Віктор кинув її сумку прямо на поріг. З неї висипалися таблетки — Марина працювала медсестрою, завжди носила запас із собою.
— Все, — сказав він. — Збирайся і вимітайся.
Вона стояла в передпокої, ще в чорній сукні з поминок, і не могла дихати.
— Вітя, почекай…
— Дванадцять років, Марино. Дванадцять років я чекав. Думав, твоя бабуся хоч щось залишить, щоб ми з цієї нори вилізли.
А що вона зробила? Твоєму братові квартиру в центрі відписала, сімдесят два метри. А тобі? Розвалюху в глушині, яку навіть бомжі не захочуть!
— Бабуся знала…
— Та що вона знала?! — він ударив кулаком по стіні, і з шафи впала рамка з їхньою весільною фотографією. Скло тріснуло. — Вона знущалася над тобою!
Кирило двічі за десять років приїжджав, а ти щосуботи до неї моталася, доглядала, підлоги мила! Ось результат!
Марина нахилилася, підняла фотографію. На ній вони обоє посміхалися. Двадцять чотири і двадцять шість. Молоді. Дурні.
— Я подам на розлучення, — сказав Віктор тихіше. — Безперспективна дружина мені не потрібна. Іди у свою спадщину. Живи там.
Вона взяла сумку і вийшла. Двері зачинилися за спиною так різко, що боляче вдарило по вухах.
Вранці вона купила квиток на автобус до Цвіткового. Подруга Віка намагалася відрадити:
— Та залиш ти цей будинок! Нехай миші зжеруть! Залишишся у мене, знайдемо тобі кімнату під зйом…
Але Марина пам’ятала бабусині слова, сказані за місяць до її від’їзду: «Не поспішай ні з чим, Мариночко. Все не так, як здається».
Автобус тряс п’ять годин. За вікном змінювалися села, ліси, поля. В Цвітковому її висадили біля похиленого стовпа з розкладом. Пахло травою і вогкістю.
— Ковальової онука? — окликнув її мужик у брудній куртці, вилазячи з вантажівки. — Михайлом мене звати. Додому підвезу.
Вона сіла в кабіну. Він мовчав, потім запитав:
— Клавдія Степанівна… правда, що її більше немає?
— Правда.
Він перехрестився.
— Моєму хлопцю життя врятувала. Лікарі руки опустили, а вона з того світу витягнула. Три тижні з ним возилася.
Будинок стояв на краю села, останній перед лісом. Сірий, обшарпаний, з проваленим ганком.
Марина штовхнула хвіртку і пройшла по зарослій стежці. Ключ важко повертався в замку.
Всередині пахло затхлістю і пилом. Марина пройшла в кімнату — на столі лежав шар бруду, на вікнах висіли старі фіранки, сірі від часу. Ніякої магії. Звичайна занедбана хата.
Вона сіла на лавку біля вікна і закрила обличчя руками. Віктор правий. Бабуся залишила їй розвалюху.
А брат Кирило отримав квартиру, яку вже, напевно, оцінив і прикидає, як обійти заборону на продаж.
У двері постукали.
— Ти Маринка? — на порозі стояла сухорлява стара в хустці. — Я Ліда, живу через два будинки.
Ключі у мене були, але я не встигла прибратися перед твоїм приїздом. Думала, завтра приїдеш.
— Нічого, — Марина витерла очі. — Дякую, що хоч доглянули за будинком.
— Клавдія просила. Вона за місяць до від’їзду до мене прийшла, ключі віддала і каже: «Марина моя приїде. Ти її зустрінь, Лідка. Скажи їй — нехай не поспішає.
Нехай у комору за пічкою зайде. Там для неї…». Я питаю: що там? А вона тільки посміхається. Дивна була твоя бабуся. Але добра.
Лідія пішла, а Марина підвелася і пішла шукати комору. За пічкою і справді були вузькі дверцята, майже непомітні.
Штовхнула — заїло. Натиснула плечем — двері подалися.
Комора була крихітна, без вікон. Вона увімкнула ліхтарик на телефоні.
На полиці лежали банки з варенням, мішок з чимось, старі ганчірки. Марина зрушила банки — а за ними стояла бляшана коробка з-під печива.
