Матвій розгубився. Начебто гостей зранку не чекали. Дружина б попередила його. Але в передпокої стояла валіза. І ще рюкзак.
Матвій роззувся. Звичним жестом кинув на вішалку легку куртку і вже зібрався пройти в кімнату, щоб з’ясувати у Олени, що відбувається. Але раптом зупинився як укопаний.
Він впізнав валізу. І рюкзак впізнав. Це були його речі. Колись, багато років тому, він приїхав з ними в це місто. А потім, через рік, переїхав до Олени, перевозячи в них свій нечисленний скарб.
Матвій постояв мовчки. Липкий страх, що народився в душі, обпік його зсередини.
«Як же так? Невже все?» — зі страхом подумав чоловік.
Він пройшов у кімнату, де чекала на нього Олена.
— А чия це валіза? — чомусь запитав Матвій, ще не вірячи в те, що відбувається.
— Твоя. Забирай свої речі і йди. Ти тут більше не живеш, — спокійно сказала дружина, але Матвій бачив, як непросто їй це далося.
— Олена, що відбувається? Ти можеш мені пояснити? — охриплим голосом промовив Матвій.
— Можу, але не хочу. Не маю бажання. Мені набагато цікавіше почути, що ти мені можеш розповісти.
— Розповісти? Ти про що? — голос був неприємним і ніби чужим.
— Так… Я думала, що у тебе вистачить сміливості самому все мені розповісти. Особливо тепер, коли мені все відомо.
Матвій мовчав. У горлі пересохло. У грудях шалено стукало перелякане серце.
— Пам’ятаєш, п’ятнадцять років тому, коли ти переїхав сюди, до мене, я тобі сказала, що зможу тобі пробачити все, крім зради? — продовжувала Олена сумним голосом.
— Пам’ятаю, — ледь чутно промовив Матвій.
Йому спочатку стало холодно, а потім спекотно.
“Що це вона? Про що?”
— І я прощала, — продовжувала Олена. — Все тобі прощала. І коли ти цілий рік сидів без роботи, пояснюючи це тим, що поки що немає гідної для тебе.
Я тоді працювала у дві зміни, брала додаткові підробітки, щоб нам трьом вистачало на життя. Єва ще маленька була, чи багато їй було потрібно.
Але я дуже старалася, щоб моя сім’я ні в чому не мала потреби. І терпляче чекала, коли ти почнеш приносити в дім гроші.
Я тебе пробачила і коли ти обдурив мене зі своєю спадщиною, сказавши, що твої батьки ще за життя все подарували молодшій сестрі.
А насправді ти сам відмовився від своєї частки на її користь. Я не жадібна, Матвію. І мені нічого твого не було потрібно. Ніколи. У мене все є.
Але ти чомусь вважав за краще мені тоді сказати неправду. Я і це тобі пробачила. Ймовірно, у тебе на те були якісь свої причини.
Я пробачала тобі те, що ти забував привітати з днем народження мене і нашу з тобою дочку. У тебе вічно були якісь справи і турботи важливіші.
Пробачила, що ти колись ревнував мене до колеги, влаштувавши грандіозний скандал на моєму ювілеї в ресторані.
Я навіть пробачала тобі відсутність уваги до мене всі останні роки. Але зради я тобі пробачити не зможу. І ти це добре знаєш. То навіщо ти зараз тут?
— Я тебе не зраджував, — відстороненим голосом промовив Матвій.
— Ні? А як же тоді пояснити той факт, що ти завів собі коханку саме в той час, коли я дізналася про своє непросте захворювання?
— Яка коханка? Про що ти, Олена? — Матвій був щиро здивований.
— Та вже не знаю, яка! Тобі видніше. Напевно, молода і здорова, а не така, як я зараз.
— Олена, ну що ти, їй-богу? Ти все собі вигадала. Я розумію, що тобі зараз непросто.
Але ж я поруч, і ми разом з тобою переживемо цей непростий період. Ти обов’язково одужаєш. І все у нас буде як і раніше. Все буде добре.
— Так, у мене все буде добре, але тільки без тебе. Я впораюся, звичайно ж. Ти мене знаєш, Матвій, я сильна. А ти мені більше тут не потрібен.
Можеш вирушати на всі чотири сторони. Хоча, про що я? Тебе, напевно, чекає твоя нова любов Галочка. Поїдеш до неї. Візьмеш свою похідну валізу з рюкзаком і вперед, до нової мрії.
