Він опустив голову на руки, складені на столі. Рукав сорочки занурився в салат. Підійшла офіціантка:
— Чоловіче, вам погано?
— Нормально, мені! — вказав пальцем на графин. — Принеси ще цього!
— Мені, здається, вам вистачить.
Дістав гроші і сунув їй тисячну купюру:
— Це тобі на чай! Роби, що сказав!
— Може, вам ще щось гаряченьке принести?
— Неси!
Випив трохи, розуміючи, що вистачить. Що треба йти додому пішки. На машині просто боявся їхати.
Не було сил ввечері пройти або проїхати повз подібний заклад. Краще пішки. Покликав офіціантку, розплатився.
***
Микита брів по нічному місту, сильно хитаючись. Куди йшов? Його це не цікавило.
Місто рідне і ноги самі додому приведуть. Він був зайнятий більш важливою справою, філософствував, вголос.
— Чому, чому у мене таке життя? Двадцять сім, у друзів діти до школи пішли, а від мене всі дівчата через місяць йдуть — це в кращому випадку.
Грубий? Та я не грубий… Хоча грубий. Та таким мужик і повинен бути, — Микита посміхнувся. — Єдине, що мені в житті вдалося — це бізнес.
До мільйонера мені, звичайно, далеко, але на гарне життя вистачає. Міг би і мільйонером стати. Ось тільки навіщо?
Похитав головою, намагаючись спрямувати думки кудись в інший бік, але думав тільки про одне:
— Стільки грошей віддав цьому лікарю, а в результаті: «Нічим допомогти не можу. Ось вам адреса одного столичногт світила в цьому питанні, але, думаю, і він не допоможе». А я ось візьму і завтра ж поїду до цього світила.
Підійшов до мосту. Подивився на темне полотно мерехтливої річки:
— Утопитися, чи що? Річка глибока, всі кінці в воду, — подивився ще раз на річку. — Ні, холодно. Та й Сократ не нагодований. Піду додому.
Він рушив далі по дорозі, і тут побачив на середині моста жінку, дуже молоду. На грудях рюкзак з маленькою дитиною. Вона стояла і дивилася на воду. І раптом полізла на перила мосту.
Встала на верхню перекладину, розставила руки і… Микита кинувся до неї. Встиг схопити за талію, притиснув до себе, і вони разом впали на пильну бруківку. Дитина заплакала.
— Ти, що робиш? — закричав Микита, миттєво протверезівши.
— Що тобі треба? Навіщо лізеш, куди не просять? — викрикнула жінка і заревіла.
— Мені чомусь здалося, що тобі рано на той світ, — кивнув на дитину, що плакала. — А йому тим паче. Вставай і йди додому до чоловіка або до мами! Хто у тебе там?
— У мене немає ні дому, ні чоловіка, ні мами… У мене нікого немає!
— Ось ще й на мою голову пригода, — поставив її на ноги разом з дитиною. — Ходімо тоді!
— Нікуди я з тобою не піду. Раптом ти маніяк!
— Топитися — це в будь-який час, будь ласка! А з маніяком — це страшно, не піду? — смикнув він її за руку. — Ходімо кажу!
***
Вони йшли нічним містом під плач дитини. Микита не витримав:
— Чому він у тебе весь час реве?
— Хоче їсти? — жінка притиснула дитину до грудей.
— Так дай йому молока.
— У мене немає ні молока, ні грошей на суміш.
— І мізків теж, — чоловік озирнувся. — Он магазин продуктовий, нічний. Пішли, купимо що треба.
***
Касир і охоронець підозріло оглянули нічних покупців. Але Микита рішуче взяв кошик і махнув головою супутниці:
— Пішли, — повернувся до касира. — Де у вас молочний відділ?
— Там, — вказала вона пальцем.
Підійшли до вітрини.
— Бери, яке треба! — наказав Микита.
— Це, — взяла один пакетик.
— Бери більше. Скільки треба, стільки й бери! — почекав, поки вона складе пакети в кошик. — Що ще треба?
— Памперси.
— Памперси – це що?
— Он лежать, — по її обличчю промайнула усмішка.
— Бери і їх!
— А вологі серветки можна?
— Можна.
Підійшли до каси. Микита сунув картку.
— Ми приймаємо тільки готівку, — оголосив касир.
Дістав перегнуту пачку купюр. Подав кілька.
— Решти немає, — пролунала відповідь.
— На решту шоколаду дайте, — Микита роздратовано тицьнув пальцем. — Он ту, з горіхами.
