Віктор заплющив очі… Тридцять п’ять років тому. Марина лежала в палаті, бліда, змучена.
Лікарі казали — диво, що вижили обоє. Він тоді поклявся собі: цей хлопчик буде найщасливішою дитиною на світі…
— Тату, ти мене чуєш? — голос Павла повернув його до сьогодення.
— Чую, синку. Просто замислився.
Вони сиділи в кафе навпроти офісу Павла. Син замовив каву, Віктор — чай з лимоном. Як завжди по суботах.
— То що там з проектом? — запитав Віктор.
— Взяли! Уявляєш, контракт на три роки. Тепер можна думати про іпотеку.
Віктор посміхнувся. Цей хлопець ніколи його не підводив. У школі — відмінник, в університеті — червоний диплом, на роботі — кар’єрний ріст.
— А з Оленою як справи?
— Нормально все. Вона хоче дітей, я поки не готовий. Багато роботи.
— Не тягни, Паша. Час швидко летить.
Павло кивнув і подивився на годинник.
— Тату, мені час. Зустріч через пів години.
— Звичайно, біжи. Побачимося завтра у мами?
— Обов’язково.
Віктор проводжав сина поглядом. Високий, стрункий, впевнений у собі. Його гордість. Його продовження.
Вдома Марина готувала обід.
— Як Павло? — запитала вона, не відвертаючись від плити.
— Контракт отримав. Радіє.
— Молодець наш хлопчик.
Віктор обійняв дружину за плечі. Сорок років разом. Скільки пережили — хвороби, проблеми з грошима, втрата батьків. Але сім’я вистояла.
— Марина, пам’ятаєш, як ми мріяли про дітей?
— Ще як пам’ятаю. Ти тоді говорив — буде син, назвемо Павлом.
— І правильно назвали.
Марина завмерла. Щось у її позі здалося Віктору дивним.
— Ти що?
— Нічого. Цибулю ріжу, очі щипає.
Увечері подзвонив двоюрідний брат Михайло. Давно не спілкувалися.
— Вітя, привіт! Як справи?
— Нормально. Ти як?
— Та так, пенсіонер уже. Слухай, вчора зустрів твого Павла в центрі.
— Ну і що?
— Нічого особливого. Просто подумав — зовсім на тебе не схожий. На Марину теж.
— Міша, що за нісенітниця?
— Та годі, не ображайся. Просто помітив. До речі, пам’ятаєш, в молодості у Маринки був той хлопець… як його звали… Дмитро, здається?
— Який Дмитро?
— Та коли ви посварилися і розбіглися на пів року. Вона тоді з кимось зустрічалася.
Віктор відчув, як холод повзе по спині.
— Міша, ти про що?
— Ой, та годі, забудь. Це було так давно. Головне — сім’я міцна, син хороший.
Після розмови Віктор довго сидів на кухні. Марина вже спала. Він намагався згадати той період.
Так, вони тоді посварилися. Через що — вже не пам’ятав. Марина поїхала до подруги в інше місто. Місяця на чотири. Або на п’ять?
Потім помирилися. В той же рік народився Павло.
Віктор увімкнув комп’ютер і подивився на фотографії сина. Дійсно — ні його очі, ні ніс, ні зріст. Завжди говорили — у маму пішов. Але і на Марину особливо не схожий.
Він закрив ноутбук і спробував прогнати дурні думки. Михайло завжди любив пліткувати. А Павло — його син. Його кров. Його гордість.
Але сон не йшов до ранку.
Наступного дня Віктор не міг зосередитися на роботі. Слова Михайла крутилися в голові.
— Марина, — сказав він увечері, — пам’ятаєш, коли ми в молодості розбігалися?
Марина завмерла з тарілкою в руках.
— Навіщо ворушити старе?
— Просто цікаво. Ти тоді де жила?
— У Свєтки жила. А що?
— Нічого. Михайло вчора дзвонив, згадували.
Марина поставила тарілку і швидко вийшла з кухні. Віктор простежив за нею поглядом. Дивно вона поводиться.
Через тиждень він не витримав. Записався до лікаря під приводом диспансеризації.
— Докторе, можна у вас дізнатися про аналізи?
— Які саме?
— Ну… на батьківство. Чисто теоретично.
Лікар посміхнувся.
— ДНК-тест? Елементарно. Два тижні і готово. Але навіщо вам у вашому віці?
— Та так, для друга питаю.
Вдома Віктор знайшов старий гребінець Павла. Кілька волосинок залишилося. Свої взяв відразу. Через день здав у лабораторію.
Два тижні тягнулися як два роки. Марина кілька разів питала, що з ним відбувається. Він відмахувався — мовляв, робота дістала.
Результат прийшов на пошту в четвер вранці. Віктор відкрив файл тремтячими руками.
«Імовірність батьківства: 0%»
Він перечитав тричі. Потім вчетверте. Цифри не змінювалися. Нуль відсотків. Павло йому не син.
Віктор закрив комп’ютер і сів на диван. У голові була порожнеча.
