– Відійди від мене! Я не обіцяв одружитися з тобою! І взагалі я навіть не знаю, чия це дитина.
А може, це взагалі не моя? Тому, гуляй собі вальсом, а я, мабуть, поїду собі. – так сказав Віктор ошелешеній Валентині.
А вона стояла і не могла повірити ні своїм вухам, ні своїм очам… Чи це той Віктор, який кохав її і носив на руках?
Чи це той Вітенька, який називав її Валюшенькою і обіцяв манну небесну?
Перед нею стояв злегка розгублений, а тому сердитий, чужий чоловік… Поплакала Валюшенька тиждень, помахавши Вітенці назавжди ручкою.
Але через вік – їй було вже тридцять п’ять, свою непримітність, а значить малу ймовірність знайти жіноче щастя, – вирішила народити…
Народила Валя в призначений термін крикливу дівчинку. Назвала Машою.
Дівчинка росла спокійною, безпроблемною і не доставляла своїй матері ніяких клопотів. Ніби знала, що хоч кричи, хоч не кричи, а нічого не доб’єшся.
Валя непогано ставилася до доньки, але було видно, що справжньої материнської любові у неї не було.
Начебто і годує, одягає і іграшки купує. Але щоб зайвий раз дитину обійняти, приголубити, погуляти з нею – ні. Цього не було.
Маленька Машенька часто тягнула руки до матері, але та відштовхувала її. То вона зайнята, то багато справ, то втомилася, то голова болить. Так і не прокинувся у неї інстинкт, мабуть…
Коли Машеньці було сім років, сталася неочікувана річ – Валя познайомилася з чоловіком.
Мало того, додому його до себе притягла! Все селище про це пліткувало! Яка Валька баба легковажна.
Чоловік несерйозний, немісцевий, постійної роботи немає, живе незрозуміло де! Може взагалі шахрай… Ото які справи!
Валя в місцевому магазині працювала, а він у них підрядився машини з товаром розвантажувати. На цьому професійному ґрунті у них і закрутився роман.
А незабаром Валя нареченого новоявленого до себе жити і покликала. Всі сусіди засуджували жінку – притягла додому незрозуміло кого!
Про доньку б маленьку подумала, базікали сусіди. Ще й мовчун, слово з нього не витягнеш. Значить, щось приховує.
А Валя нікого не слухала. Немов розуміла, що це її останній шанс здобути жіноче щастя.
Але незабаром думка сусідів змінилася щодо цього небагатослівного на перший погляд чоловіка.
Будинок Валентини без чоловічих рук занепав і потребував ремонту – Ігор, так звали чоловіка, – спочатку підправив ганок, потім залатав дах, підняв повалений парканчик.
Кожен день він щось ремонтував, і будинок оновлювався на очах. Побачивши, що у чоловіка руки ростуть звідки треба, люди почали звертатися за допомогою, а він говорив:
– Якщо ти старий або зовсім бідний, то я тобі допоможу. А якщо ні, то плати грошима або продуктами.
З одних брав грошима, з інших консервами, м’ясом, яйцями, молоком.
У Валі був город, а худоби не було – куди без чоловіка. Тому раніше вона Машеньку не часто балувала сметаною, та молочком.
А зараз в холодильнику стали і вершки водитися, і молочко домашнє, та масло.
Словом, у чоловіка Ігоря руки були золоті. Як кажуть – і швець, і жнець, і на дуді гравець.
І Валентина, яка ніколи красунею не була, перетворилася з ним – прямо світилася вся, подобрішала, пом’якшала ніби.
До Машеньки стала навіть лагіднішою. Посміхається, а у неї, виявляється, ямочки на щоках. Як… А Маша ж почала до школи вже ходила.
Одного разу сиділа вона на ганку, та спостерігала, як дядько Ігор працює, а в його руках все вдається.
А потім пішла до подружки в сусідній будинок. А прийшла тільки ввечері, загулялася. Відкривши хвіртку, дівчинка остовпіла.
Посеред двору височіли… гойдалки! Вони злегка гойдалися від подиху вітерця і так і манили до себе, так і кликали.