Тобі ж не вперше селитися в квартирі коханої жінки. Дуже зручно, чи не так?
— Олена, не лякай мене. Про яку Галочку йдеться? Все, що ти зараз говориш, схоже на маячню. У моєму оточенні немає жінок з таким ім’ям. Про кого ти?
— Я говорю про ту жінку, яка сьогодні дзвонила мені. Вона представилася Галочкою. І сказала, що кохає тебе. А ти кохаєш її. І що вам дуже добре разом. І щоб я не тримала тебе, а відпустила до неї.
— А чому ти їй повірила? Хто вона? Хто ця, що дзвонила? Адже це чиста маячня!
А якби мені хтось подзвонив і сказав, що він твій коханець, я теж беззастережно мав би повірити? Так, чи що?
Матвій знайшов дар мови. Його голос звучав уже більш впевнено.
— А чому б мені і не повірити? Ти мене не помічаєш, цураєшся. Робиш вигляд, що я тінь. А ця жінка відкрила мені очі на причину твоєї поведінки. Ось і все!
— Якої поведінки? Що ти все вигадуєш. Я люблю тебе, як і раніше. Просто у нас з тобою зараз непростий період. Твоя хвороба, мої проблеми на роботі. Я ніби загубився. І немає у мене нікого! Яка дурість!
— Я тебе не тримаю, Матвій. Іди.
— Та я нікуди не піду. Я твій чоловік, люблю тебе і нашу дочку. Що за нісенітниця, чесне слово! — обурювався Матвій.
— Я все сказала. І знаєш, ця розмова мене втомила. Чесно кажучи, думала, що у тебе вистачить сміливості зізнатися і піти гідно. Але, мабуть, це не твоє.
— Мені нема у чому зізнаватися! — Матвій розлютився.
Він повернувся і пішов у передпокій, де взяв валізу з рюкзаком і відніс їх у кімнату. А потім ліг на диван, демонстративно склавши руки на грудях, і став думати.
Олена пішла на кухню. Зараз має повернутися дочка з тренування, і вони сядуть вечеряти.
— Де? Де цей номер? Покажи мені номер, з якого тобі дзвонила ця ненормальна! — Матвій забіг на кухню. Він був розпатланий і виглядав рішуче.
Олена посміхнулася.
— Он, у телефоні. Забув номер коханої подружки?
— Припини! Ти не можеш мене звинувачувати в тому, в чому я не винен!
— Боже, як красномовно! І пафосно.
Матвій взяв телефон у руки. Знайшовши незнайомий номер, запитав:
— Цей?
— Так. І що? Що ти маєш намір робити?
— Дізнаєшся. Алло! Хто це? Хто? Алла? Алла Євгенівна? Це ви дзвонили моїй дружині Олені? Але навіщо?
— А ти сам не здогадуєшся, Матвію? Як я ще могла помститися тобі за те, що ти відкинув мою любов? А той спосіб, який я обрала, просто чудовий, погодься.
— Алла Євгенівна, як ви могли? Адже це ж підло! Я своїй дружині вірний, а ви виставили мене повним нікчемою!
Хто вам дав таке право — втручатися в особисте життя своїх підлеглих?
Олена з подивом слухала на гучному зв’язку діалог чоловіка з його керівником і не розуміла, що відбувається.
— А я сама собі це право визначила. Сама! З тієї простої причини, що я твій начальник.
А ще тому, що я не прощаю тих, хто плює на мої бажання. Хто ігнорує їх. Я до цього не звикла. Ну що, отримав сповна від дружинки? Тепер розхльобуй!
— Моє сімейне життя вас зовсім не стосується. Я у вас більше не працюю! Маріонеток, слухняних і безвольних, пошукайте в іншому місці, Аллочка-Галочка! — видав Матвій.
— Ну, зрозуміла, хто це? Я, чесно кажучи, чогось подібного і боявся. Аж надто круто взяла мене в оборот наша нова начальниця.
— Ти мене сьогодні здивував, Матвію, разом із твоєю начальницею. Що в неї в голові? Як можна так поводитися з підлеглими?
Дійсно, деякі люди ніяких меж не знають. Гаразд, так і бути, залишайся. Але май на увазі — до першого зауваження!
Ой! Ти ж знову безробітний! Ну і чоловік мені дістався, безробітний ловелас, — полегшено посміхнулася Олена.
Добре, що Матвій її не зраджував. Непутящий він, звичайно. Але вона його любить таким. І він її любить. Олена щиро сподівається на це.
