– З тебе, Костя, захисник не вийшов, – сказала чоловікові Віка…
… З пологового будинку Віку з донькою зустрічали чоловік, батьки і свекри. Вдома, звичайно, посиділи за столом, але недовго – через годину гості пішли, залишивши молодих батьків з дитиною самих.
Костя за звичкою завалився на диван і увімкнув телевізор, а Віка зайнялася прибиранням кухні, яку чоловік за тиждень її відсутності перетворив на щось неймовірне.
Закінчивши роботу, Віка погодувала доньку і, коли та заснула, вирішила сама прилягти на тахті в дитячій – все-таки день сьогодні видався хвилюючий і клопіткий.
Не встигла вона задрімати, як хтось почав наполегливо дзвонити у двері.
Коли єінка вийшла з дитячої, вона побачила гостей, яких Костянтин уже запросив до кімнати.
Це була Жанна – старша сестра Кості, її чоловік і дві подруги Жанни, з якими Віка була ледь знайома.
– Братику, ми тебе привітати прийшли! Я пам’ятаю, яким ти маленьким був, а тепер, подивіться – вже сам татусь! – галасувала сестра.
Решта теж тиснули Костянтину руку, обіймали його і цілували.
– Жанна, тихіше, будь ласка, Варенька тільки що заснула, – попросила Віка.
– Та годі! Такі маленькі ще нічого не чують! Ти краще давай на стіл накривай – ми ось пляшечку та тортик принесли. Решта з тебе, – заявила Жанна.
Віка поставила на стіл те, що залишилося від застілля з батьками.
– Щось у вас біднувато! – поморщилася зовиця.
– Ну, вибач. Ми гостей не чекали. Я взагалі щойно з пологового будинку повернулась. Тож усі претензії до Кості – він тут без мене господарював, – відповіла Віка.
– Дівчата, не сваріться! Я вже піцу замовив – три види. Тож голодними ніхто не залишиться, – повідомив Костя.
Гості просиділи майже до дев’ятої години вечора, поки Віка вже прямо не сказала, що їй треба купати дочку і вкладати її спати.
Коли вони пішли, Костя дорікнув дружині:
– Віка, ти могла б бути ввічливішою. Люди прийшли нас привітати, а ти за столом з ними ні хвилини не посиділа.
Весь час до дитини бігала, а в кінці взагалі майже що вигнала.
– А що мені було робити, якщо вони самі не розуміють, що мені в перший день після пологового будинку не до гостей?
Привітати вони прийшли. Хоча б брязкальце дешеве дитині принесли. І взагалі, запам’ятай: відсьогодні в нашому домі не гості головні, а дитина.
У Варі повинен бути режим. Тому я тебе переконливо прошу наступні три місяці гостей не запрошувати.
Хочеш з хлопцями поспілкуватися – будь ласка, але десь в іншому місці, – відповіла чоловікові Віка…
…Минув місяць.
Костянтин працював, Віка з донькою залишалися вдома.
Варя була спокійною дитиною, і Віка встигала робити по дому практично все.
Тільки з готуванням перестала морочитися – готувала щось простіше, легше. Та Костя й не заперечував.
Загалом, жили нормально.
Але тут звідкилясь виникла неочікувана проблема.
Чесно кажучи, виникла вона у матері Костянтина – Лідії Андріївни, але та чомусь вирішила, що владнати справу можна саме за рахунок невістки.
А суть полягала в наступному: у Лідії Андріївни була вісімдесятирічна мама – Катерина Іванівна.
Вона жила в селі, яке знаходилося майже в ста двадцяти кілометрах від міста.
Жила баба Катя – як її називали в родині – в звичайному сільському будинку із сільськими «зручностями»: вода – в колодязі, дрова – в сараї, все інше – у дворі.
Будинок стояв на ділянці в дванадцять соток, які баба Катя обробляла самостійно.
Дочка і онуки допомагали їй тільки посадити і викопати картоплю. Вони ж цю картоплю разом всю зиму і їли.
Так ось, цієї зими бабуся застудилася і важко перехворіла. Поратися на городі самій їй стало в цьому сезоні важко.
І тоді Лідія Андріївна вирішила, що треба на все літо відправити в село Віку з дитиною – нехай допоможе бабусі.
Віка спочатку навіть не повірила тому, що почула, подумала, що свекруха жартує. Але та була цілком серйозна.
– Забрати матір до міста я не можу – там уже весь город посаджений. Хто доглядатиме? Сама я працюю.
Ну, приїду на вихідні, якісь справи зроблю, а на тижні хто буде воду з колодязя тягати?
Колодязь недалеко, всього метрів триста, але матері важко по повному відру носити. Вона по пів відра носить. А води, знаєш, скільки треба?
І на господарство, і на полив. Ось вона по пів дня і ходить туди-сюди.
– Я не зрозуміла, Лідія Андріївна, ви що пропонуєте мені водоносом стати? – здивувалася Віка.
