Було спекотно, душно, і навіть відчинене віконце не допомагало. Автівка вередувала, «Жигулі», що знатно поколесили ґрунтовими дорогами, пробиралися вибоїнами, плавно піднімаючись то вгору, то скочуючись під гірку.
Леонід поглядав на дружину, турбуючись, чи не зле їй.
— Не розтрясло? – спитав він.
Людмила, поклавши руку на живіт, усміхнулася.
— Перший раз чи що, вчена вже.
Леонід задоволено кивнув.
— Я й так намагаюся потихеньку… так, видалося літо цього року, спека стоїть, – він знову подивився на дружину й ніби ненароком сказав: – Баба Марія теж каже, що дівка буде. Вона вже п’ята, хто підтвердив.
— Мати зразу так сказала, а ще тітка твоя казала, що дівчисько.
— Ну-уу, тітка Марія, вона зразу бачить, усі кажуть, що вона вже точно бачить наскрізь, – погодився Леонід.
Додому приїхали надвечір. Діти Сашко та Сергійко, почувши звук батьківської машини, вибігли за ворота.
— Там, у багажнику, – повідомив батько, розуміючи, що сини чекають гостинців з міста.
Адже він, Леонід, дружину в лікарню возив. Ну от і сказали, що скоро, і що краще до такого-то числа самим приїхати, щоб потім не шукати автівку, коли припече.
Люда, тримаючись за поперек, пішла в хату, знаючи, що чоловік і сини все занесуть.
Добре, коли чоловіки в домі: і піднімуть важке, і донесуть, і по господарству впораються. І взагалі Зайченки добре жили. Два сини, в хаті все є… А що ще треба?
А треба було доньку.
Коли в родині зʼявився другий син, Людмила заспокоїлася, – два сини теж добре.
І ось уже Санькові дванадцять, молодшому Сергійкові вісім… і тут – бац… чогось зле стало. Задумалися з Льонею… ну куди ще третього?
І тут Леонід такий розклад видав: у його батьків два сини й донька, в родині Людмили – теж два сини й донька.
За всіма підрахунками мала бути й у них дівчинка – у Зайченків.
Живіт росте, народ поглядає, а най«досвідченіші» бабусі в один голос твердять: – Дівка буде. А тут ще й тітка Марія за формою живота визначила (до речі, кажуть, ніколи не помилялася), що дівчинка буде у Людмили.
Загалом Зайченки раділи майбутньому поповненню.
— Ну, що, коли вже? – спитав Сашко. – Скоро вже? – він мав на увазі, коли сестру додому привезуть.
— Скоро – тільки коти зʼявляються на світ, – діловито відповів Леонід, – а тут людина, розумієш… кури нагодовані?
— Ага, – недавно сипнув їм, – відзвітував Санько.
— Сергійка не ображав?
— Його образиш! Він кусається…
— А ти… а ти… мені велосипед не давав, – поскаржився молодший брат.
— Рано тобі ще, ноги не виросли, – відбарабанив Санько.
— Чого це не виросли? – Сергійко готовий розплакатися, але батько втішає його. – Почекай, сину, всьому свій час, підростеш і на дорослому велосипеді ганятимеш по селу.
— Ну добре вам, мої чоловіки, сідайте за стіл, – розпорядилася Людмила.
Призначеного дня Леонід відвіз дружину до лікарні. Довго топтався під вікнами двоповерхової будівлі, нещодавно збудованої, все сподівався, що звісточку дружина надішле.
На ґанку з’явилася нянечка й гукнула його. – Не крутися тут, рано ще їй, додому їдь.
І Леонід слухняно сів у машину й поїхав. Весь вечір хлопчаки крутилися біля нього, і начебто відволікся від думок про дружину. А вночі знову «накрило» його.
«А раптом вже почалося», – думав він, шкодуючи, що не встиг поставити стаціонарний телефон удома, а до Глущенків іти – пізно вже.
Вранці Леонід управився, поїхав на роботу, наказавши хлопчакам сидіти вдома, а якщо й підуть кудись, то не далі як до батьків Людмили, вони на сусідній вулиці живуть.
Ледве дотягнувши до вечора, поспішив додому. Нашвидкуруч зібравши вечерю, зайшов до сусідів Глущенків.
Петро Петрович показав на телефон. – Так, звісно, телефонуй, Льоня, розумію, справа делікатна…
— Кого? Зайченко? Ми до телефону не запрошуємо, – почув він різкий голос, – та й рано ще, відпочиває вона…
Леонід хотів ще щось спитати, але його випередили.
— Хто? Ще раз скажи… Зайченко чи що? Почекай. Чекай.
Леонід завмер в очікуванні.
— Ага, Зайченко, значить… ну вітаю… хлопець у вас.
