Вітальня. Максим повертається додому зі школи, у руках — рюкзак, а на підлозі поруч із дверима — купа коробок різного розміру.
— Мам, ти знову замовила ці… — Максим нахиляється, щоб роздивитись одну з коробок, — серйозно, що це за штука? І навіщо нам стільки цього?
З кухні долинається голос Олени, яка ні на секунду не відривається від свого смартфона.
— Це, Максиме, «інноваційний пристрій для миття овочів і фруктів». Я бачила огляд — уявляєш, тепер можна мити все і одразу!
Максим піднімає коробку і вивертає її: — Овочемийка? Вона виглядає як стара пластиковая миска…
— Та не мели ти язиком, — сміється Олена, — я в курсі всіх трендів!
У цей момент з кухні виходить Віктор, тримає чашку кави і поглядає на гору коробок.
— Олено… це вже не смішно. П’ять посилок за тиждень. Ти ж казала, що контролюєш витрати?
Олена натискає ще один раз «купити» в телефоні.
— Це була остання покупка, я серйозно! — говорить вона, але виглядає не зовсім переконливо.
Максим виглядає з-під лоба:
— Мам, а ця «інноваційна овочемийка» точно не для того, щоб у неї складати всі попередні покупки?
Віктор тяжко зітхає і сідає на диван.
— Я вже починаю думати, що нам треба підписатися на канал «Як вижити, коли мама — онлайн-шопер».
Вітальня наповнюється сміхом, але в повітрі вже відчувається легка напруга.
Наступного ранку Максим тихо заходить до вітальні, озирається навколо і починає перетягувати коробки по квартирі.
— Окей, треба їх десь сховати, — шепоче він собі під ніс, намагаючись не гучно клацати коробками.
Він засовує одну в шафу під кухонним столом, іншу – за диван, третю закриває в коморі.
— Ідеально! — задоволено посміхається Максим, — тепер тато точно нічого не помітить.
У цей момент у двері дзвонить кур’єр і приносить ще одну посилку.
— Ех, невдача! — вигукує Максим, дивлячись на коробку з написом «Набір для створення домашнього спа».
— Мам, ти знову?! — він вигукує, а кур’єр злегка посміхається.
Поки Максим намагається сховати і цю коробку, тато Віктор заходить на кухню з чашкою кави.
— Що ти тут робиш? — питає він, помічаючи коробку в руках сина.
— Нічого! Просто… інспекція, — відповідає Максим, намагаючись не видавати нервовості.
Віктор піднімає брови і з посмішкою каже:
— Тоді дозволь і мені інспектувати твої схованки.
Максим кривиться, але знає, що сховати коробки надовго навряд чи йому вдалося.
Віктор з Оленою стоять у центрі вітальні, навколо них — гори коробок, які наче нагадують про нескінченні онлайн-покупки.
— Олено, дивись, — Віктор тримає в руках одну з коробок, — це вже не квартира, а якийсь склад. Я ж казав — треба ставити межі!
— А я казала, що кожна з цих речей приносить радість! — заперечує Олена, підморгуючи з телефоном у руках.
— Радість? — Віктор саркастично посміхається. — Ти уявляєш, як ця «радість» виглядає, коли я шукаю виделку серед коробок?
— Е, це ж просто тимчасове… — Олена намагається виправдатись, але вже й сама починає сміятись.
— Тимчасове! — Віктор махає коробкою, наче прапором битви. — Ти перетворила нашу квартиру в шоу-рум інтернет-магазину!
Максим заходить із кухні з повним пакетом сміття:
— Якщо ми ще хоч трохи потерпимо, то сусіди почнуть нас підписувати як «Ті, що отримали найбільше посилок у районі».
— Тож час переходити до плану «Очищення»! — каже Віктор, вже тримаючи у руці скотч і великі пакети для сміття.
Олена весело киває:
— Добре, давайте зробимо з цього свято — «День звільнення від коробок». Переможе той, хто знайде найкурйознішу покупку!
— О! Я вже знаю, що знайду! — сміється Максим.
Вони починають «розгрібати» квартиру, а сміх і жарти лунають між коробками, ніби в цій битві є місце і для гумору.
Вся родина навколо купи коробок. Віктор відкриває одну — і з неї повільно висипаються десятки пластикових шпателів.
— О, це щось новеньке! — вигукує він. — Навіщо нам тридцять шпателів?
— Це для кухонного набору! — сміється Олена. — Можна ж мати шпатель на кожен випадок життя!
Максим розкриває іншу коробку й дивиться на світло-блакитний капелюх із великою китицею.
— Хтось тут планує піти на карнавал? — підсміюється він.
Олена бере капелюх і круто його одягає:
— Виглядаю, як зірка Instagram! Хто тепер посміє казати, що мої покупки — дурниці?
Раптом із іншої коробки виглядає велике гумове каченя.
— Ну що, — сміється Віктор, — це мабуть останній аргумент — каченя проти бюджету!
Максим підморгує:
— Можливо, каченя стане нашим домашнім улюбленцем!
Родина сміється, а напруга починає спадати.
— Знаєте, — каже Олена, — можливо, варто дійсно трохи пригальмувати з покупками.
— І нарешті звільнити місце для справжніх спогадів, — додає Віктор.
— А ще — для сімейних вечорів без коробок, — усміхається Максим.
Вони прийшли до спільного рятівного рішення, і навіть гумове каченя ніби радіє новому початку.
Наступного ранку Олена сидить з кавою, дивлячись на майже порожню вітальню.
— Знаєте, — каже вона, — коли всі ці коробки були тут, я відчувала себе ніби на квесті. Але тепер, без них, здається, щось пропало.
