Деякі шлюби створюються не для того, щоб жити довго і щасливо, а щоб стати уроком на все життя. Або, як у випадку Лілі та Вадима, доказом власної дурості.
– Доню, ти про що думаєш? – обурювався Семен Андрійович. – У дев’ятнадцять років заміж!
— Ви з мамою одружилися, вам тільки вісімнадцять виповнилося, — стояла на своєму Ліля.
— І ти думаєш, що ми не думали, що поспішили? Ще як думали!
— Я не думала, — відповіла Поліна Михайлівна, — це тобі вічно гуляти хотілося! А потім ти ще з народженням Лілечки тягнув! Скільки я тебе вмовляла! Скільки плакала! А ти п’ятнадцять років від обов’язків ухилявся!
– Так я тоді не був упевнений, що взагалі хочу дітей!
– Ні, ну ви на нього подивіться! – вигукнула жінка. – І ти це смієш при дочці говорити? Посоромся!
— А мені соромитися нічого! Дочка у мене вийшла чудова! І вчасно! — чоловік наголосив на останньому слові. — Бо якби вона з’явилася раніше, я б не знав, що з нею робити! А так, я був готовий морально і фізично!
Поліна Михайлівна розсміялася:
— Готовий він був! Я пам’ятаю, як ти з памперсом на витягнутій руці до смітника бігав! А на батьківські збори в школу тебе було не загнати! Я не знаю, до чого ти був готовий, але, на мій погляд, ти і зараз не готовий до того, що у тебе дочка росте!
— Поля, не наговорюй на чоловіка, “він” і образитися може! — пробурмотів Семен Андрійович. — До всього я вже готовий!
— І до того, що Лілечка заміж вийде? — лукаво запитала жінка.
Семен Андрійович гучно вдихнув повітря:
— Я ж кажу — зарано! Взагалі, зарано! Дев’ятнадцять років всього! Тільки навчання закінчила, тільки на роботу влаштувалася! Погуляй, придивися!
Життя скуштуй!
— Тату, — Ліля розсміялася, — це що, ревнощі?
— А то! — розсміялася Поліна Михайлівна.
— Нічого я не ревную, — пробурмотів чоловік, ховаючи очі. — Я твого Вадима не знаю до кінця, а ти з ним жити збираєшся! Так ще й дружиною!
Ліля теж розсміялася, але все ж вирішила заспокоїти батька:
— Тату, ти ж нормальною людиною мене виховав, я себе образити не дам! А якщо потрібно буде, ти ж мене захистиш?
– Та я цього Вадима! – Семен Андрійович зобразив оскал, а руками жестикулював щось дике. – Ти тільки скажи!
Настав той самий день.
– Чому ти плачеш, донечко? – запитувала Поліна Михайлівна в кімнаті нареченої в РАГСі. – Передумала виходити заміж, розхотіла?
— Ні, не розхотіла, — Ліля акуратно промокала сльозинки, щоб макіяж не потік, — просто страшно!
— Чого ж ти злякалася, моя дівчинко? — з посмішкою запитала Поліна Михайлівна.
— Це ж мені доведеться від вас з татом з’їхати, – схлипувала Ліля. – І тепер мені доведеться відповідати за домашнє господарство!
— Лілечко, ну, почнемо з того, що ти все знаєш і вмієш! Ти ж сама все вдома робила: і готувала, і прибирала…
— А тепер треба ще й Вадиму якось догоджати! Що йому готувати? Як йому сорочки прасувати? А прати з яким ароматизатором? А чи треба використовувати ополіскувач? А якщо він запах не переносить?
— Донько, це і є секрети побуту! — розсміялася жінка. – Ось ти відразу захотіла все знати! А ми з твоїм татом до цього дня не можемо розібратися, що і як кому подобається! Сама ж чула, як тато обурювався, коли я його футболки випрасувала. Голосніше за всіх кричав, що не потрібно цього робити, бо у нього животик в них не дихає! А три роки тому в непрасованій майці навіть сміття винести відмовлявся! Так що це все з роками, та й то міняється.
– Мамо, ти мене не заспокоїла, а ще більше налякала! – рука потягнулася за новою серветкою. – Страшно-то як! А якщо він мене лаятиме? Ось погладжу я не так, або приготую не те, і що мені робити? Сидіти в кутку і плакати?
— Зараз тобі найкраще заспокоїтися, — сказала Поліна Михайлівна, — а в сімейному житті жінка не зобов’язана все на собі тягнути. Ви ж сучасна сім’я.
Та й зустрічалися ви вже за новими правилами, коли кожен за себе платить. Ось і побут будується з розрахунку, що кожен сам за себе. Ну, або по черзі!