— Як «хлопець»? – розгубився Леонід.
— Ну як… тобі докладно розповісти? Радій, чоловіче, три триста, дружина твоя в повному порядку… чекай, скоро випишуть.
— Боже милостивий, як хлопчик? – Леонід слухав пищання в слухавці й не міг отямитися. – Помилилася, значить… не може такого бути…
Він знову набрав єдиний номер, який знав. Слухавку взяла інша людина, ймовірно лікар, і йому знову сказали, що в нього син.
— Що? – спитала баба Шура Глущенко, побачивши зблідлого Леоніда. Невже хлопчисько? От тобі й на… дівка мала бути…
Оглушений новиною, Леонід пішов додому.
Того ж вечора сходив до батьків Людмили, застав тещу одну. Тесть саме був в полі, він комбайнер, де доводилося працювати по кілька днів поспіль в жнива, а то й тиждень ночуючи там.
— А вони там не наплутали? – спитала Галина Михайлівна. – Може, переплутали з кимось? Може, це інша Зайченко?
— Двічі телефонував, помилки бути не може. От тільки незрозуміло, звідки хлопчина узявся…
— Теща розсміялася. – Ти більше нікого так не питай, на сміх піднімуть, невже незрозуміло, звідки діти беруться… тобі ж не знати, третього зробив он, тричі батько.
Дружину забирати поїхав з важким серцем.
Мабуть, так його «накачали» розмовами про доньку, що змиритися з думкою про появу у родині третього сина було нелегко.
Леонід потримав на руках немовля, чмокнув у щічку дружину, посадив на заднє сидіння й поїхав тією ж дорогою додому.
— Ну як так, Людо? Всі ж говорили про доньку, а тут… хлопець… не повинно ж бути так.
— Ну от так, приймай як є, – сказала Людмила вдома, тоді як старші сини намагалися подивитися на братика. – Сама здивувалася.
Минула ще доба, Леонід не міг заспокоїтися, стільки «передбачень» було щодо доньки, всі ж говорили, що дівчисько, а тут таке діло…
Він ще раз подивився, як дружина сповиває сина, й (розповідь спеціально для сайту Цей День) розгублено сказав: – Від мене донька має бути за всіма показниками… може, цей від сусіда…
Людмила випросталася, подивилася на чоловіка й дала несподівану відповідь:
— Від сусіда, Льоня, від сусіда.
— Жартуєш чи що?
— Не жартую. Сам сказав, від сусіда, значить від сусіда.
— Від якого сусіда? – зі страхом пробурмотів Леонід.
— От підросте і впізнаєш, на кого буде схожий – той і сусід.
— Ти що верзеш? Познущатися вирішила?
— Ні, це ти знущаєшся. А я сказала: від сусіда, значить від сусіда. Я так зрозуміла, нам тут з Олексійком не раді… значить піду до батьків.
— Взагалі чи що здуріла? Я тільки спитав…
— А я відповіла. – Вона почала збирати дитячі речі. – Піду до матері, там спокійніше. А ти залишайся, за старшими дітьми дивись… сподіваюся, не сумніваєшся, що Сашко з Сергійком твої діти?
— Так значить? Вирішила на моїх нервах пограти… ну-ну, біжи, скаржся…
— І піду.
Слово дотримала. Того ж дня пішла до матері з немовлям, сказавши синам, що поживе в бабусі й щоб слухалися батька.
Минув тиждень.
Не було дня, щоб Леонід не зайшов до тещі.
З Людмилою вони не сварилися, але суперечку не раз затівали. Галина Михайлівна намагалася по-доброму обох заспокоїти, охолодити їхній запал, та де там – як два впертюхи на вузькій дорозі, ніхто не поступається.
Так би вся ця колотнеча й тривала, якби не повернувся з польової роботи батько Людмили. Микола Васильович чоловік небагатослівний, але якщо почне говорити, то завжди по суті.
Умившись, підійшов до онука, схилився над ним:
— Бач який, плямкає… чуєш, Людо, їсти, мабуть, хоче…
— Нагодую, – відгукнулася донька.
— А ти чого, в гості чи що? – спитав Микола, пообідавши.
— Та поживу поки що, – ухильно відповіла донька.
Тут прийшов Леонід, застав тестя, привітався.
— Не можу зрозуміти, що у вас тут таке, – спитав Микола Васильович.
— Та он, – Людмила кивнула на чоловіка, – докопався до мене, чому не донька…
— Я не докопався, – почав виправдовуватися Леонід, – всі ж говорили, що донька, от я й засумнівався…
— «Засумнівався» він, – передражнила Людмила, – а хто (розповідь спеціально для сайту Цей День) казав, що від сусіда доня?
