала сервірувати стіл. Вона охайно розставляла тарілки, але випадково поклала виделку не з того боку.
Артем зайшов і миттєво помітив це.
— Ну що це за хаос? — зірвався він, голос став різким і невдоволеним. — Вилку треба класти зліва, а ти… — він махнув рукою, ніби показуючи на всю кухню.
Олена хотіла виправдатися, але слова застрягли в горлі.
— Раніше ти ніколи так не реагував, — тихо сказала вона, — тоді навпроти тебе сиділа спортивна красуня, а тепер… — замовкла, боячись сказати більше.
Артем зітхнув, але все одно не відступав.
— Мені просто важко сприймати ці зміни. Все здається не таким, як раніше. Ти мене вже майже не приваблюєш. Але я ж ще тут. – х докором кинув він їй.
Олена відчула, як в грудях одразу палає вогонь, чадіє купа диму та все запувнюється невимовною порожнечею.
— Я стараюся зробити все, що в моїх силах, але мені потрібна і твоя підтримка, а не постійна критика.
Вони мовчки дивилися одне на одного, між ними нависала стіна нерозуміння, збудована з дрібних образ і недомовок.
Наступні дні Артем все частіше проводив час із друзями. Він затримувався в спортзалі, потім ходив на вечірки, і навіть не повідомляв Олені, що не прийде на вечерю.
— Ти знову не попередив, що затримаєшся, — голос Олени звучав роздратовано і сумно одночасно, коли він повернувся вночі.
— Вибач, просто хотілося відпочити, — сказав Артем, відмахуючись, — ти ж знаєш, як важко мені останнім часом.
— Знаю, — відповіла вона, — але мені теж важко. І я не хочу залишатися сама в такий час.
Він похитав головою і пішов до ванної, залишивши Олену з відчуттям, що між ними з’являється прірва, яку вони все менше здатні перейти.
Вона сиділа на кухні, тримаючи чашку з холодною кавою, і думала, чи зможуть вони колись повернутися до того, що було.
Олена сиділа в темряві кухні, холодна кава давно втратила смак. Відчинене вікно пустило в кімнату нічний вітер, що ледь колихнув штори.
У серці — важкий тягар самотності і розчарування.
Вона згадувала, як колись усе було інакше — як Артем з цікавістю слухав її розповіді, як радів її успіхам, як вони мріяли разом.
А зараз? Постійні сварки, його байдужість і критика, відчуття, що їхня любов згасає на очах.
«Я не можу так жити, — думала Олена. — Але й не можу чекати, поки він зміниться. Можливо, почати варто з себе».
Вона тихо встала, підійшла до дзеркала. Відображення дивилося на неї з втомленими очима, але з іскрою, що почала розпалюватися.
— Я хочу повернути контроль над своїм життям. Не заради нього, а для себе. Зробити це — важко, але якщо я не спробую, то нічого не зміниться.
Наступного ранку Олена почала зі звичайної прогулянки. Повільні кроки на свіжому повітрі, глибокі вдихи — маленькі кроки до великої мети.
Вона не знала, що буде далі з Артемом, але впевнено знала одне — тепер вона відповідальна за своє щастя і за своє здоров’я сама.
Через кілька тижнів Артем помітив, що Олена стала інакшою. Вона більше посміхалася, частіше виходила на прогулянки, почала відвідувати басейн і навіть почала готувати нові страви.
Одного вечора він повернувся додому раніше і побачив її, що затишно сиділа на дивані з книжкою в руках.
— Ти змінилася, — сказав він, не ховаючи здивування. — Я навіть не знаю, що й думати.
Олена підняла очі і тихо відповіла:
— Тепер ти помітив? Я просто вирішила, що не буду більше чекати на зміни від когось іншого. Почала дбати про себе. І це робить мене щасливішою.
Артем сів поруч і на мить замовчав.
— Можливо, я теж мав би щось змінити, — зізнався він, — бо коли ти була щаслива, мені було легше.
Вони дивилися один одному в очі, і думали кожен про своє.
Одного вечора вони разом вечеряли. Артем уважно дивився на Олену, його голос став м’якшим:
— Ти добре виглядаєш, — сказав він, — і це помітно змінило тебе. Ти стала яскравішою, щасливішою.
Олена посміхнулася, але в її очах з’явилась суміш радості і сумніву.
— Дякую, — тихо відповіла вона. — Я роблю це для себе. Для того, щоб не загубитися в тому, хто я була. Хоча, всередині все така ж сама.
Артем нахилився ближче.
— Я готовий підтримувати тебе, — прошепотів він, — хоча мені здається, що я заслуговую саме на таку тебе.
Олена подивилася на нього уважно, і раптом у її думках промайнула ясність.
— Знаєш, Артеме, — почала вона, — я ловлю себе на думці, що не хочу більше жити з людиною дволикою. Я про тебе. Ти — часом такий близький, а часом наче чужий.
Він мовчав, ніби вперше почув це.
— Я гідна кращого, — продовжила вона, — і не хочу жити у постійному сумніві й болю.
Артем опустив очі.
— Можливо, ми обидва маємо подумати, чого справді хочемо, — прошепотів він.
Вони залишилися мовчазні, але в повітрі вже не було тієї колючої напруги. Була правда — гірка, але справжня.
Після тієї розмови між Оленою і Артемом настала дивна тиша. Вона була важкою, але водночас необхідною.
Кожен із них відчував, що це — поворотний момент.
На ранок Олена прокинулась з відчуттям, що треба нарешті визначитися із своїм майбутнім. Вона більше не хотіла тягнути на собі вагу чужих очікувань.
В той же час Артем задумувався про те, як багато він упустив за роки їхнього спільного життя, коли замість підтримки вибирав критику і холодність.
— Олено, — зателефонував він того дня, — може, нам варто на час трохи роз’їхатись? Потрібно подумати про себе і про те, що ми хочемо насправді.
Олена довго мовчала, потім відповіла:
— Мабуть, це буде найкращим рішенням. Потрібен час, щоб зрозуміти, чи є у нас майбутнє разом.
Роз’їзд не став кінцем. Вони залишились на зв’язку, іноді зустрічались, але кожен займався собою.
Час розкрив правду: іноді любов — це не про те, щоб триматися будь-що, а про те, щоб дати собі право вибору і поваги до себе.
Олена знайшла нові захоплення, зайнялась здоров’ям, почала планувати своє життя так, як хотіла вона сама.
Артем теж змінився — хоч і повільно, але усвідомлено.
Їхня історія залишилась частиною минулого, з гіркотою і солодкістю, з надією на краще майбутнє для кожного.
Вечір.
Олена стоїть на балконі своєї нової квартири. Легкий вітер колише штори, а за вікном мерехтять вогні міста. Вона глибоко вдихає свіже повітря, відчуваючи, що нарешті дихає на повні груди.
У руках — чашка гарячого чаю, а в думках — спогади про те, що було і про те, що сталося.
Її телефон тихо сповістив про вхідне повідомлення. Вона відкриває його і бачить слова від Артема:
“Дякую за все, що ми мали. Бажаю тобі щастя. Ти заслуговуєш на найкраще.”
Олена посміхається крізь легку суміш печалі і спокою.
— Так, — шепоче вона сама собі, — я гідна кращого.
Вона ставить чашку на підвіконня і дивиться вдалину — в майбутнє, яке тепер належить тільки їй.