Тридцять п’ять років. Тридцять п’ять років він любив чужу дитину. Виховував її. Пишався нею. Вкладав у неї душу і гроші.
А Марина знала. Завжди знала.
Увечері вона прийшла з роботи весела.
— Вітя, Павлик дзвонив. Завтра до нас прийде з Оленою. Готуватиме твій улюблений плов.
— Марина, нам потрібно поговорити.
Щось у його голосі змусило її насторожитися.
— Про що?
— Сідай.
Вона сіла навпроти, склавши руки на колінах.
— Павло мені не син.
Марина зблідла.
— Що ти несеш?
— Я знаю. У мене є аналіз.
— Який аналіз?
— ДНК. Нуль відсотків, Марино. Нуль.
Вона мовчала хвилину. Дві. Потім заплакала.
— Вітя…
— Хто батько? Той самий Дмитро?
— Звідки ти знаєш про нього?
— Неважливо звідки. Відповідай.
— Це було так давно… Ми ж посварилися тоді, розбіглися…
— І ти відразу до нього?
— Не відразу. Через місяць. Я була самотня, розгублена…
— А потім повернулася до мене. З його дитиною.
— Я не знала! Клянусь, не знала! Думала, від тебе!
— Брешеш. Рахувати вмієш?
Марина схлипнула.
— Зрозуміла вже після народження. Але що я могла зробити? Зруйнувати сім’ю?
— Значить, тридцять п’ять років ти мене обманювала.
— Не обманювала! Мовчала. Заради нас усіх.
— Заради себе мовчала! Боягузка!
Віктор встав і пішов до дверей.
— Ти куди?
— Не знаю. Потрібно подумати.
— Вітя, не йди! Давай поговоримо!
Але він уже грюкнув дверима.
На вулиці йшов дощ. Віктор блукав тротуаром і думав. Як тепер дивитися Павлу в очі? Як обіймати його? Як радіти його успіхам?
Чужа дитина. Результат зради дружини. А завтра вони прийдуть.
Будуть посміхатися, розповідати новини. І він повинен робити вигляд, що нічого не змінилося. Але змінилося все.
Наступного дня Віктор не пішов на роботу. Сидів удома, дивився у вікно. Марина вранці намагалася щось говорити, але він мовчав. В обід вона пішла до сестри.
О п’ятій подзвонив Павло.
— Тату, ми через годину будемо. Олена торт купила.
— Не приїжджайте.
— Що? Чому?
— Просто не треба сьогодні.
— Ти хворієш?
— Ні. Відкладемо зустріч.
— Тату, що відбувається? Мама теж дивно якось говорила.
Віктор поклав слухавку. Хвилин через десять телефон знову задзвонив. Павло. Потім ще раз. Віктор вимкнув звук. А через годину в двері подзвонили.
— Тату, відчини! Я знаю, ти вдома!
Віктор сидів у кріслі і не рухався.
— Тату, що сталося? Мама плаче і нічого не пояснює!
Дзвінок не припинявся. Потім стукіт кулаками.
— Відкрий! Або я без твого дозволу увійду!
У Павла були запасні ключі. Віктор це пам’ятав.
— Тату, я зараз увійду!
Віктор встав і відчинив двері. Павло стояв розпатланий, стривожений.
— Нарешті! Що відбувається?
— Заходь.
Вони сіли у вітальні. Павло дивився запитливо.
— Тату, поясни хоч щось.
— Ти мені не син.
— Що?
— Ти мені не син. Чужий.
Павло закліпав очима.
— Ти що, здурів?
— Робив аналіз. ДНК. Результат нульовий.
— Який аналіз? Про що ти?
— На батьківство. Розумієш? Я тобі не батько.
Павло мовчав пів хвилини. Потім тихо запитав:
— І що тепер?
— Не знаю.
— Тобто тридцять п’ять років ти мене виховував, а тепер дізнався про аналіз і все? Кінець?
— Ти не розумієш…
— Що я не розумію? Що мама колись з кимось була? І що з того?
— Як що з того? Вона мене обдурила!
— Тебе? А мене хто обдурив? Я що, винен?
Віктор подивився на Павла і раптом побачив його очі. Розгублені, з болем. Як у маленької дитини.
— Тату, ну скажи чесно. Що змінилося? Я ж той самий.
— Все змінилося.
— Що все? Я перестав бути твоїм сином? За одну секунду?
— Ти ніколи ним не був.
Павло встав.
— Зрозуміло. Значить, для тебе головне кров. А не те, як ми жили ці роки.
— Не спрощуй.
— А як не спрощувати? Ти дізнався про аналіз і відразу зрікся мене.
— Я не зрікаюся…
— Зрікаєшся! Вчора я був сином, сьогодні вже ні!
Павло пішов до виходу.
— Куди ти?
— Додому. А ти розбирайся зі своєю кров’ю.
Двері грюкнули. Віктор залишився сам.
Увечері прийшла Марина.
— Де ти була?
— У Тані. Думала. Вітя, давай поговоримо нормально.
