Віка поверталася додому сама не своя.
Якщо раніше після зустрічі з Дмитром її очі сяяли від щастя, то сьогодні хотілося померти.
Він її кинув…
Прямо в ресторані. Ще й змусив оплатити половину суми за вечерю.
— Я не зобов’язаний тебе годувати за свій рахунок. Ти мені ніхто! — різко сказав він і пішов.
А вона так і залишилася сидіти за столиком з мокрими очима і чорними від туші очима.
Та Бог з ними — з грошима… Не в них справа.
Віка прекрасно розуміла, що Дмитро кинув її не просто так. Не тому, що раптом розлюбив.
Його спеціально налаштували проти неї. Вона навіть знала, хто саме це зробив.
Катька, звичайно!
З Катериною вона була знайома ще зі школи, і саме подруга, з якою Віка випадково зустрілася через багато років в чужому місті, запросила її одного разу в нічний клуб розвіятися.
Там Віка і познайомилася з Дмитром.
Цей хлопець відразу підкорив її серце. З першого погляду. Віка таких емоцій ніколи раніше не відчувала.
— Катю, він такий класний! Ти знаєш, мені здається, я закохалася.
— Чуєш, я взагалі-то покликала тебе з собою, щоб ти склала мені компанію, а не конкуренцію, — невдоволено відповіла Катя.
— Тобі що, теж подобається Дмитро? — здивувалася Віка. — Я не знала…
— Подобається. Тільки він не помічає мене. А ми з ним п’ять років знайомі.
Але нічого, я просто так не здамся — головне, щоб ніхто не заважав. Тобі це зрозуміло?!
Того вечора Віка пішла додому, щоб не заважати подрузі будувати своє особисте щастя.
Однак Дмитро сам розшукав її і запропонував зустрічатися. А вона не змогла відмовити.
— Віко! Ти що наробила?! Я ж тобі сказала, що він мій!
— Катю, заспокойся, будь ласка. Дмитро ж не маленький хлопчик. Він сам має право вирішувати, з ким йому будувати стосунки.
— Он ти як заговорила?! — Катя була переповнена люттю.
— Так і я не збираюся втрачати свого шансу бути щасливою. Зрештою, я ж не з родини його забираю. Він вільна людина.
Після цього їхня давня жіноча дружба дала тріщину, а потім і зовсім розсипалася на дрібні шматочки.
Вони зовсім перестали спілкуватися. Точніше Віка була не проти спілкування, але ось Катя…
Колись найкраща подруга заблокувала її в соціальних мережах і додала її номер телефону в чорний список.
«Що ж, це її вибір».
Віці було вже все одно. Вона не вважала, що в чомусь винна перед Катею. Та й не було часу їй думати про це. Любов переповнювала її.
Поруч з Дмитром вона відчувала себе найщасливішою людиною на світі.
А через півтора місяці…
Загалом, хлопець сам подзвонив і призначив їй зустріч у ресторані, де вони зазвичай з ним вечеряли, а вона вирішила скористатися зручним моментом і зробити своєму хлопцеві пропозицію руки і серця.
Ще ніколи Віка не була так шалено закохана, тому вирішила, що обов’язково зробить цей крок першою. Розповість йому про свої почуття і…
Але розмова не склалася з самого початку їхньої зустрічі.
Дмитро мовчки їв, коротко відповідав на її питання, відводив погляд убік. А потім прямо запитав:
— Віка, як ти могла?
— Ти про що?
— Мені тут розказали, що ти з моїм найкращим другом… Загалом, пропонувала йому приємно провести з тобою час. Хотіла зустрічатися з ним за моєю спиною. Як ти могла?
— Коханий, ти що таке говориш? З яким ще твоїм другом. З Сергієм, чи що?
— Я думав… Ні, я був упевнений, що у нас з тобою справжнє кохання. А ти виявилася звичайною дівкою легкої поведінки.
І навіть зараз ти поводишся передбачувано. Намагаєшся вдавати з себе невинну. Ось тільки навіщо?
Джерело інформації у мене перевірене, та й Сергій все підтвердив. Добре, що він не погодився на твою пропозицію.