— Так я ж пожартував! Жартів чи що не розумієш?
— А мені оце зараз прямо до жартів? – спалахнула дружина. – Ти хоч подумав, що ляпнув? Від якого б це сусіда, якщо з одного боку старі Глущенки живуть, а з іншого Наталя з сином, якому шістнадцять років? Вибирай!
— Так би й сказала, нема чого було мені ультиматум виставляти.
Микола Васильович, вислухавши перепалку, підвівся з-за столу. – Так, мати, бери хлопчика й іди в дальню спальню, – розпорядився він.
Галина, передчуваючи бурю, з острахом подивилася на чоловіка. – Іди-іди, – повторив він.
— Колю, може, не треба, самі розберуться…
— Цить, я сказав! Тиждень уже розбираються, як я подивлюся.
І тут почалося таке… краще вуха заткнути.
Васильович чоловік серйозний, його таким на роботі всі знають. Лається він вкрай рідко, а якщо допечуть, то й при начальстві може так висловитися, що зайці в посадках розбігаються.
Загалом тут тільки мало що можна написати прямо, бо лайка була дуже добірна.
Людмила такого батька й не пригадає, а Леонід той взагалі присів від страху.
Якщо перекласти на звичну мову, то приблизно так.
“Ви якого біса воду в ступі товчете? Трьом дітям життя дали, а розуму не нажили. Вам нічим зайнятися? Так і будете кота за хвіст тягнути? Розбіглися вони… два хлопчаки з батьком, а Людка з малим тут. Коротше, збирай свої лахміття й чеши звідси, я тебе заміж видав, от і живи! А ти, татусю триразовий, забирай своє сімейство й щоб духу вашого не було. Дізнаюся, що ще раз розбіжитеся, відлупцюю… обох… у мене є поки що сили”.
Леонід і Людмила стояли червоні від почутого.
Так Васильович ніколи ще не сварив. Людмила кинулася в спальню збирати дитячі речі. Теща вийшла, винувато дивлячись на чоловіка.
— І не дивися на мене так, могла б і сама напоумити цих двох горе-батьків, не няньчитися з ними. – Васильович глянув на зятя. – А ти чого стоїш, мнешся?
Леонід одразу зметикував і кинувся допомагати Людмилі. Разом вийшли зі спальні. Леонід ніс речі, а Людмила немовля. Вийшли мовчки й поспішно пішли додому.
Галина Михайлівна весь вечір переживала, журячись, що чоловік так суворо обійшовся з донькою та зятем.
На другий день прибігли старші онуки – Санько та Сергійко (вони, загалом, щодня навідувалися). А, дізнавшись, що дід повернувся з поля, примчали одразу.
Васильович, не приховуючи усмішки, обійняв онуків, приголубив, ніби сонцем зігрів. А потім тихо спитав старшого:
— Ну що, Сашко, як там батьки?
— Нормально, – відповів хлопчак.
— Не сваряться?
— Та нііі, – Санько присунувся ближче до діда, – вони це… як це називається… малюються…
— Милуються – так хотів сказати?
— Ага, милуються.
— Ну от і добре, на користь, значить, пішла моя вчорашня «пігулка», значить, домовилися. Ти, Сашо, якщо щось удома, то мені тихо скажи, а вже я розберуся, я їх швидко до тями приведу.
— Гаразд, діду. Тільки це як виходить… я ніби шпигун…
— Та нііі, Санько, ти робиш добру справу. Адже сім’ю берегти треба.
— Зрозумів, діду.
— Олексійко ж плаче вночі? – спитав Васильович.
— Та нііі, не плаче. Татко один раз тільки й вставав уночі, колисав його…
— Ага, татко, значить… ну от і добре!
За два роки, де б Людмила не з’являлася, в селі всі вказували на дивовижну схожість маленького Олексійка з батьком.
А тітка Марія так одразу й каже:
—О-оо, Люда Льончену копію йому подарувала… ну чистий (розповідь спеціально для сайту Цей День) вилитий Льоня в дитинстві, треба ж, який схожий.
Ну а про «сусіда» більше не згадували, і навіть соромилися згадувати той випадок, бо ніяких причин сваритися не було.
Леонід пишався, що в них троє синів, Людмила раділа, що в них дружна сім’я… і вечорами вони з чоловіком вже зі страхом говорили, що скоро старший Санько поїде вчитися після восьмого класу в місто, і як же вони будуть без нього, сім’я ж тимчасово зменшиться.
І тільки думка про те, що виростуть сини, одружаться й будуть у Льоні та Люди онучки, тішила.
Обов’язково онучки. Вони на це дуже сподівалися – так і сталося.
Зараз вони щасливі дідусь і бабуся шістьох онучок.
У Господа завжди свої плани.