— Про що говорити?
— Про нас. Про сім’ю.
— Яку сім’ю? Ти зруйнувала її тридцять п’ять років тому.
— Я створила її! Народила сина, ростила, любила!
— Чужого сина.
— Мого сина! І твого теж!
— Не мого.
Марина сіла поруч.
— Вітя, згадай, як ти радів, коли він народився. Як гойдав його на руках. Як вчив ходити.
— Це було до того, як я дізнався правду.
— А правда в тому, що ти був йому батьком! Справжнім! А не той чоловік, який його зачав і зник!
Віктор мовчав.
— Павло плакав сьогодні. Дорослий чоловік плакав! Йому боляче, Вітя.
— А мені не боляче?
— Боляче. Розумію. Але він у чому винен?
— Ні в чому. Але і мені він ніхто.
— Як ніхто? Син він тобі!
— Не син.
Марина встала.
— Тоді живи зі своїми аналізами. А ми якось без тебе…
Вночі Віктор не спав. Згадував, як Павло в дитинстві хворів на ангіну. Як плакав від уколів. Як Віктор читав йому казки.
Як пишався ним у школі. На випускному. В університеті. Невже це все було даремно?
Минув тиждень. Віктор ходив на роботу, приходив додому, їв мовчки. Марина намагалася заговорити — він відповідав односкладово. Павло не дзвонив.
У суботу Віктор сидів удома сам. Марина поїхала до сестри на дачу. Він гортав старі фотоальбоми.
Ось Павло в колясці. Перші кроки. День народження в три роки — торт зі свічками, щасливі обличчя.
Шкільна лінійка. Павло в костюмі, з букетом. Віктор поруч, гордий.
Випускний. Павло обіймає його за плечі, сміється.
Університет. Захист диплома. Павло дякує батькам з трибуни.
На кожному знімку — любов. Справжня, жива. Невже аналіз може це перекреслити?
Віктор закрив альбом і заплакав. Вперше за весь цей тиждень.
Увечері подзвонив Павло.
— Тату, можна зайти?
— Заходь.
Павло прийшов через пів години. Виглядав втомленим.
— Як справи? — запитав він.
— Нормально. А у тебе?
— Погано, якщо чесно.
Вони сіли у вітальні. Мовчали хвилину.
— Тату, я зрозумів одну річ. Мені все одно, хто мій біологічний батько. Для мене ти — тато. І крапка.
Віктор подивився на сина.
— Паша…
— Дай договорю. Тридцять п’ять років ти був моїм батьком. Вчив мене, захищав, пишався мною. І я тобою пишаюся. Якийсь аналіз цього не змінить.
— Але я ж не твій…
— Батько? Ще й як мій! Хто мене в лікарню возив, коли я руку зламав? Хто на батьківські збори ходив? Хто гроші на навчання давав?
Віктор мовчав.
— Тату, є батьки по крові, а є по життю. Ти мій батько по життю. І це важливіше за будь-який ДНК-тест.
— Я не знаю, як тепер…
— А ніяк. Живи далі. Ми ж сім’я.
— Паша, мені боляче. Дуже боляче.
— Розумію. Але біль мине. А сім’я залишиться.
Павло встав.
— Тату, завтра неділя. Приїжджайте до нас з мамою. Олена борщ зварить із салом, як ти любиш.
— Не знаю…
— Приїжджай. Будь ласка.
Наступного дня Віктор довго збирався. Марина чекала мовчки. Нарешті він одягнув куртку.
— Поїхали.
У Павла вдома було як завжди тепло і затишно. Олена зустріла привітно, ніби нічого не сталося.
За столом говорили про роботу, плани на відпустку. Звичайні сімейні розмови.
Віктор дивився на Павла і думав. Ця людина називала його татом тридцять п’ять років.
Ділилася радощами і проблемами. Запитувала поради. Піклувалася про нього. Хіба біологія важливіша за це?
Після обіду Павло проводжав батьків до машини.
— Тату, дякую, що приїхав.
— Дякую тобі.
— За що?
— За те, що ти є. За те, що терпиш мене. За те, що залишаєшся моїм сином.
Павло обійняв батька.
— А куди я подінуся? Ти ж мій тато.
Вдома Марина запитала:
— Ну як?
— Нормально. Хороший у нас син.
— У нас?
— У нас. Мій син. Наш син.
Марина заплакала від полегшення.
— Вітя, пробач мене. Я не хотіла завдавати болю.
— Знаю. І ти пробач. За ці дні. За жорстокість.
— Тож, будемо далі жити?
— Будемо. Тільки без секретів більше.
— Без секретів.
Віктор обійняв дружину. Тридцять п’ять років тому доля подарувала йому сина. Не по крові, а по любові. І це виявилося важливішим за будь-які аналізи.
Сім’я — це не ДНК. Сім’я — це роки, прожиті разом. Радості і печалі, розділені навпіл. Любов, яка не залежить від результатів тестів.
Павло був його сином. І залишиться ним назавжди.