Відкрила. Всередині лежали папери. Документи. Свідоцтво про право власності. Не на будинок — на ділянку. Дванадцять гектарів.
Марина перечитала тричі. Дванадцять гектарів землі, що прилягає до будинку. Далі — ще папери.
Договір оренди від минулого року. Фермерське господарство «Злаки» орендує у Ковальової К.С. землю строком на п’ятнадцять років.
Щорічна плата… Марина заплющила очі. Сума була більшою, ніж вона заробляла за три роки.
А нижче — лист. Бабусин почерк, знайомий до болю.
«Мариночка. Квартира — це пастка. Кирило її продасть або проп’є, а його дружина, Алевтина, вже найняла юристів, щоб обійти заборону. Нехай.
Їм потрібні швидкі гроші, а тобі я залишила довгі. Землю цю мій дід отримав ще до війни, вона наша. Фермери платять справно, щороку. Договір є, до кінця будеш отримувати.
Цього вистачить на все. Тільки не поспішай продавати і не поспішай їхати. Будинок тебе прийме, якщо сама захочеш. А не захочеш — хоч продай, хоч спали. Але землю бережи».
Марина сиділа на підлозі в коморі і плакала. Не від радості — від того, що бабуся все прорахувала.
Віктор вигнав її через гроші, які, як виявилося, були у неї весь цей час. Тільки вона не знала.
Минув тиждень. Марина прибрала в будинку, вимила все, вставила нові шибки.
Лідія приходила щодня — то з молоком, то з хлібом. Розповідала, як Клавдія лікувала людей травами, як до неї пів села ходило.
— Ти на неї схожа, — сказала сусідка одного разу. — Тиха така ж. Тільки у неї всередині як залізо було, а у тебе поки вата.
Марина посміхнулася. Вата. Точно.
На восьмий день подзвонив брат.
— Слухай, мені терміново гроші потрібні, — голос у нього був нахабний, як завжди. — Алевтина хоче квартиру продати.
Але нотаріус каже — не можна. Може, ти від своєї спадщини відмовишся? Тоді умова зникне.
— Ні, — сказала Марина.
— Ти що? Там же одна гниль! Тобі це навіщо?
— Мені тут добре.
— Зовсім дах знесло? — він засміявся. — Сиди в своєму селі, медсестричко. А ми тут з Алевтиною юриста знайдемо все одно, зробимо все. У мене зв’язки є.
Він кинув слухавку. Марина поклала телефон і повернулася до прибирання.
Через місяць приїхав Віктор. Марина побачила його з вікна — він вийшов з машини, озирнувся, поправив куртку.
Вона вийшла на ганок. Він зупинився біля хвіртки і не рушив далі.
— Марино, мені потрібно поговорити.
— Говори.
— Я… облажався. Вибач. У мене тут справи накрилися, будівництво прогоріло, кредити висять. А я чув від Віки, що ти… що у тебе гроші пішли.
Марина схрестила руки на грудях і мовчала.
— Давай повернемося до того, що у нас було? — він зробив крок ближче. — Я зрозумів, що був неправий.
Ми можемо все почати заново. Я тобі допоможу тут все облаштувати, будинок відремонтуємо, можна сюди переїхати…
— Ні, — сказала вона тихо.
— Що «ні»? — він нахмурився. — Марино, ми дванадцять років разом прожили! Я помилився, ну буває! Ти ж не зла!
— Я не зла, — вона зробила крок вперед, і він мимоволі відступив. — Я просто більше не дурна.
— Про що ти?
— Ти вигнав мене, Вікторе. У день поминок. Кинув сумку на поріг і сказав, що безперспективна дружина тобі не потрібна. Це твої слова. Я їх запам’ятала.
Він зблід.
— Я був просто на емоціях…
— А я була в чорній сукні і переповнена розпачем, — вона говорила спокійно, майже байдуже. — Їдь. І більше не приїжджай.
— Ти пошкодуєш! — він розвернувся і пішов до машини. — Ти там одна пропадеш у цій дірі!
Машина поїхала, залишивши після себе лише клуби пилу. Лідія, яка стояла біля свого паркану з відрами, кивнула схвально.
