— Еля, в суботу чекаю вас з Олексієм у мене на ювілеї в ресторані біля театру, ну ти знаєш де, — повідомила важливо сусідка Марина по телефону, коли Ельвіра була на роботі.
— Дякую, Мариночко, обов’язково будемо, — радісно відгукнулася вона в телефон і відключилася.
До суботи три дні, а їй потрібно буде зайти в торговий центр, купити щось новеньке на свято, давно не оновлювала свій гардероб.
Тим більше вона нещодавно пригледіла там костюм, сподобався дуже, але не знала куди в ньому піти, на роботу занадто вигадливо, а на ювілей якраз підійде.
Вирішила, що в торговий центр зайде завтра після роботи, а сьогодні потрібно готувати вечерю, але спочатку зайти в супермаркет, щось купити з продуктів.
“Льоші моєму вічно ніколи, з роботи завжди пізно приїжджає, доведеться знову самій тягнути пакет з продуктами”, — подумки намалювала собі план на вечір.
Підійшовши до будинку, побачила машину чоловіка.
— Цікаво, а що це він так рано вдома. Зазвичай раніше восьмої не буває…
Піднявшись ліфтом на свій поверх, відкрила двері ключами і тут же натрапила на розкидані туфлі чоловіка.
Подумавши, що це на нього не схоже, він дуже акуратний і взуття завжди ставить на місце.
Пройшовши на кухню і залишивши пакет з продуктами, увійшла в кімнату, чоловік спав на дивані, відвернувшись.
“Ну нічого собі, це теж на нього не схоже”, — подумала вона і, вирішивши не будити чоловіка, переодяглася і вийшла на кухню.
Коли була готова вечеря, Ельвіра увійшла в кімнату і обережно штовхнула Олексія в плече:
— Гей, сонько, досить боки відлежувати, вночі що робитимеш? Час вечеряти… Ну Льоша, перестань дуріти, — вона знову торкнулася його за плече, але той не реагував.
Ельвіра перевернула чоловіка на спину і злякалася, його рука була холодною і звисала з дивана.
Вона остовпіла, потім кулею вискочила з квартири і подзвонила до сусідки в двері.
Відчинила Марина з посмішкою:
— Привіт, Еля, — і осіклася, побачивши дивне і розгублене обличчя сусідки.
— Що? Ельвіра, що сталося, — занепокоїлася Марина, — та на тобі обличчя немає…
— Там, Льоша, там, — розгублено махнувши рукою, Ельвіра сповзла по стіні на підлогу, сусідка кинулася її піднімати.
Марина викликала швидку, Ельвіра сиділа в ступорі.
— А де Кіра, — запитала сусідка.
— У неї по середах підготовчі курси, прийде ближче до дев’ятої, — машинально відповіла вона.
Лікар швидкої допомоги повідомив, що вже занадто пізно, Олексія не стало раптово, імовірно, від серцевого нападу.
— Як же так? Він ніколи не скаржився на серце, у сорок років піти. Господи, мій чоловік не пив і не палив, займався спортом.
Ну як таке могло статися? — вона нерозуміюче дивилася на лікаря, але той лише розводив руками.
— Буває й таке…
На похованні у Ельвіри сліз не було, вона стояла, як кам’яна. З одного боку під руку підтримував її старший брат, з іншого — дочка Кіра, яка без кінця плакала, сльози текли і текли по щоках.
Як пройшли поминки і наступні кілька днів, Ельвіра пам’ятала смутно. Усі наступні дні були найважчими.
Вона панічно боялася залишатися одна вдома, з нетерпінням чекала на дочку, коли та йшла на підготовчі, а потім гуляла зі своїм хлопцем, який зустрічав її. Дуже боялася сідати на диван, на якому тоді був чоловік.
— Елечка, давай ми заберемо твій диван на дачу, а тобі віддамо наш, ти ж знаєш, він у нас новий.
Ми з чоловіком купимо собі побільше, ти ж бачиш нашу комплекцію, — Марина намагалася відволікти сусідку від гірких роздумів.
