— Мамо, мені потрібно шістдесят тисяч гривень. Терміново. — Олена стояла в дверях, бліда і розпатлана, наче всю ніч не спала.
Галина Іванівна поперхнулася ранковим чаєм, чашка дзенькнула об блюдце.
— Ти що, з глузду з’їхала? Звідки в мене такі гроші?
— Вітька програв… Все програв. Квартиру можуть забрати. — Дочка впала на табуретку, сховала обличчя в долонях.
— Як програв? Про що ти взагалі говориш?
— Казино… Інтернет… Я не знала, мамо! Він говорив, що у відрядженнях, а сам… — Голос Олени зірвався. — Миттєві кредити брав на мене. Тепер вони погрожують. Дають тиждень.
Галина Іванівна повільно опустилася на стілець. У голові все перемішалося. Віктор завжди здавався порядним чоловіком. Хороший батько, не п’є особливо…
— Скільки він програв?
— Майже шістсот тисяч за три роки. — Олена підняла заплакані очі. — Шістдесят тисяч — це тільки найнебезпечніші борги. Ті, через які можуть…
— Господи, Оленко, чому мовчала?
— Думала, впораємося самі. Він обіцяв кинути, клявся…
Стара скринька з грошима важко дихала на комоді. Галина Іванівна знала напам’ять кожну купюру — двадцять тисяч гривень, відкладені на чорний день.
Тільки чорний день виявився чорнішим, ніж вона могла уявити.
Всю ніч Галина Іванівна переверталася на продавленому дивані, перераховуючи крихти в голові. Пенсія п’ять тисяч, комуналка з’їдає половину.
Що продати? Телевізор старий, нікому не потрібен. Сервант радянський — кому він здався…
Вранці дістала з антресолей запилену коробочку. Сережки з білим золотом дивилися на неї докірливо — останній подарунок покійного чоловіка Петра на срібне весілля.
— Вибач, Петя, — прошепотіла вона до фотографій на тумбочці. — Ти ж завжди говорив: сім’я понад усе.
У ломбарді пахло дешевими парфумами і відчаєм. Товстий чоловік в окулярах покрутив сережки в руках, немов картоплю на ринку.
— Дванадцять тисяч. Більше не дам.
— Це ж біле золото! Чоловік дарував…
— Бабусю, часи інші. Проба стара, камінці дрібні. Здавайте та беріть дванадцять, чи йдіть.
Тридцять дві тисячі разом із заощадженнями. Та цього ж недостатньо.
Галина Іванівна йшла додому, стискаючи в кишені м’яті купюри, і вперше в житті думала про те, до кого можна звернутися за допомогою.
— Клаво, я до тебе з непростим проханням… — Галина Іванівна м’ялася на порозі квартири зовиці.
— Заходь, не стій. Чай поставлю. — Клавдія Михайлівна, незважаючи на сімдесят два роки, рухалася бадьоро. Пенсія МВС дозволяла не економити на їжі.
— У Оленки біда трапилася…
— Вітька знову щось накоїв? — тітка Клава поставила на стіл банку варення. — Я відразу не повірила в його відрядження. Занадто часто їздити став.
Вислухавши історію, зовиця мовчки пройшла в спальню, повернулася з конвертом.
— На тобі п’ятнадцять тисяч. Але з умовою — нехай Олена чоловіка до психолога веде. Це хвороба, Галя, не розпущеність.
— Клаво, я не очікувала… Дуже тобі дякую.
— Та що ти! Петро б від мене відмовився, якби я рідню в біді кинула.
Натхненна, Галина Іванівна спустилася до сусідки Тамари. У під’їзді пахло смаженою картоплею і самотністю.
— Тома, я до тебе з дивним проханням — почала вона, переступивши поріг знайомої квартири.
— Галя, сідай. Чаю будеш? — Тамара Петрівна вже діставала заварку. — Я вже здогадуюся, у чому справа.
— Як здогадуєшся?
— Оленка твоя вчора в під’їзді плакала. А у мене чоловік двадцять років тому пропивав все підряд. Я знаю ці сльози. — Сусідка налила міцний чай у пошарпані кружки. — Скільки потрібно?
— Тома, у тебе самої син інвалід, звідки гроші?
— А хто сказав, що тільки грошима можна допомогти? Слухай, що я тобі скажу…
За наступні дві години Галина Іванівна дізналася більше про своїх сусідок, ніж за двадцять років життя в будинку.
Тамара склала список: кому дзвонити, до кого йти, хто точно зрозуміє.
