— Лізо! Вечеряти! — покликала Зоя доньку з кухні, але не почула ані відповіді, ані жодного руху.
— Ну що ти з нею робитимеш? Знову наділа навушники й нічого не чує. — Зоя рішуче увійшла до кімнати доньки.
— О-о-о. Ти знову сидиш у телефоні – Зоя висмикнула навушник з вуха доньки.
Від несподіванки Ліза здригнулася і не відразу згадала прикрити екран телефону від очей мами.
— Знову листуєшся з цим? Він погано на тебе впливає, відволікає від навчання. А в тебе випускний клас…
— Екзамени ж не завтра, — винувато промовила Ліза, витягла навушник з другого вуха і вимкнула телефон.
— Ходімо вечеряти, — повторила Зоя суворо і попрямувала до дверей.
Ліза зітхнула і покірно встала з дивана. Їсти їй не хотілося, але з мамою краще не сперечатися.
Вона неохоче підбирала виделкою макарони й поглядала з-під лоба на маму.
— Їж. Твій Ромео почекає на тебе, — Зоя по-своєму розцінила погляди доньки.
— Його Єгор звати, — тихо поправила маму Ліза.
— Скажіть, будь ласка. А то я не знала, — уїдливо зауважила Зоя. — Рано ти так у невісти нарядилася.
— Ми просто дружимо. Мамо, ну досить, — попросила Ліза.
Зоя поставила перед дочкою чашку чаю і поклала на тарілку ватрушку.
— Їж. Одні очі залишилися, — миролюбним тоном сказала вона дочці…
…— Що, мама вчора нашу переписку побачила? Я їй не подобаюся, — сказав Єгор, коли наступного дня зустрів Лізу біля школи.
— Не переймайся, не бачила. А щодо того, що ти їй не подобаєшся… Вона просто за мене хвилюється. Не хоче, щоб я повторила її помилку.
Знаєш, вона закохалася на другому курсі інституту й одразу вийшла заміж. Коли народила мене, стільки відразу навалилося: навчання, відсутність грошей, ще я…
Вони з батьком не були до цього готові. Почали часто сваритися. Мама казала, що його ніби підмінили.
Вона взяла академічну відпустку і поїхала зі мною додому до батьків. А батько… Він жодного разу не подзвонив, не приїхав.
Ніби викреслив нас зі свого життя. Подав на розлучення. Мамі було дуже важко. Батьки переживали, лаяли її, що рано вийшла заміж…
Зі студента — які аліменти? А потім, коли батько почав працювати, вона проявила гордість, не стала принижуватися і подавати на аліменти.
Ось і вся любов, — Ліза зітхнула. — До навчання мама не повернулася. Пішла працювати простим адміністратором у музей, за сумісництвом прибиральницею.
Я не хочу так. — Ліза йшла поруч з Єгором, похиливши голову. — Поки не закінчимо інститут, ні про яке там весілля навіть не думай.
— Ні про що таке я й не думаю. А чому твоя мама більше не вийшла заміж? — запитав Єгор, поглядаючи на Лізу.
— Залицяльників було багато, але вона боялася за мене. Чужий чоловік у домі… Просто, напевно, не зустріла другу половинку.
— Зрозуміло, — буркнув Єгор. — Слухай, у мого батька є друг. Він недавно приїхав до нас. Чудовий дядько.
У нього дружина три роки тому пішла з життя під час пологів. Дитина, на жаль, теж. Я знав тітку Любу. Красива була. Шкода її.
Сам чув, як він батькові казав, що набридло бути самому, хоче сім’ю, а боїться. Усіх порівнює зі своєю дружиною.
— І ти пропонуєш познайомити його з моєю мамою? Ну ти й даєш! — Ліза навіть зупинилася від обурення.
— А що такого? Вона ж нікуди тебе зі мною не відпускає. Якби у неї було особисте життя, вона легше до цього ставилася б. А так… — зітхнув Єгор.
— Думаєш? Тільки мою маму не так просто вмовити познайомитися з чоловіком. Вона вважає, що ви всі ненадійні.
Що вам не можна довіряти, при найменшій проблемі тікаєте і кидаєте… — кажучи це, Ліза побачила, що Єгор нахмурився і засумував.
— Це вона про дорослих чоловіків говорить, не про тебе, — заспокоїла Ліза Єгора.
— А я не чоловік? Дитина, на твою думку? — ображено відрізав Єгор.
— Не ображайся. Вона боїться, що ти можеш зі мною вчинити так само, як батько з нею. Розумієш? — Ліза примирливо погладила Єгора по руці.
— Ти його ніколи не бачила? Батька? — вже спокійніше запитав Єгор.