– Ти можеш не носити відрами. У матері є візок – на нього можна поставити дві фляги по сорок літрів і довезти.
Матері це вже не під силу, а ти зможеш. І в городі – полити, прополоти теж нескладно.
– Ні вже, Лідія Андріївна, поливайте і прополюйте свій город самі. Ми з Костею картоплю і всі інші овочі в магазині купуємо.
Тому нехай на грядках працюють ті, хто врожай збирає. Жанну відправте. Вона теж не працює, – відмовилася Віка.
– Так у Жанни двоє діточок!
– А у мене, на вашу думку, дітей немає?
– Ти не порівнюй: у Жанни старшому – п’ять років, молодшому – три роки. За ними треба доглядати.
Та й Артемку тоді доведеться з дитячого садка на все літо забирати, а так він там під наглядом.
А за Варею твоєю що доглядати? Вона хіба втече кудись? Нагодувала, поклала в колиску і займайся справами, – сказала свекруха.
– А ви в курсі, що мені з Варею треба щомісяця до лікаря в поліклініку ходити? І щеплення робити.
– Можна спокійно обійтися і без лікарів. Дитина здорова і все, нема чого зайвий раз по поліклініках тягатися!
Там швидше якусь болячку підхопити можна, – заперечила Лідія Андріївна. – Загалом, ти поїдеш, бо більше відправити нікого.
І взагалі – моя мати всіх моїх дітей виростила. Всіх трьох. Я жодного разу в декреті довго не сиділа.
Жанну в два місяці матері передала, Вітю і Костю – в чотири. А тепер мати слабка – прийшов час їй борги віддавати – допомагати.
– Я Катерину Іванівну поважаю. Знаю, що вона вам дуже багато допомагала. Але особисто я їй нічого не винна.
Ось ви, Жанна, Вітя і Костя – в боргу перед нею. А я чужі борги віддавати не збираюся, – відповіла Віка.
Та у п’ятницю вранці Костя все ж нагадав дружині:
– Ти речі зібрала? Завтра в село їхати.
– Костя, я вже сказала твоїй мамі і повторюю зараз тобі: ні в яке село я не поїду. І тим більше не повезу туди Варю.
А якщо вона захворіє? Мені що – сто з лишнім кілометрів до міста пішки йти? У ваше забуте Богом село навіть автобус не заїжджає – проїжджає повз. Там навіть магазину немає.
– Магазин є в сусідньому селі.
– І ти мені пропонуєш з немовлям за два кілометри бігати, щоб хліба купити? І взагалі, я вже не знаю, потрібні ми з Варею тобі чи ні.
Коли твоя мати пропонувала мені перевертати сорокалітрові фляги, ти мовчав. Значить, був з нею згоден?
А як я таку флягу підніму, якщо сама важу п’ятдесят три кілограми? Я тобі що – Іван Піддубний, гірський богатир?
– Можна фляги доверху не наливати, – сказав Костянтин. – І досить сперечатися. Якщо мати сказала, значить, поїдеш.
Більше нікому, зрозумій. Завтра до десятої батько приїде, відвезе вас. Тому речі краще сьогодні збери.
Коли чоловік пішов на роботу, Віка почала збирати речі. Але перед цим вона зателефонувала своїм батькам.
Мама Віки працювала медсестрою в дитячому відділенні, вона теж спочатку не повірила, що Лідія Андріївна збирається замкнути свою новонароджену онуку в селі.
– Адже до року обов’язково треба стежити за тим, як розвивається дитина.
У три місяці обійти всіх фахівців, в рік – ще раз! Як можна поводитися так безвідповідально! – обурилася вона.
А батько Віки мовчки завантажив речі в машину. Віка з донькою поїхала в квартиру батьків.
Коли Костянтин прийшов з роботи і побачив, що ні дружини, ні дочки вдома немає, він відразу зрозумів, де їх шукати.
Кілька разів за вечір він дзвонив Віці, але вона не відповідала. Тоді Костя прийшов сам.
Але з того, як він почав розмову, Віка зрозуміла, що чоловік нічого не усвідомив.
–Тебе ж не в шахту працювати відправляють. У село! На свіже повітря! Ти що, через дурницю цілу проблему створюєш? – запитав Віку чоловік.
– Так, я створила собі проблему. Тільки не зараз, а два роки тому, коли за тебе вийшла заміж.
Ти мені дуже сподобався: високий, широкоплечий, добрий. Не розгледіла я, що за всією цією пишністю ховається мамин синочок.
Такий маленький і слухняний: що матуся сказала, те ти і робиш. Напевно, якби вона мене в шахту працювати відправила, ти б теж не заперечував.
– І що – додому не повернешся тепер, образилась? – запитав Костя.
– Не повернуся. Тому що дім – це місце, де безпечно, де тебе люблять і захищають.
А з тебе захисник не вийшов. Живи з мамою і надалі вирішуй її проблеми. Але вже якось без мене.
На аліменти Віка подала відразу ж. А через пів року їй вдалося розлучитися з Костею і почати новий етап життя.
