— Вітю, швидше! — гукнула Ганна, стоячи в передпокої. — Зараз такі затори почнуться, що ми з тобою до села тільки надвечір доберемося.
— Та йду я, йду! — відповів чоловік, виходячи з кухні.
У руках він тримав важкий ящик із розсадою.
– Я ж не навмисно час тягну. Знаю, що зараз усі дачники за місто рушать, але помідори залишити теж не можу. Їх пора в ґрунт висаджувати.
— Добре, закинь ось цю сумку на плече, а я кошик із харчами сама візьму, — відповіла жінка й попрямувала до виходу.
— Як скажеш, моя люба.
Віктор і Ганна одружилися 20 років тому, коли були студентами.
Виховавши двох дітей, подружжя нарешті зажило вільним життям. Їхні сини давно виросли й виїхали з дому. Іноді діти приїжджали до батьків, але майже ніколи не залишалися надовго.
Щоб не нудьгувати у вихідні, свята та у відпустці, Віктор і Ганна вирішили завести дачу.
Подружжя купило чудовий будиночок у селі й стало проводити там усю весну й літо.
— Треба б заправити машину. Пальне закінчується, — сказав Вітя, коли вони з Анею були вже на півдорозі до села.
— Давай, — кивнула дружина.
За десять хвилин подружжя заїхало на заправку, що знаходилася на перехресті між двома селами.
Поки Віктор розраховувався за пальне, Ганна сиділа в салоні й дивилася у вікно автівки.
Раптом вона побачила бездомну кішку, яка терлася мордочкою об сусідню колонку й жалібно нявчала навздогін кожній людині, що проходила повз.
Ганні стало шкода худу й виснажену кішку. Вона завжди любила тварин, але не наважувалася завести домашнього улюбленця.
Вітя постійно твердив, що ніяких котів, папуг і хом’яків у їхній родині не буде.
Мовляв, це не тільки затратна, а й брудна справа. Чоловік терпіти не міг шерсть та інше сміття, яке завжди йшло в комплекті з будь-якими тваринами.
Побачивши шерстяну бродяжку на заправці, Ганна все-таки не витримала. Вона вийшла з машини, підкликала кицю до себе й узяла її на руки.
— Яка ж ти худенька! Давно не їла, правда ж?
— М-ня-я-у, — жалібно протягнуло створіння, ніби розуміючи, про що питала її незнайомка.
— Ой, у мене ж ковбаска є! Домашня! — раптом згадала жінка й полізла в одну із сумок, що лежали на задньому сидінні. — На, візьми. Поїж.
Відчувши приємний аромат м’ясного виробу, кішка кинулася на підлогу автівки й стала квапливо ковтати невеликі шматочки ковбаски.
У цей момент до машини повернувся Віктор. Побачивши кішку в салоні, чоловік оторопів.
— Це що ще таке?!
— Кицюня, — злякано відповіла дружина й погладила тварину.
— Звідки?!
— З вулиці.
— Зрозуміло. Добре, залишай її та поїхали!
— Залишай? — обережно перепитала Ганна. — Тут же дорога. Її запросто зіб’ють машини!
— І що пропонуєш? — фиркнув Вітя.
— Візьмемо з собою. Залишимо в селі. Там їй буде безпечніше.
Віктор не став сперечатися з Ганною, бо ззаду його квапила інша автівка. Він лише скосив оком на дружину й завів транспорт.
Коли подружжя доїхало до своєї дачі, жінка одразу випустила кішку на волю.
Але підгодована й обласкана тварина не збиралася йти від нової господині.
— Ну от! Тепер буде біля нашої хати тинятися! — невдоволено промовив Віктор.
— І що? Нехай у дворі живе. Шкода, чи що? Їй багато не треба.
Миритися з новою мешканкою двору Вітя не збирався. Поки Ганна не бачила, він постійно намагався позбутися кішки.
Чоловік регулярно проганяв тварину, а одного разу навіть вивіз кицю на інший кінець села.
Але спроби Віктора спекатися тваринки так і не мали успіху.
Кішка все одно поверталася до Ганни, і та з задоволенням підгодовувала її домашньою їжею.
Одного дня на вулиці встановилася прохолодна дощова погода. Подружжя з’їздило до найближчого районного центру за харчами, а потім Віктор пішов до сусіда по дачі.
Той попросив його допомогти з якоюсь роботою в сараї.
Коли чоловік повернувся, то побачив у хаті неприємну картину. Ганна, скориставшись відсутністю чоловіка, завела вуличну кішку додому й викупала її.
Біле й пухнасте створіння задоволено лежало на дивані. Це страшенно розлютило Вітю.
— Геть! — крикнув він і замахнувся на тваринку. Кицюня злякалася й шмигнула під ковдру. — Ганно, навіщо ти завела її додому?!
— Вітю, надворі мокро й холодно. Вона ж занедужає!
— А ми не занедужаємо?! — насупився чоловік. — Думаєш, ця кішка здорова? Напевне, у неї блохи та глисти є!
— Я її обробила спеціальними краплями. Тож вона здоровіша за нас буде, — відповіла жінка.
— Якщо ти задумала перевезти цю кішку до міста, то попереджаю: я цього не дозволю! — нахмурився Віктор.
Він чудово знав, що дружина не просто так помила й обробила тварину. — Бери її й вистав на вулицю!
— Ти при своєму розумі, Вітю?! — крикнула Ганна. — Мурка вся мокра! Якщо я випущу її, вона тут же занедужає!