— Звідки? Ми поїхали, він не писав і не приїжджав. У нього, напевно, давно інша сім’я. Можливо, у мене є брат чи сестра. Уявляєш? — Ліза невесело посміхнулася.
— У нас з тобою буде двоє дітей, — пожвавився Єгор, — щоб їм не було нудно.
— Ми ж домовилися. — Ліза осудливо поглянула на свого друга.
Єгор їй дуже подобався. Коли він був поруч, як зараз, її серце починало сильно битися, а всередині розливалося приємне тепло.
Їй найбільше хотілося поцілувати його, обійняти й не розлучатися ні на мить. Але мама…
— Ходімо, чого стоїш? — прикрикнула Ліза на Єгора і першою пішла далі.
Єгор наздогнав її.
— То що, познайомимо їх?
— Нічого не вийде. Мама на чоловіків не дивиться. Взагалі.
— А ми щось придумаємо, — не вгамовувався Єгор.
Падав сніг, а Ліза з Єгором його не помічали, обговорювали, як познайомити дорослих, які бояться нових знайомств.
Увечері Ліза сказала мамі, що в п’ятницю будуть батьківські збори щодо майбутнього випускного вечора.
— Вже? Так рано? — здивувалася Зоя.
— Мамо, до літа всі кафе забронюють. Нам доведеться сидіти в шкільній їдальні… Жах, — обурилася Ліза.
— Гаразд. О котрій зборі? — втомлено запитала мама.
— О сьомій вечора.
— Добре. Тільки ти допоможеш мені прибрати після роботи, а то я не встигну.
Зоя чекала, що Ліза почне скаржитися, говоритиме, що задали багато уроків, що в неї справи.
— Добре, — несподівано легко погодилася Ліза, чим сильно здивувала маму.
У п’ятницю вона справді допомогла мамі вимити сходи та хол у музеї.
Підійшовши до школи, Зоя побачила у кількох вікнах другого поверху світло.
Вона увійшла до спорожнілої будівлі й почала підніматися на другий поверх. Її кроки гучно лунали у тиші порожніх коридорів.
Несподівано Зоя почула за спиною чиїсь кроки. Вона озирнулася. Слідом за нею поспішно йшов чоловік.
— Зачекайте! Де дванадцятий кабінет, не підкажете? — крикнув він їй.
Зоя зупинилася, чекаючи на нього.
— Зоя? Це ти? — чоловік зупинився, не дійшовши кількох кроків.
Від несподіванки Зоя втратила дар мови. У чоловікові вона впізнала Олексія — свого колишнього чоловіка, батька Лізи.
— Ти теж йдеш на збори? Хтось із твоїх дітей навчається в одному класі з моєю Лізою? – Зої раптом стало важко дихати.
— Ні, син друга. Вони з дружиною на чергуванні, лікарі. Попросили мене прийти. Точніше, я сам зголосився, бо не було чим зайнятися.
Зоя вже йшла далі коридором, як голос Олексія зупинив її.
— Значить, твоя дочка вже у випускному класі?
— Так, наша дочка навчається тут. Чи ти забув, що у нас з тобою є дочка? — уїдливо зауважила Зоя.
— Не забув. Тільки… — Олексій запнувся. — Я не впевнений, що це моя дочка.
— Ось як? — задихнулася Зоя.
— Олену Гарову пам’ятаєш? Загалом, вона сказала, що бачила тебе разом… з цим… як його… Толиком.
І що дитина у тебе не від мене. Та я з розуму з’їзав тоді. Прибити був готовий тебе. Пам’ятаєш, як ми сварилися? — розпалювався Олексій.
— Ти зараз серйозно? Чому в мене не запитав? Закохана в тебе дурепа наговорила на мене, а ти повірив?
Через це ти не дзвонив, не приїжджав, на розлучення подав? Я не бачила тебе сімнадцять років і ніколи більше не хочу тебе бачити, — крикнула Зоя і кинулася бігти геть.
Її підбори кулеметною чергою розігнали тишу шкільного коридору.
— Стій… Зоя! — запізно гукнув Олексій і кинувся наздоганяти її.
Але Зоя не хотіла з ним розмовляти, відштовхнула його. Вона прийшла додому з червоними й опухлими від сліз очима.
— Мамо, чому ти так рано? Зборів не було? — занепокоїлася Ліза.
— Постав чайник, — лише сказала Зоя й зачинилася у ванній.
«Я ж казала, що нічого не вийде. Щось пішло не так. Мама плаче. Занадто швидко прийшла додому. Що робити?» — написала Ліза повідомлення Єгору.
Мама увійшла до кухні. Вона вже переодяглася і привела себе до ладу.