— Ага, — Ліля заспокоїлася миттєво і почала міркувати. — Тобто, шкарпетки з трусами — це його справа, готуємо по черзі, а витрати навпіл!
— Я ж кажу, що донька у мене розумниця! — Поліна Михайлівна обійняла доньку. — А тепер пішли одружуватися, гості чекають!
Вадим таку політику прийняв на ура. Працювали молоді люди обоє, а вкладалися у відносини і сімейне життя порівну.
Молодий чоловік навіть пишатися став, яка прогресивна у нього сім’я!
— Я нікого не утримую, на шиї ніхто не сидить. Тобто, я вільний розпоряджатися своїми грошима на власний розсуд! — хвалився він мамі.
— А вона точно нічого не вимагає? — турбувалася Наталія Володимирівна. — А то, знаєш, бувають такі, що спочатку овечки невинні, а потім без подарунка і пальцем не поворухнуть!
– Мамо, у нас обов’язки теж порівну, – пояснював Вадим. – Або разом все робимо, або по черзі.
– Вадичку, я щось не зрозуміла, – нахмурилася Наталія Володимирівна. – Вона змушує тебе готувати і прибирати?…
— Ніхто нікого не змушує, просто домовилися так, — розгублено відповів Вадим.
— Який жах! — вигукнула жінка. — Де це бачено, щоб жінка свої обов’язки на чоловіка перекладала? Це ж сором і ганьба! Чоловік приносить додому гроші, а жінка зобов’язана дбати про затишок і комфорт свого чоловіка!
– Ми, як би, разом заробляємо, – вимовив Вадим.
– Вадиме, ти що? – Наталя Володимирівна скривила незадоволене обличчя. – Що вона там заробляє? На шкарпетки та шпильки? Знайшов, що порівнювати! Чоловік — годувальник!
— Мамо, так часи трохи інші, зараз жінки будують кар’єру, та й заробляти вміють, — виправдовувався Вадим.
Він пишався, що його шлюб побудований на рівноправності, а мати розносила все в пух і прах.
— Вадичко, яке ж це рівноправ’я, — вигукувала Наталя Володимирівна, — якщо вона принижує твою честь і гідність? Не личить чоловікові біля плити стояти, та з ганчіркою по дому бігати!
Чоловік, він же чоловіком залишатися повинен! Що ж ти, мій милий, повівся на бабині вмовляння і сам себе в домробітницю перетворив?
А з цього боку Вадим ситуацію не розглядав…
— Синочку, ти ж хоч людям про це не розповідай! Засміють, що ти дружину приборкати не зміг! Тебе ж зневажати будуть! Підкаблучником вважатимуть! — вона схопилася руками за голову. — Ох-хо-хо! Бідний мій синочку! Я виростила орла, а вона тебе в одну мить курчам обскубаним зробила!
І останнє зауваження Вадиму зовсім не сподобалося. Та й складно було не погодитися з мамою. Нібито, є заведений порядок речей.
Чоловік – годувальник, жінка – займається домом. Завжди так було, і буде так завжди. А тут, чорт забирай, що виходить!
Поведінка Вадима почала потроху змінюватися. У спільних побутових справах, які виконували по черзі, він став ухилятися і посилатися на втому, звалюючи все на Лілю. Але при цьому навіть не натякнув, що він годувальник.
Ні. Як платили всі порівну, так і залишилося.
Хоча, порівну, це ще як подивитися.
Ліля не була б жінкою, якби в побуті не розуміла більше. А ще й жили на знятій квартирі, де з побутового скарбу не було практично нічого. Ось і купувала час від часу те, що потрібно.
І тільки тому днів за п’ять-шість до зарплати виявлялася з порожнім гаманцем. Смішно сказати, на роботу ходила пішки. Не на автобусі п’ять зупинок, а виходила на сорок хвилин раніше і легкою ходою, не зважаючи на атмосферні опади.
І навіть це Ліля сприймала порівняно нормально. Хоча точно знала, що у Вадима гроші є.
А він знав, що у неї – немає. І міг би дати хоча б на проїзд. Навіть коли вона говорила, що ходить пішки. Не дав. Не запропонував навіть.
— Домовленість, є домовленість, — виправдовувала його Ліля. — Кожен витрачає свої.
Але, все одно, виходило якось несправедливо.
І якби не випадок, так і жила б Ліля ще довго, потай страждаючи від несправедливості, яка такою і не вважалася, начебто.
А сталося те, що гаманець засмутив порожнечею, батьки поїхали у відпустку на місяць у санаторій, а з сусіднього міста прийшла сумна звістка: бабуся захворіла.
— Вадик, дай, будь ласка, грошей, — попросила Ліля у чоловіка, — мені треба до бабусі їхати, у мене ні копійки!