— Дякую, Мариночко, що б я робила без тебе, — з радістю погодилася, що вони заберуть цей диван.
Ельвіра вечорами думала. А подумати їй було над чим. Потрібно буде вивчити Кіру, вона збирається вступати до інституту, потрібні гроші.
Після втрати чоловіка Кіра стала сенсом її життя і вона поклялася собі, що зробить все, щоб дочка не відчула труднощів у житті.
— Заради моєї Кірочки я буду працювати без свят і вихідних. Та й які свята, коли немає поруч мого коханого чоловіка.
Їй здавалося, що з часом біль втрати чоловіка повинен вщухнути, але цього не відбувалося, навпаки, відчуття самотності тиснуло. Ніяк не хотіла вірити, що більше не побачить чоловіка.
Правда, іноді він їй снився, після цього вона завжди їхала до нього на кладовище, сиділа біля могили і розмовляла з ним. Потім начебто і на душі ставало легше.
Минуло більше ніж пів року. Кіра вступила до інституту. Одного разу Ельвіра, проходячи повз дзеркало, уважно подивилася на себе і жахнулася.
— Боже мій, час повертатися до нормального життя. Цей чорний костюм пора знімати, і взагалі привести себе до ладу. Волосся відросло, не завадило б до перукарні сходити.
Коли Ельвіра повернулася, дочка ахнула:
— Мамо, ти відразу помолодшала років на десять! Давно я тебе такою не бачила, я дуже рада!
Жінка посміхнулася, бо кожній жінці приємно, коли їй роблять комплімент, а їй потрібна була похвала.
На роботі колеги зустріли Ельвіру схвальним гулом:
— Чудово виглядаєш, ми знали, що ти впораєшся!
Минув рік, настала весна. Одного разу Ельвіра поверталася з роботи, по дорозі зайшла в супермаркет і, увійшовши в під’їзд, підійшла до ліфта.
Намагалася натиснути кнопку виклику пальцем, але не виходило, руки зайняті. Але в цей момент хтось позаду неї натиснув кнопку. Вона увійшла в ліфт, а слідом увійшов чоловік.
— Добрий вечір, мені на дев’ятий, а вам, — запитав він з посмішкою.
— На восьмий, — відповіла Ельвіра, він натиснув на кнопку і ліфт пішов вгору.
— Значить ми сусіди, я тут нещодавно купив квартиру і оселився. До речі, мене звуть Максим. А вас як, якщо, звичайно, можна поцікавитися, ну так по-сусідськи.
— Ельвіра, — відповіла вона серйозно, ліфт зупинився, вона вийшла, а він слідом.
— Давайте я потримаю пакети з продуктами, поки ви знайдете ключ у сумці, — посміхався він відкритою і чарівною посмішкою. — Та не бійтеся ви, я точно ваш сусід, — побачивши її нерішучість, промовив він.
— Дякую, — вона знайшла ключі від квартири, відкрила замок, — до побачення, — і увійшла в квартиру, забравши пакети і зачинивши двері.
Вдруге Ельвіра зіткнулася з Максимом в автобусі. Максим посміхнувся їй і кивнув головою, вона у відповідь, і в цей час автобус смикнувся, а вона не встигла вхопитися за поручень і втупилася йому обличчям в груди.
Піднявши голову, з жахом побачила відбиток своєї помади на його сорочці.
— Ой, вибачте, я зіпсувала вам сорочку.
Але Максим не засмутився, а лише посміхнувся:
— Нічого страшного, виглядає інтригуюче, зате жінки тепер на мене звертатимуть увагу.
Ось що значить їздити на громадському транспорті, давно не їздив, машину в ремонт здав. А може це й на краще…
Він вийшов на дві зупинки раніше, посміхнувшись Ельвірі і махнувши рукою.
Увечері дочки довго не було, вона переживала, дзвонила, але абонент був недоступний. Нарешті Кіра з’явилася весела і щаслива.
— Донечко, чому не відповідала на дзвінки? Я так хвилювалась.