— То що зі зборами? — знову запитала Ліза.
Мама зробила кілька ковтків міцного чаю, перш ніж відповісти.
— Не знаю. Я зустріла твого батька. — Зоя знову відпила, чашка в її руці тремтіла.
— Батька? Тут? — Ліза здивовано округлила очі.
— Так, тут. Виявляється, він усі ці роки думав, що ти не його дочка. — Зоя схлипнула від образи. — Ні, це ж треба таке придумати?! Краще б його ніколи не бачила. Все, не хочу про нього говорити.
Після чаю Ліза пішла до своєї кімнати й написала Єгору: «Мама сказала, що зустріла мого батька. Якась нісенітниця».
Пізно ввечері у квартирі пролунав дзвінок. Зоя пішла відчиняти.
— Ти? Навіщо прийшов? Іди геть! — почула Ліза переляканий голос матері.
Вона вийшла зі своєї кімнати. Побачила якогось чоловіка в передпокої та Єгора за його спиною.
Серце тривожно й водночас радісно підскочило в грудях.
— Зоє, прошу, вислухай мене, — говорив чоловік.
— Нічого не хочу чути. Ти мені жодного разу не подзвонив, коли я поїхала. Ти всі ці роки не цікавився нами. Іди геть! — голос Зої зірвався на крик.
— Та послухай ти, нарешті! — теж прикрикнув чоловік. — Так, я був дурнем. Але я так сильно ревнував тебе, що вистачило однієї краплі брехні, щоб я повірив, — пригніченим голосом сказав чоловік.
— Дай, вгадаю. Ти одружився з Оленою? Я так і знала, — Зоя істерично розсміялася.
— Ми через пів року розійшлися. Я не кохав її. Я винен. Вибач. — чоловік помітив Лізу. — Яка доросла…
— Нічого не розумію. Дядько Льоша, ви батько Лізи? — запитав Єгор.
— Виходить, що так. Я все життя заперечував це. Як я можу це виправити? Зоя…
Ліза ледь не заплакала. Просто таких збігів не буває. Мама погано відгукувалася про батька. І ось він стоїть тут, навпроти неї, а вона не знає, як до нього ставитися.
Вона прислухалася до себе і відчувала, що більше радіє цьому, ніж засмучена.
Тим більше що він виглядав цілком пристойно, його навіть можна назвати гарним.
Але мама права — його не було в її житті сімнадцять років. Він не цікавився, не хотів знати нічого про неї.
— Як у тебе все просто. Давай спробуємо все виправити. — Зоя передражнила Олексія. — Ти тоді такий лист мені написав… У мене немає слів. Як взагалі ти посмів сюди прийти?!
— Що ми в передпокої стоїмо? — втрутилася Ліза. — Ходімо на кухню, там поговоримо. — Вона погладила маму по плечу.
Зоя різко смикнула плечем, скидаючи її руку.
— Не втручайся, Лізо. Нікуди ми не підемо. Думаєш, легко пробачити ці сімнадцять років? Йому час іти. — Зоя підійшла до дверей і відчинила їх. — Іди!
— Я не писав тобі жодних листів. Ліза права, нам потрібно…
— Іди! — зі сльозами в голосі повторила Зоя і пішла в кімнату.
Всю ніч Ліза чула, як мама переверталася в сусідній кімнаті, зітхала і схлипувала. А Ліза думала про батька, про те, що дізналася з уривків фраз.
Хтось їх обох обдурив, розлучив, а вони повірили, розлучилися.
Чому людям так важко буває поговорити? Зробили б тест ДНК і всі сумніви зникли б.
Наступного дня після школи вони з Єгором обмірковували, що робити.
— Я поговорю з дядьком Льошею. Він зацікавлений з’ясувати правду, — пообіцяв Єгор. — А ти згодна зробити тест?
— Ще б пак!
Кілька днів атмосфера була напруженою. Зоя відмовлялася говорити про батька з Лізою.
А та з нетерпінням чекала на результат тесту. Єгор вмовив дядька Льошу піти до мами Лізи і там усім разом прочитати висновок.
Ліза дійсно виявилася дочкою Олексія, того самого чоловіка, з яким вони з Єгором хотіли познайомити її маму, влаштували їхню зустріч у школі.
Сімнадцять років образ важко забути. Олексій не квапив Зою. Терпляче зносив звинувачення, випрошував прощення.
Через якийсь час Зоя все ж пробачила його. Їх зблизила Ліза, якій дуже хотілося мати батька. Головне, що вони всі разом, нехай і через сімнадцять років.
Не потрібно вірити пліткам і словам заздрісної подруги, тим більше закоханої у твого чоловіка.