— Ти знаєш, Галя, ми всі через це пройшли. Хтось з гультяєм жив, хтось з гравцем, хтось просто з безвідповідальним типажем.
Тільки всі тоді мовчали, бо соромилися.
Тамарина кухня ледве вміщала вісім жінок. Наймолодшій, Іринці з п’ятого поверху, було тридцять п’ять, найстаршій, бабі Зіні з сусіднього під’їзду, — сімдесят чотири. Але горе у всіх було однакове.
— Мій Сергій десять років на ставках сидів, — розповідала Ірочка, погойдуючи на руках немовля. — Поки не програв вмі наші заощадження. Тоді я його виставила.
— А мій і не гравець зовсім, — додала Валентина Семенівна. — Просто безрукий. Все, що зароблю, він на дурниці витрачає.
Мотоцикл купив у п’ятдесят років! Трьох дітей не вивчили ще, а він — мотоцикл.
— Дівчата, ми що, зібралися плакати? — втрутилася баба Зіна. — Галочці допомогти треба, а не соплі розводити.
Тамара поставила на стіл консервну банку з-під кави.
— Хто скільки може — кидайте. Не соромтеся. Завтра будь-яка з нас може опинитися в такій ситуації.
— А може, не тільки на раз допоможемо? — запропонувала Ірочка. — Давайте кожна по п’ятсот гривень на місяць відкладатиме. На загальні потреби.
— Правильно кажеш! — баба Зіна перша дістала гаманець. — І збиратися будемо. Щосуботи. Чай пити, проблеми обговорювати.
— Як назвемо? — запитала Валентина.
— «Жіноче коло», — твердо сказала Галина Іванівна, вперше за тиждень відчувши, що вона не одна. — Коло підтримки.
Гроші в банці шаруділи, як надія. До вечора набралася майже вся сума. Недостатні три тисячі Тамара пообіцяла позичити у сестри.
— Тільки ти, Галя, Олені своїй поясни, — суворо сказала баба Зіна. — Ми не просто так гроші дали. Нехай чоловіка до лікаря веде.
А якщо той не захоче — на розлучення подавати треба. У нас в колі ледарям і паразитам місця немає.
Галина Іванівна дивилася на цих жінок — сусідок, яких толком не знала, — і розуміла, що вони стали їй ріднішими за рідних…
… — Вітя, збирайся. Їдемо до нарколога. — Олена стояла посеред вітальні з конвертом грошей у руках.
— Олено, я ж обіцяв, що більше не буду…
— Досить! — вперше за п’ятнадцять років шлюбу в її голосі пролунала впевнена твердість. — Бачиш ці гроші?
Їх зібрала група незнайомих тобі жінок. Тому що я одна не впоралася. А знаєш чому? Тому що ти хворий!
Віктор мовчав, розглядаючи свої шкарпетки, що впали зі стільця.
— Завтра вранці їдемо до лікаря. Якщо відмовишся — подаю на розлучення. І квартиру продамо за борги.
Дітей у село до мами відвезу, а ти сам тоді розбирайся зі своїм життям.
Галина Іванівна слухала розмову з кухні і пишалася дочкою. Вперше за багато років Олена говорила не як жертва, а як господиня своєї долі.
Через місяць у квартирі Галини Іванівни зібралися вже дванадцять жінок. До «першопрохідців» приєдналися нові особи.
Когось привели за рекомендацією, хтось сам прийшов, почувши про «тих самих жінок, що допомагають».
— Дівчата, каса поповнилася, — звітувала скарбник Тамара. — Галочка внесла свою частку, борг закрила.
Дружина Вікторова з дев’ятого під’їзду просить допомогти — чоловік автокредит на мотоцикл оформив, не сказавши.
— Допоможемо, — рішуче сказала Галина Іванівна. — Тільки нехай спочатку до нас на чай прийде. Поговоримо.
Олена розносила по гостям домашні пиріжки, які навчилася пекти у Тамари Петрівни.
На обличчі дочки була посмішка — не натягнута, не вимучена, а справжня. Віктор лікувався вже три тижні, діти перестали боятися відповідати на телефонні дзвінки та дзвінки у двері.
— Мамо, — тихо сказала Олена, коли гості розійшлися. — Я ніколи тобі не говорила… Але ти — найсильніша жінка, яку я знаю.
Галина Іванівна обійняла дочку, вдихаючи запах її волосся, і подумала, що щось у їхньому невеличкому світі змінилося. Назавжди.