Віктор усміхається:
— Можливо, це просто час нових квестів — разом, без онлайн-покупок?
Максим підкидає ідею:
— Можна тепер влаштувати щотижневі сімейні вечори без гаджетів — живе спілкування!
Олена киває:
— І замість замовляти «інноваційні овочемийки», купимо разом нормальний друшляк.
Віктор жартує:
— А я вже мрію про полицю без коробок, на якій стоятиме що-небудь, крім пилу!
Максим сміється, тато розуміє, що настає нова ера в їхньому житті.
Віктор сидить у вітальні, гортаючи старі газети, коли помічає щось незвичайне під диваном.
— Що це?..
— він тягне звідти невелику коробочку.
Відкриває — а там набір із десяти різних губок для миття посуду.
— Олено! — кличе він, тримаючи коробку на видному місці. — Ти це серйозно? Де ж ти це ховала?
Олена, яка в цей момент заходить з кухні, робить великі очі:
— Це… експериментальна колекція. Для різних поверхонь!
Віктор посміхається:
— Здається, у тебе більше губок, ніж у цілому ресторані, де я працюю!
Максим з кухні підглядає і підморгує:
— Мабуть, треба почати новий бізнес: «Губковий рай».
Потім Віктор помічає пакет, захований за шторою — там нові кросівки, які Олена купила, але які він ще не бачив.
— О, ще один скарб! — усміхається він. — Олено, ти — майстер схованок!
Олена жартує у відповідь:
— Мені просто подобається тримати сюрпризи!
Віктор сідає поруч і додає:
— Головне, щоб сюрпризи не перетворювалися на збирання «унікальних» коробок.
Так, поки все не пішло за планом, але так завжди: потрібно мати терпіння і не відвертатись від запланованої цілі.
Через кілька днів після «операції схованки» Олена заходить до кімнати з пакетом.
— У мене для вас новина, — оголошує вона з усмішкою.
Віктор, не відриваючись від газети:
— Будь ласка, нехай це не буде ще одна «експериментальна губка».
— Ні-ні, — сміється Олена, — це мій новий виклик — я записалась на курси гончарства!
Максим піднімає брови:
— О, тепер у нас будуть не тільки коробки, а й власноруч зроблені вази, що можуть розбитися.
— Ідеально! — підхоплює Віктор. — Це буде наш новий спосіб розчищати простір: розбивати замість купувати.
Олена грайливо киває:
— Я просто сподіваюся, що ти не почнеш колекціонувати гирі чи щось таке.
Віктор посміхається:
— Обіцяю, що буду колекціонувати тільки час для вас.
Наступного ранку Олена прокидається з думкою про нове хобі. Вона тихенько підходить до вітальні, де Віктор уже готує каву.
— Вікторе, — каже вона, — я подумала: замість бездумних покупок, давай разом відкривати щось нове. Наприклад, влаштовувати вечори настільних ігор або прогулянки містом.
Віктор, посміхаючись, відповідає:
— Звучить чудово. І навіть краще, ніж ще одна коробка в нашому домі.
Максим, проходячи повз, додає:
— А ще можна зробити традицією — «день без гаджетів». Перевірити, чи ми ще вміємо спілкуватися наживо.
Олена киває:
— Згодна. І знаєш, це вже починає приносити більше радості, ніж будь-які покупки.
Віктор бере її за руку:
— Головне — не втрачати те, що справді цінне.
Нарешті їхня квартира починає наповнюватись не коробками, а теплом і розумінням.
Віктор і Олена сиділи на дивані, світло лампи ніжно окутувало кімнату. Тихо, без поспіху вони почали говорити.
— Знаєш, милий, — почала Олена, — колись я думала, що купівля нової речі — це моє маленьке щастя. Кожна посилка здавалася святом, наче я дарувала собі радість. Але важливим був процес купівлі та отримання. На цьомо щастя затихало, і все потрібно було повторювати знову.
Віктор посміхнувся, поглянув на неї ніжно.
— Раніше я не розумів цього, — зізнався він. — Мені здавалося, що речі — це просто речі. Але зараз бачу, що вони ніщо в порівнянні з тим, що ми могли втратити в цих коробках… Ми почали віддалятися один від одного.
Олена кивнула, глибоко вдихнула.
— Саме так. Я зрозуміла, що справжнє щастя — це не нові дрібнички, а те, що ми разом. Наші розмови, сміх, навіть короткі розмови, але поруч.
Віктор обійняв її і поцілував у лоба.
— Я хочу бути поруч більше, бути уважнішим до тебе. Мені шкода, що раніше не помічав, як ти відчувала себе самотньою серед усіх цих речей. Як ти намагалась огорнути себе ними.
Олена посміхнулася крізь сльози.
— Мені теж шкода, що я не змогла сама впоратися. Але тепер я знаю, що разом ми зможемо змінити багато всього.
Віктор затягнув руки навколо неї.
— Давай пообіцяємо одне одному: більше ніколи не дозволяти речам ставати між нами. Життя занадто коротке, щоб витрачати його на речі.
Олена притулилась до нього.
— Обіцяю. Хочу, щоб наш дім був наповнений теплом, любов’ю і справжніми спогадами, а не новинками чи інноваційними винаходами. Так я буду відчувати себе набагато щасливішою.
Вони довго сиділи мовчки, відчуваючи, як їхні серця знову знаходять ритм один одного.
У цю мить Віктор з легкістю прийняв реальність і зрозумів, що попереду — новий початок, без баласту минулого, з місцем для справжнього життя.