Нормальною людиною виявився, на відміну від тебе. Ось не розумію я, чого тобі не вистачало?
— Дмитро, це якесь непорозуміння. Давай розберемося в ситуації!
— Не буду я ні в чому розбиратися. Я більше не хочу тебе ні знати, ні бачити. Бувай!
Віка йшла нічним містом і плакала. Жити зовсім не хотілося. Всі її мрії в одну мить зруйнувалися.
«Як Катя могла опуститися до такої підлості?».
Вона, звичайно, намагалася додзвонитися Дмитру, шукала з ним зустрічі. Але він ігнорував її.
А потім Віка випадково побачила його разом з Катею і зрозуміла, що нічого вже не змінити…
Подруга таки домоглася свого. Так, обманом, але домоглася.
«Що ж, успіхів тобі, Катька!» — подумала Віка.
А вголос, трохи поміркувавши, сказала:
— Ось тільки навряд чи у тебе вийде побудувати своє щастя на чужому нещасті. Ні у кого ще не вийшло зробити це.
Розставання з хлопцем не минуло безслідно: Віка змінилася.
Вона стала дратівливою, постійно зривалася на колег і навіть незнайомців.
Її життя стало нудним, а тому нестерпним, і Віка все частіше думала про те, щоб…
…поставити жирну крапку на своєму цьому безглуздому існуванні.
«Навіщо жити, якщо не хочеться?».
Так, дурні думки, напевно, але Дмитро ніяк не виходив у неї з голови. Адже вона схиблена на ньому.
Їй не те, що в подушку плакати – вити хотілося на Місяць від того, що він зараз знаходиться в обіймах іншої.
А ще від того, що він повірив не їй, а Каті і своєму найкращому другові Сергію, якого Катя, напевно, підмовила. Вона така, може.
Загалом, навколишній світ назавжди став для неї чорно-білим і порожнім.
А потім Віка зустріла його. Зовсім випадково зустріла. Він сидів на лавці прямо біля її під’їзду, дивився на вечірнє небо і про щось думав.
А вона, зупинившись, стала потайки підглядати за ним.
«Який же він гарний, — посміхнулася Віка. — Ось тільки очі сумні».
Вона сіла поруч з ним, не запитавши у нього дозволу, і провела долонею по голові…
Він не був проти.
Тільки повернув голову, подивився на дівчину і щось нявкнув у відповідь своїм котячим голосом.
Віка знову посміхнулася. А потім взяла сірого кота в руки і понесла додому.
Вона й сама не знала, чому зробила це. Просто відчула, що так буде краще: і йому, і їй.
І дійсно: вони дуже подружилися. Спочатку кіт поводився дуже стримано. Ймовірно, не хотів дарувати любов першому-ліпшому, а потім…
Потім вони разом проводили вечори безперервно, і вже не уявляли свого життя один без одного.
Єдине, що не подобалося Віці: Стьопка постійно йшов на вулицю.
Вона не хотіла його відпускати, але він був наполегливий. Їй доводилося поступитися.
Вдень, поки вона була на роботі, Стьопка пропадав невідомо де, а ввечері кіт особисто зустрічав свою улюблену господиню біля під’їзду.
Віка хоч і не відразу, але змирилася з таким станом речей. У неї не було іншого вибору.
Так, їй доводилося часто мити його брудне хутро, лікувати рани, отримані ним в боях за територію і, можливо, за право кохати і бути коханим. Але Віка розуміла, що кіт щасливий від того, що ніхто не обмежує його свободу.
Напевно, до зустрічі з Вікою він не один рік жив на вулиці, тому і не був готовий кардинально змінювати свій спосіб життя. Але і свою господиню не був готовий покинути.
Так вони і жили.
Одного разу Віка поверталася з роботи і побачила біля під’їзду їх… Стьопку і ще якусь кішечку, якій він всіляко виявляв недвозначні знаки уваги.
Він кружляв навколо неї, облизував, обережно торкався лапою.
«Закохався мій красень!» — посміхнулася Віка, підходячи ближче.
