Одного разу Ніна Михайлівна зовсім випадково підслухала розмову своїх дітей. Так вже сталося. Але краще б вона цього, звісно, не чула!
На її шістдесят вісім діти підготувалися краще нікуди.
Замовили смачненького з ресторану. Ще зробили зворушливий кліп з їхніх старих фото та відео. Вийшло душевно!
Ну й подарували їй новий смартфон зі словами – мамо, ти ж у нас жінка сучасна, модна, а телефончик у тебе старий.
Після чаювання Люба й Віталик в один голос заявили:
– Відпочивай поки, мамочко, ми все приберемо, посуд помиємо. А потім ще чайку разом з тобою поп’ємо, та побалакаємо. Добре, мамо?
Ніна Михайлівна прилягла на диванчик, поки діти хазяйнували на кухні.
Онуки, діти Люби, з татом грали в монополію в іншій кімнаті. Все добре, всі рідні зібралися. Тільки чоловіка Віктора вперше на її дні народження немає.
І начебто жили вони з Вітею не так вже й дружно. А не стало його, і Ніна Михайлівна одразу себе самотньою відчула.
Покрутившись на дивані, Ніна Михайлівна вирішила піти до дітей. З ними тепліше, а то засумувала вона зовсім.
Підійшла до кухні й зупинилася, почувши обривок фрази:
– Цікаво, а чому це тобі всю батьківську трикімнатну? А мені, значить, бабусину двокімнатну, той недомірок у п’ятиповерхівці, і все? Між іншим, Віталію, у мене двоє дітей, а ти ще навіть не одружений. Так не чесно!
– Любо, ну зате ти вже давно сама собі господиня, а я з мамою живу. Мені й жити з нею, й доглядати за нею, ще невідомо скільки. Про що розмова?….
Ніна Михайлівна просто відсахнулася від кухонних дверей, так на неї холодом повіяло.
І навшпиньках повернулася до дивану.
Вони її квартиру ділять, Люба й Віталик! Немов її й немає вже!
Вона знайшла поглядом на стіні фото Віктора, наче чекала від нього допомоги. Але чоловік на фото тільки усміхався. А їй що тепер робити?
Настрій одразу впав. От і все.
Правильно кажуть, не можна з дітьми жити. Але а як інакше?
Люба вийшла заміж, у бабусину квартиру пішла.
А Віталію вже під сорок, але поки не одружився, так з ними, ні, тепер з нею й живе. Куди ж його подінеш. І от ділять тепер квартиру….
А може, вона сама винна?
Он сусідка, Світлана Львівна, давно вже заповіт написала. Кому що.
А їм з Вітею все здавалося, що недобре так, що вони поки живі.
Що ж робити? Треба до юриста сходити, порадитися.
Щоб нікого не образити….
Але сама Ніна Михайлівна від почутого немов осіла, змарніла, ніби її вже й немає майже….
– Мамо, ми посуд помили, чайник заварили. Йди до нас, тістечка ще залишилися. Я тобі в новий смартфон контакти заб’ю. Мамо, ти що, заснула?
Люба вийшла з кухні в кімнату, – мамо, ну ти що, йдеш? Ти чого бліда така? Тобі чайку налити?
Ніна Михайлівна дивилася на Любу, і немов усе життя пронеслося в неї перед очима.
Як пелюшки й підгузки без пральної машини на руках прала. Як у чергах стояла.
Як вона на початку дев’яностих за маслом по картках у мороз на вулиці в черзі з Любочкою й Віталиком стояли….
– Та немає в мене контактів, крім вас, Любочко, – Ніна Михайлівна опустила очі.
– А з останньої роботи подруги? Га, мамо? Світлана Сергіївна та Віра Іванівна, здається.
– Зі Світланою ми щось не спілкуємося. А Віра…у Вірочки інсульт був. У неї з мовою проблеми, – Ніна Михайлівна відвернулася.
– Мамо, у тебе День Народження, а ти сумуєш! У тебе ми є, я й Віталик, онуки, ну що ти, мамо?
– Ну звичайно, Любочко, це я так, тата згадала. Все добре, давай, забий мені ваші контакти. Дякую вам за подарунок.
Чай так і не стали пити, Люба з родиною поїхала.
– Не сумуй, мамо, все буде добре, – усміхнувся їй Віталик.
– Добре, синку, звичайно…
– На добраніч, мамо.
Через тиждень до неї забігла Люба:
– Мамо, а в нас із Віталею для тебе новина. Ми тут дещо надумали. Знаєш, розговорилися тоді на твоєму дні народження й зрозуміли – скільки ж на шиї батьківській сидіти?
Віталик добре заробляє. Поки він один, але каже, плани на особисте життя є.
Мій Павло теж на підвищення пішов.
Загалом, мамо, ми хочемо (розповідь спеціально для сайту – цей день) продати бабусину квартиру. Поділити з Віталиком гроші й пустити на перший внесок на квартири.
А то нам у бабусиній двокімнатній з двома дітьми тіснувато.
Ну а Віталик поки на двокімнатну замахнувся. Недалеко від тебе новий комплекс добудували, тож поруч з тобою будемо.
Ти як, мамо, не проти? Ти ще молода, поживи для себе, мамочко!
Увечері Ніні Михайлівні раптом зателефонувала Віра Іванівна:
– Ніночко, впізнаєш? Я майже відновилася, Ніно. Може зустрінемося, сходимо кудись? Мій мене одну не дуже відпускає, а з тобою погуляти відпустить. Я ж тут недалеко живу, пам’ятаєш?
– Вірочко, як же я рада тебе чути!
– Якби ж ти знала, як я рада себе чути! А що, Ніно, ми взагалі-то ще живі! Живі, розумієш! Знаю, що Віті твого більше немає, дуже тобі співчуваю. Але ж життя триває, Ніно.
У тебе такі чудові діти, я ж усе пам’ятаю, Ніночко!
– Віро, я із задоволенням з тобою зустрінуся. А діти…, так, діти в мене й справді хороші.
Чудові діти. І ти чудово сказала, Вірочко, ми взагалі-то ще живі! Ми живі!!!!
(Не завжди треба буквально сприймати те, що говорять. Головне – що роблять).