– Це мені?! Дядько Ігор! Це ви зробили мені? Гойдалки?!! – не вірила своїм очам Маша.
– Тобі, Машуля, звичайно тобі! Приймай роботу! – радісно засміявся зазвичай нетовариський дядько Ігор.
І Маша сіла на сидіння і розгойдувалася сильно туди-сюди, а вітер свистів у неї в вухах і щасливішої дівчинки не було на всьому білому світі.
Валя йшла рано на роботу, тому готування на себе теж взяв дядько Ігор. Він готував сніданок, обід. А які він випікав пироги, а запіканки!
Саме він навчив Машу смачно готувати, та столи накривати. Стільки талантів виявилося в цьому нелюдимому, мовчазному чоловікові.
Коли настала зима і день став коротким, дядько Ігор проводжав і зустрічав Машу зі школи. Він носив її портфель і розповідав їй історії зі свого життя.
Розповідав, як доглядав за тяжко хворою матір’ю, продав свою квартиру, щоб допомогти їй.
І як рідний брат вигнав його з рідного дому обманним шляхом. Розказав, щоб вона знала, якими близькі люди бувають.
Він навчив її ловити рибу. Влітку, на світанку, вони ходили вдвох на річку і сиділи тихо, чекаючи клювання. Так він навчив її терпінню.
А трохи згодом дядько Ігор купив їй перший дитячий велосипед і вчив на ньому кататися. Він мазав їй коліна зеленкою, коли вона розбивала їх на друзки, падаючи.
– Ігор, розшибеться ж дівка. – бурчала мати.
– Не розшибеться. Вона повинна вчитися падати і підніматися знову. – відповідав він їй твердо.
А одного разу на Новий рік він подарував їй справжні дитячі ковзани. Увечері родина сіла за святковий стіл, який накрив дядько Ігор за допомогою Маші.
Вони дочекалися бою курантів, вітали один одного, сміялися і цокалися келихами. Всім було смачно і весело. А вранці Валя та Ігор прокинулися від пронизливого Машиного крику і вереску.
– Ковзани! Ура!!! У мене є справжні ковзани! Білі і нові! Дякую, дякую!!! – кричала Маша, виявивши під ялинкою шикарний подарунок.
Дівчинка притискала їх до грудей і по обличчю її текли сльози щастя.
А потім вони з дядьком Ігорем пішли на замерзлу річку і він довго розчищав сніг з льоду, а Маша йому допомагала. Потім вчив її кататися.
Вона падала, але Ігор терпляче вів її за руку, поки вона не навчилася міцно стояти на ногах.
Коли змогла проїхати по-справжньому і жодного разу не впала, Маша раділа і верещала від щастя. А коли вони вже йшли з річки, кинулася йому на шию:
– Дякую тобі за все! Дякую, тату…
Тепер плакав Ігор. Від радості. Він потайки витирав скупі чоловічі сльози, щоб Маша не побачила, але вони котилися самі собою і відразу замерзали на морозному повітрі дрібними крижинами.
Маша виросла. Поїхала вчитися в місто. І у неї було дуже багато складнощів у житті. Як, напевно, і у всіх. Але Ігор був поруч завжди.
Він був на її випускному. Він возив їй до міста сумки з продуктами, щоб, не дай Бог, його донечка, його Машенька не голодувала.
Він вів її під вінець, коли Маша виходила заміж. Разом з її чоловіком він стояв під вікнами пологового будинку, чекаючи новин. Няньчив своїх онуків і любив їх так, як не люблять іноді рідні батьки.
А потім він пішов, як колись підемо ми всі. На прощання Маша разом з матір’ю стояла в глибокій скорботі і кинувши жменю землі, важко зітхнувши, сказала:
– Прощавай, тату… Ти був найкращим батьком у світі. Я завжди буду тебе пам’ятати…
Він залишився в її серці назавжди. Не як дядько Ігор, не як вітчим, а як БАТЬКО…
Адже батько іноді не той, хто народив, а той, хто виховав, хто ділив твій біль і радість. Хто був поруч.