— Правильно зробила, Маринка. Таких не можна назад пускати.
Минуло пів року. Марина продала міську квартиру, в якій вони жили з Віктором — його речі вона відправила йому ж на адресу. Розлучення оформили без скандалів.
Гроші з оренди землі надходили справно. Вона відремонтувала дах, поставила нові вікна, провела воду в будинок. Жила тихо, без поспіху.
До неї і справді почали приходити люди — спочатку Лідія привела сусідку з хворими суглобами.
Марина заварила їй збір за бабусиними рецептами, які знайшла в старому зошиті. Через два тижні сусідка повернулася — суглоби майже не боліли.
Потім прийшла друга, третя. Марина не брала грошей, їй вони були не потрібні. Та брала те, що приносили самі люди. Хто яйця, хто молоко, хто овочі з городу.
Одного вечора взимку їй зателефонував незнайомий номер.
— Марина? Це Алевтина, дружина Кирила.
— Слухаю.
— Мені потрібна твоя допомога, — голос у Алевтини був дивний, ніби вона стримувала сльози. — Кирило… він продав квартиру.
Через підставну особу, юристи допомогли обійти заборону. Отримав гроші і… пішов. До коханки.
Виявляється, у нього вже рік був роман. Він мене кинув, дітей кинув, гроші всі забрав. А квартира тепер чужа, нас виселяють… Мені нікуди йти з дітьми.
Марина мовчала.
— Я знаю, я не маю права просити, — Алевтина схлипнула. — Але ти ж рідна, ти добра… Може, у тебе там є якась кімната? Я буду працювати, платити, що хочеш робити буду…
— Ні, — сказала Марина. — Я тобі не допоможу, Алевтина.
— Але…
— Ти сміялася з мене на поминках. Пам’ятаєш? Хмикала, коли нотаріус зачитував заповіт.
Ти назвала мій будинок «халупою». Я запам’ятала. Іди до соціальної служби. Там допоможуть.
Вона поклала слухавку і повернулася до столу, де розбирала бабусині зошити. Серце билося рівно, без жалю і без злості. Просто порожньо.
Навесні приїхала Віка з міста. Сіла на кухні, озирнулася:
— Ну ти даєш. Я думала, ти тут зачахнеш сама, а у тебе все як в журналі.
Марина поставила перед нею кухоль з трав’яним настоєм.
— Віктор, до речі, вдруге одружився, — сказала Віка. — На якійсь ріелторці. Вона його вже дістала, кажуть.
Вимагає, щоб він більше заробляв. А у нього кредити висять, ледве кінці з кінцями зводить. Жалюгідний якийсь став.
Марина кивнула. Їй було все одно.
— А ти що, зовсім тут залишилася? — запитала Віка. — Не нудьгуєш?
— Ні, — Марина подивилася у вікно. За ним була її земля, її дім, її тиша. — Мені тут добре.
І це була правда. Вперше за тридцять сім років вона відчувала, що живе своїм життям, а не чужим.
Не тягне чоловіка, який дивився на неї як на невдале вкладення. Не чекає, коли хтось оцінить її працю. Просто живе.
Увечері, коли Віка поїхала, Марина вийшла на ганок. Сонце сідало за лісом, повітря було чисте і прохолодне.
Поруч муркотів кіт, якого вона підібрала взимку. Лідія йшла повз із сумкою і помахала рукою:
— Маринка, завтра приїде жінка з райцентру. Каже, лікарі їй не допомагають, а про тебе чула. Щось із серцем. Приймеш?
— Прийму, — відповіла Марина.
Вона зайшла в будинок і дістала бабусин зошит. Погортала, знайшла потрібний рецепт. Завтра заварить, поговорить, вислухає. Як бабуся колись.
А десь у місті Віктор лаявся з новою дружиною через гроші, Кирило ховався від колекторів на знятій квартирі, а Алевтина влаштовувала дітей у дитячий будинок, бо сама не справлялася.
Бабуся Клавдія все знала. І Марина тепер розуміла: спадщина — це не речі і не гроші. Це вибір, ким ти станеш, коли життя поставить тебе на коліна.
Можна залишитися жертвою. А можна встати і піти туди, де на тебе чекають. І вона вибрала друге.