***
Зайшли в квартиру. Жінка озирнулася. Здивовано похитала головою.
А господар зняв черевики і кинувся до холодильника, дістав рибину і кинув її коту, що підбіг. Потім дістав сік і почав жадібно пити. Напившись, підійшов до гості:
— Ночуватимеш у цій кімнаті, — почав показувати пальцем. — Кухня, туалет, ванна. Я пішов спати.
І попрямував до іншої кімнати. Зупинився, обернувся:
— Як тебе звати хоч?
— Оксана.
— Мене — Микита.
***
«Схоже, не маніяк! — зайшла на кухню, увімкнула газову плиту, поставила чайник. — Ох, дурепа! Мало не втопилася! Якби не цей ненормальний.
А що б ми з Русланом робили вночі на вулиці? Замерзли б. Завтра все одно вижене. Гаразд, хоч сьогодні в теплі побудемо».
Закипів чайник. Побігла в кімнату, на яку він вказав. Поклала плачучу дитину на ліжко.
Дістала з кишені рюкзачка пляшечку. Кинулася назад на кухню. Вимила, налила молока, розбавила окропом.
Малюк жадібно випив все і почав засинати. Протерла його вологою серветкою і одягла новий памперс. Заснув.
Сходила в туалет, помилася. Знову зайшла на кухню. І тут згадала, що давно не їла й сама.
Відкрила холодильник. Рука сама схопила шматок копченої ковбаси і засунула в рот. Поки пережовувала, відрізала шматок булки, ковбаси, сиру…
Коли голод вщух, зрозуміла, що вчинила не дуже пристойно. Махнула рукою, лягла на ліжко поруч із сином і відразу заснула.
***
Вночі кілька разів вставала, годувала сина. Йому вісім місяців, постійно хоче їсти. Чула, як вночі вставав господар. І зараз встав, адже вже ранок…
«Пора, — обережно встала, щоб не розбудити сина. — Гарне не може тривати вічно».
Микита щось робив біля плити. Швидко помилася, зайшла на кухню.
— Сідай! — кивнув він на стілець. — Зараз яєчню приготую.
— Краще ти сідай! — злегка відштовхнула його від плити.
Дістала свіжий кріп, дрібно нарізала, посипала яєчню. Уважно подивилася на склянки. Гарненько вимила. Приготувала каву.
Він весь цей час дзвонив по телефону, комусь наказував, з кимось лаявся. Оксані здавалося, що чоловік зовсім не помічав її. Поїв, випив каву. Встав.
Жінка напружилася, завмерла в очікуванні: «Все, зараз вижене!»
— Оксано, слухай уважно! Я зараз поїду на тиждень до Києва. Найголовніше, годуй кота, його звуть Сократ.
Не смій годувати його якимось «віскасом»! Він їсть свіжу рибу, свіже м’ясо. У мій кабінет не заходити! В інших кімнатах роби, що хочеш.
Тут зі спальні пролунав плач. Оксана підхопилася зі стільця, запитально подивилася на чоловіка.
— Іди! — кивнув він.
За п’ять хвилин вона повернулася з дитиною на руках. На столі лежало кілька тисячних купюр:
— Думаю, на тиждень тобі вистачить, — кивнув він на гроші. — Я пішов.
Він зробив крок до дверей. І тут малюк простягнув до нього свої ручки і вимовив щось, схоже на «па-па».
Швидше, Микиті це здалося, але чомусь так защеміло серце. Адже татом він ніколи не буде.
— Оксано, можна я візьму його на руки? — вимовив несподівано навіть для себе.
— Візьми! — подала йому дитину, тут же на її обличчі промайнула посмішка. — Ти ніколи дітей на руках не тримав?
— Ні.
— Ось так треба!
Дитина видавала якісь звуки радості і весело махала ручками. А Микита зачаровано дивився на це диво.
«У мене ніколи не буде сина», — його обличчя стало похмурим. Він віддав дитину матері і пішов.
***
Микита повертався додому. І цей столичний світило сказав, що у нього не буде дітей. Настрій огидний.
«Навіщо мені стільки грошей, чотирикімнатна квартира, «крузак»? Чоловік повинен заробляти гроші для сім’ї.
У квартирі у мене постійно бруд і безлад. А в «крузаку» цілих сім місць. А для кого?..
З похмурим обличчям зайшов у свою квартиру… Навколо ідеальна чистота. На обличчі жінки винна посмішка.
— Па-па! — перед очима промайнули дитячі ручки.
Сумка з речами впала на підлогу, а руки самі потягнулися до малюка.