— А з чого я тобі повинен давати? — здивувався Вадим. — У нас з тобою різні гаманці. Немає грошей — твої проблеми!
— Я ж не просто так прошу, я віддам, — казала Ліля. — Отримаю зарплату і відразу тобі на карту кину! Мені терміново їхати треба!
— Я тобі вже сказав, це не мої проблеми! Немає грошей, не треба було на всяку фігню витрачати! У мене ж гроші є!
— Вадиме, але я ж купила порошок для прання, сушарку для посуду. Мої гроші пішли на наше спільне господарство!
— Тебе про це ніхто не просив, і ти це не погоджувала. Вважай, для себе сама купила! Все, відчепися, грошей не дам!
Гроші Ліля знайшла у подружки Наді. Але не тільки гроші вона знайшла, а й істину, яка, чомусь, приховувалася від неї досі.
— Гаманці, значить, різні? — не вірячи, перепитувала Надя. — А від господарства він практично відсторонився, залишивши все тобі?
— Ну, зараз — так. А раніше все разом… — розгублено говорила Ліля.
— Тобто, ти на нього горбанишся, і це крім роботи, а гроші у кожного свої?
Надя відразу все зрозуміла, а повторювала лише для того, щоб Лілі очі відкрити.
— Т-так…
— Дуже цікава у вас суміш! — хмикнула подруга. — Класична сім’я, де жінка — обслуговуючий персонал, а що стосується грошей, то тут прогрес і суцільна рівноправність! Мені здається, чи Вадим твій занадто хитрий жук?
Мало того, що хитрий, так ще й нахабний!
Розуміння вдарило по нервах, але розбір польотів Ліля вирішила відкласти, коли повернеться від бабусі.
— Що значить, яка сім’я? — закричав Вадим. — Нормальна у нас сім’я! У всіх є обов’язки і права! Що ти мені тут розказуєш?!
— Якщо рівноправність, то кричати ти на мене права не маєш! — прокричала Ліля йому у відповідь. — А якщо партнерство, то які гроші ти з мене вимагаєш? І свої наказні інтонації засунь собі в кишеню! А то я тільки й чую: приготуй, випери, прибери! Ти слово «будь ласка» забув чи просто нехтуєш ним?
– Як ти смієш суперечити своєму чоловікові? – вибухнув Вадим. – Ти – моя дружина! І ти зобов’язана беззаперечно мене слухатися!
— Ось саме! Дружина, а не прислуга! — не здавала позицій Ліля. — І не дев’ятнадцяте століття на дворі! А ти шикарно влаштувався! Як прибрати треба, так у тебе справи або щось болить. Як приготувати, так ти тільки побажання озвучуєш! Мені тобі прейскурант видати?
— Ти що? — відсахнувся Вадим. — Ми ж домовлялися!
— Ми домовлялися, що будемо робити все разом! А ти мені на шию сів, ніжки звісив, і тільки ганяєш!
Хочеш, щоб я виконувала обов’язки кухарки, прибиральниці та все інше – плати! А якщо не хочеш, то все на мені тримається вже рік! Рік ти нічого не робиш! Якщо хочеш, щоб було, як раніше, то з тебе рік хатньої родоти, або рік ти віддаєш мені зарплату! Вибирай!
Ліля задоволено дивилася на чоловіка, який червонів, бліднув, стискав кулаки, поривався щось сказати, і тільки з шумом випускав повітря через ніс.
— Не подобається? — запитала Ліля. — Нахабніти не треба було! Тоді б все було, як було! А так, як стало зараз, мені не треба!
Наступного дня вона повернулася в квартиру батьків. І не полінувалася зібрати та забрати з дому все, що купувала за свої гроші. До останньої чайної ложки!
Три місяці Вадим скиглив під дверима і просив вибачення. Благав повернутися і переглянути своє ставлення.
А Ліля просто дочекалася, коли отримає розлучення, а потім сказала татові, щоб він відвадив Вадима, бо той набридає.
Двох падінь зі сходів вистачило Вадиму, щоб зрозуміти, що він був неправий, а ще те, що йому тут категорично не раді.
— Тепер, донечко, — говорила з посмішкою Поліна Михайлівна, — ти вчена, і більше такої дурості не зробиш. А те, що досвід гіркою пігулкою вийшов, так солодкими тільки брехливі слова бувають!
— А чи не забагато досвіду для двадцяти одного року? — запитала Ліля у мами.
— А досвід не питає, коли йому з’явитися, зате в майбутньому ти цієї помилки уникнеш!
— І наробиш тисячу нових! — зареготав Семен Андрійович, обіймаючи дружину і дочку.
Ось тато був насправді щасливий, що його маленька дівчинка хоч якийсь час ще поживе з ним!