— Мурка… — буркнув чоловік. — Добре, але коли погода налагодиться, я сам її викину!
Спочатку Ганна думала, що чоловік лише погрожує їй, але за два дні Віктор дотримав слова.
Коли хмари розійшлися, й стало яскраво світити сонце, чоловік піймав кицю й викинув її на вулицю.
— Який же ти безсердечний, — майже плакала Ганна. — Як тобі не шкода тварину?
— Ну от, почалося! — закотив очі Віктор. — Знала ж, що не треба забирати її з заправки! Давай не будемо сваритися через цю кішку, добре? Ти завжди знала, як я ставлюся до тварин у домі. Для тебе це не новина!
— Не новина… — з образою в голосі промовила Ганна.
Вона не стала сперечатися з чоловіком. Вітя справді не любив тварин, і з цим нічого не можна було вдіяти.
Залишивши кішку у дворі, подружжя продовжило займатися дачними справами.
Час минав. Незабаром дачникам пора було повертатися до міста.
Чим швидше цей день наближався, тим неспокійніше ставало Ганні.
Жінка не хотіла залишати бідну кицю саму, однак Вітя нізащо не погодився б узяти її до міста.
Але одного разу стався випадок, після якого впертий чоловік кардинально змінив своє ставлення до тварини.
Однієї теплої літньої ночі, коли подружжя міцно спало в сільському будинку, з вікна долинув дивний скрегіт.
Віктор крізь сон почув цей незвичайний звук. Він прокинувся й спробував зрозуміти, що відбувається.
— Ганно! — торкнувши дружину за плече, сказав Вітя. — Ти це чуєш?
— Га? Що сталося? — прокинулася жінка.
— Чуєш звук? Наче хтось шкребеться.
— Так, чую. Що це?
— Не знаю, — знизав плечима Віктор. — Звук іде з боку вікна.
Чоловік встав і підійшов до прочинених віконниць.
Спочатку він нічого не побачив крізь москітну сітку, але потім придивився й помітив кішку.
Мурка сиділа на виступі й точила кігті об дерев’яні віконниці.
— Няв! — нявкнула вона, коли помітила Вітю.
— Геть! — крикнув чоловік. Кішка (розповідь спеціально для сайту – цей день) злякалася й зістрибнула з карниза. — От зараза! Спати не дає!
— Може, вона голодна? — припустила Ганна.
— І що? Підеш годувати її о третій ночі? Спи давай! — відповів чоловік і перевернувся на бік.
Однак заснути в подружжя не вийшло.
Рівно за три хвилини кішка так сильно замявчала у дворі, що, здавалося, вона зараз розбудить усе село.
— От зараза! — знову крикнув Вітя й роздратовано скинув ковдру. — Ну, я їй зараз…
— Ти куди?! — злякано спитала Ганна, коли чоловік став квапливо натягувати трико й футболку. — Не чіпай її! Чуєш?!
— Та й не збирався! — фиркнув чоловік. — От ще! Нічого мені робити, о третій ночі за твоєю кішкою бігати!
Піду зачиню віконниці з того боку, щоб не чути цього виття.
Одягнувшись, Вітя взяв ліхтарик і вийшов у сіни, а Ганна залишилася чекати його вдома.
Щойно чоловік зачинив за собою двері, дружина одразу почула його крики:
— Ганно! Ганно! Швидше сюди!
Дружина так злякалася, що вискочила слідом за чоловіком боса й в одній нічній сорочці. Тільки вона хотіла запитати, що сталося, як сама побачила жахливу картину.
Усі сіни були заповнені димом, а на одній зі стін виднілися язики полум’я.
— Неси вогнегасник! Швидше! — кричав Віктор, намагаючись побороти вогонь підручними засобами.
Ганна на автоматі забігла на кухню, схопила червоний балон і віддала його Віті.
Чоловікові знадобилося кілька хвилин, щоб загасити полум’я.
— Що сталося?! Чому стіна зайнялася?! — схопившись за голову, спитала Ганна.
— Хата стара! От що сталося, — розглядаючи обгорілу стіну, сказав Віктор. — Проводку міняти треба…
— Як добре, що ми встигли загасити вогонь, — видихнула Ганна й з жахом глянула на чоловіка. — А якби ми не прокинулися?
— Тоді б згоріли, — похмуро відповів (розповідь спеціально для сайту – цей день) Вітя. — Скажи своїй кішці спасибі. Вона врятувала наші життя.
— Ого, — протягнула жінка.
Цієї ночі подружжя так і не повернулося до ліжка.
До самого світанку вони провітрювали дачний будиночок і намагалися ліквідувати наслідки пожежі.
Якоїсь миті до хати пробралася кішка й стала крутитися біля ніг господарів.
Ганна спочатку злякалася, що Віктор знову буде кидатися на тварину, але чоловік жодного слова не сказав дружині.
Після цієї історії Вітя став по-іншому ставитися до тваринки.
Наприкінці літа він навіть сам запропонував дружині забрати кицю до міста.
— Впевнений? — здивовано спитала Ганна. — Ти ж казав, що в нашій квартирі котів ніколи не буде?
— Котів — ні, — усміхнувся чоловік, — а от янгол-охоронець повинен бути завжди поруч.
З того часу Мурка й Віктор були найближчими друзями.
Чоловік, який раніше терпіти не міг тварин, тепер постійно грався з кішкою.
Історія з пожежею переконала Вітю, що домашні улюбленці можуть не тільки завдавати збитків і смітити, а й передчувати катастрофічні події.
А ви чули такі історії? Поділіться.