Вона, звичайно, не була готова пускати в своє життя ще когось, але подивившись в очі своєму улюбленому коту…
Загалом, в очах Стьопки величезними літерами було «написано»: ВОНА ПОТРІБНА МЕНІ!
Довелося пустити.
Тим більше що на вулиці вже був не травень, а жовтень — дощі і холод.
До того ж, Віка сподівалася, що, як порядний сім’янин, Стьопка більше не буде йти з дому.
Що йому тепер на вулиці робити?
Але ні… Нічого не змінилося.
Хіба що тепер вони йшли на прогулянки удвох. А ввечері поверталися.
А через два місяці, незадовго до Нового року, кішка народила трьох кошенят.
— Ну що, тату, від щирого серця вітаю! — Віка обійняла кота і поцілувала його в ніс. Він був щасливий.
І, здавалося б, ось він: класичний хепі-енд.
Нова котяча сім’я, маленькі сіренькі клубочки в коробці, яку Віка спеціально прикрасила різнокольоровими стрічками, дах над головою, їжа в достатку і, що не менш важливо: добра і любляча господиня.
Що ще потрібно для повного щастя?
Але, на жаль, щось у цій зворушливій історії кохання пішло не за планом.
Кішка, яку Віка вже встигла назвати Лізою, виявилася не найкращою матір’ю… Та й у коханні вона мало що розуміла.
З горем у серці Ліза виростила кошенят до місячного віку (Віка спеціально не випускала її з дому, щоб кошенята не залишалися самі на цілий день), а потім знову почала проситися на вулицю.
Довелося її випустити. Бо в іншому випадку від квартири нічого б не залишилося.
— А ти куди зібрався?! — Віка закрила двері, коли Ліза пішла, і подивилася на кота. — А за дітьми хто доглядатиме?
Кіт оглянув вхідні двері, потім подивився на коробку з кошенятами і…
… пішов до своїх малюків.
Увечері Віка довго стояла біля під’їзду в очікуванні Лізи. Вона не вперше йшла гуляти, тому дорогу додому знала. Ось тільки її не було. Вона не повернулася.
Віка відчинила двері, зайшла в квартиру і відразу побачила стривожені очі Стьопки.
Він теж чекав свою Лізу і дуже… дуже здивувався, коли не побачив її разом з господинею.
— Стьоп, її не було біля під’їзду.
Кіт кинувся на двері і почав люто дряпати їх своїми кігтями.
Віці довелося випустити його.
Його не було вдома три дні.
А вранці четвертого дня Віка випадково виглянула у вікно і побачила його.
Швидко одягнувшись, дівчина побігла на вулицю. Вона обережно підійшла до кота, подивилася в очі і зрозуміла, що він не знайшов Лізу.
— Стьопо, ну так буває… Я впевнена, з нею все гаразд, просто їй це не потрібно.
— Мяу-у-у…
— Знаю, це дуже боляче, — Віка ледве стрималася, щоб не заплакати. — Але у нас, у людей, кажуть, що насильно милим не будеш. А у тебе діти… Ти їм потрібен зараз.
Цілими днями Стьопа лежав або на підвіконні, дивлячись у вікно, або поруч зі своїми кошенятами, а часом дивився на Віку і, наче, плакав. Він ніби благав свою господиню знайти його Лізу.
І Віка шукала. Чесне слово, шукала. Після роботи і на вихідних вона ходила по сусідніх дворах, питала у перехожих, навіть оголошення розклеювала по місту, благо у неї були фотографії Лізи.
Але все це марно.
Кішки ніде не було, і ніхто її не бачив.
Кіт замінив кошенятам матір, вчив їх різним премудростям, які можуть стати в нагоді їм у житті, грав з ними, коли вони цього хотіли.
«Справжній батько!» — пишалася своїм котом Віка.
Дуже скоро дітки виросли і були роздані в хороші руки.
А Стьопка з тих пір став іншим. Він навіть на вулицю більше не виходив. Сидів цілими днями вдома і вірно чекав свою господиню.
Але при цьому так і залишився вірним своїй «зозулі», яка кинула і його, і дітей.
Що поробиш — серцю ж не накажеш…