— Ой, мамо, телефон розрядився, — діставши його з сумки, промовила вона, — як це я забула зарядку?
А чого ти переживаєш, нічого зі мною не трапиться, я ж не одна, Марк мене проводжає.
Мамо, я бачу, як тобі нудно, а може нам собаку завести, гуляти будеш з нею? — сміялася Кіра.
— Ні, собаку не хочу, вона вранці не дасть нам спати, особливо у вихідний.
Наступного дня Ельвіра поверталася з роботи через алею. Сьогодні вона не поспішала, бо Кіра пішла до подружки на день народження, прийде пізно, Марк проведе її, тому вона особливо не переживала.
Вона думала про своє, дивилася під ноги, коли перед нею зупинився чоловік.
Піднявши голову, вона промовила:
— Максим! — а він посміхався.
— Так, а кого ви очікували побачити?
— Нікого, взагалі-то. Йду з роботи.
— Тоді ходімо разом.
Ельвіра раптом серйозно йому сказала:
— Послухайте, можливо ви і звикли фліртувати з жінками, але зі мною це ні до чого. У мене доросла дочка, я вдова…
— І що? Це не означає, що ви повинні вести чернечий спосіб життя. А щодо флірту ви не праві, я зовсім не такий.
У цей час у неї задзвонив телефон. Дістаючи його з сумки, вона раптом упустила, але Максим вправно встиг зловити. Дзвонила Кіра. Вони одночасно нахилилися, щоб спіймати його і стукнулися лобами.
Потім довго сміялися. І Ельвіра, розмовляючи з дочкою, ледве стримувалася, щоб не розреготатися.
— Боляче? — потираючи лоб, посміхався Максим.
— Не дуже.
Максим взяв її руку і притиснув до своїх губ, а у неї навіть трохи закрутилася голова, подивилася на нього і промовила тихо:
— Я не можу собі дозволити це, розумієш, — вона й не помітила, як раптом перейшла на «ти».
— Розумію, але я почекаю, поки ти зважишся, — відповів він.
Минуло два дні, Ельвіра не могла знайти собі місця. Вона постійно думала про Максима, хоч і намагалася відганяти ці думки. Потім почала дорікати собі перед пам’яттю чоловіка.
— Навіщо мені це потрібно? Можливо, це недобре, адже мого чоловіка вже немає… а я думаю про іншого.
Але потім після роботи Максим знову зустрів її, вже з букетом троянд, запросив у кафе. І вона не змогла відмовити.
З тих пір вони почали зустрічатися. Її тягнуло до Максима, так само, як і його до неї.
“Ніколи не думала, що здатна ще раз закохатися, — думала вона, причому із захопленням. — Мені дуже добре з Максом, я з ним відчуваю себе жінкою, відчуваю надійність і турботу”.
Правда, дивитися в очі Кірі соромилася, а вона запідозрила щось недобре.
— Мамо, що з тобою відбувається? Ти не захворіла?
— Та що ти таке говориш, донечко, — вона сплеснула руками, а потім раптом сказала: — Кірочка, ти, напевно, будеш мене ненавидіти.
— За що, мамо?
— За те, що я накоїла. Я зрадила нашого тата, і мені невимовно соромно…
— Мамо, ти закохалася, чи що? — допитливо Кіра дивилася на матір. — Ну нарешті, ну слава Богу. Ти що, мамо, молодець, це дуже добре.
Я за тебе рада. Здійснилося, — сміялася дочка і смикала матір. — Мамо, не переживай, — дивлячись на фото батька, говорила Кіра, — тато не образиться. Ти повинна бути щаслива.
— Думаєш?
— Упевнена, мамо! Ну і коли ти мене познайомиш зі своїм обранцем?
— Хвилини через п’ять, — відповіла Ельвіра і набрала номер телефону.
— Так швидко, він за дверима?
— Ні, Максим живе поверхом вище, — зітхнула вона і посміхнулася.
— Ну і конспіратори ви, мамо. Як це все повз мене пройшло, як це я пропустила?
