Тамара Іванівна дізналася, що її чоловік зустрічається з сусідкою по дачі, коли прийшла до неї позичити сіль для засолювання огірків.
Двері відчинив Василь. Її Василь. У сімейних трусах і майці.
— Вась? — тільки й змогла видихнути вона.
Він зблід, потім почервонів, потім знову зблід.
— Тома… я зараз тобі все поясню…
За його спиною з’явилася Клавдія, сусідка, яка овдовіла багато років тому. На ній був халат, явно накинутий на голе тіло.
— Васю, хто там? — запитала вона і побачила Тамару. — Ой…
Троє людей стояли і дивилися один на одного. Потім Тамара розвернулася і пішла до хвіртки. Швидко, майже бігом.
— Тома! Стій! — Василь кинувся за нею, забувши про майку і труси.
Вся вулиця, де розташовувалося дванадцять дачних ділянок, висипалася дивитися.
Василь Петрович, шанована людина, голова дачного товариства, біжить вулицею без штанів за дружиною.
— Цирк приїхав, — прокоментував сусід зліва, Михайло.
Тамара забігла в будинок, зачинилася зсередини. Василь барабанив у двері.
— Тома, відчини! Дай пояснити!
— Скільки років? — крикнула вона з-за дверей.
— Що?
— Скільки років ви вже зустрічаєтеся?
Василь замовк. Потім тихо сказав:
— Вісімнадцять.
Тамара сповзла по дверях на підлогу. Вісімнадцять років. Сергію, молодшому синові, якраз виповнилося вісімнадцять.
Хвіртка скрипнула, і у двір увійшла Клавдія. Вона вже встигла одягнутися і зачесатися.
— Тамара, вийди. Потрібно поговорити.
— Іди геть, зміюка!
— Тамара, ми дорослі люди. Давай без істерик.
Тамара взяла себе в руки, вийшла. Сіла на ганок. Клавдія сіла поруч. Василь тупцював осторонь.
— Вісімнадцять років, — сказала Тамара. — Як так сталося?
— Пам’ятаєш, у тебе спина боліла? Ти в лікарні два місяці лежала?
Вона пам’ятала. Операція, довге відновлення. Василь тоді всі огірки пересушив, помідори згнили. Вона ще дивувалася, як він без неї взагалі справлявся.
— Я допомагала йому, — продовжила Клавдія. — З городом, з готуванням. Ну і…
— І закрутилося, — буркнув Василь.
— Вісімнадцять років! — Тамара встала. — Вісімнадцять років ви мене за дурепу тримали!
— Ніхто тебе дурепою не вважав, — Клавдія теж встала. — Ти жила своїм життям, ми жили своїм.
— Своїм? Та він мій чоловік! Батько моїх дітей!
— І що? Хіба він перестав бути чоловіком? Хіба діти не нагодовані? Хіба дача не доглянута?
Тамара замахнулася, але Василь перехопив руку.
— Тома, не треба.
— Не чіпай мене!
Вона вирвалася, пішла в будинок. На вулиці вже стояла юрба. Новини в дачному селищі поширюються швидко.
— Розходьтеся! — гримнув Василь. — Шоу закінчено!
Але ніхто не розходився. Стояли, обговорювали. Людка з третьої ділянки голосно говорила:
— Я завжди знала! Бачила їх разом!
— Брешеш, — відгукнувся її чоловік. — Ти сліпа як кріт.
— Сам ти кріт! А я все бачу!
Увечері Тамара сиділа на веранді. Василь ходив колами.
— Тома, ну скажи щось.
— Що сказати? Розлучення!?
— Яке розлучення? Нам по шістдесят років!
— І що? Після шістдесяти не розлучаються?
— Тома, ну що ти як маленька? Ми прожили сорок років разом!
— З них вісімнадцять ти прожив з Клавкою.
— Я з тобою жив! Просто… іноді до неї ходив.
— Іноді?
— Ну… двічі на тиждень.
— Двічі на тиждень вісімнадцять років — це не іноді, Вася. Це система.
Він сів навпроти.
— Тома, зрозумій. Я люблю тебе. Але Клавка… вона інша.
— Краща?
— Не краща. Просто інша. З тобою у мене пов’язані і дім, і діти, і побут. З нею я відпочиваю. Від усього цього.
— Відпочиває він! Мені теж хочеться відпочинку! Але я огірки солю!
— Тож-бо й воно! Ти завжди при справі! Огірки, помідори, варення! А мені іноді хочеться просто посидіти, випити, поговорити.
— Зі мною не поговориш, так?
— З тобою я говорю про дітей, про онуків, про город. А з нею ми говоримо про життя, про книги.
— Вона що, читає? — здивувалася Тамара.
Клавдію вона знала як просту жінку, з сільської місцевості.
— Читає. І вірші знає. Класиків любить.
Тамара ледь не розсміялася. Василь і класика.
— І що тепер?
— Не знаю. Як ти вирішиш.
— Я? А ти?
— А я… Тома, мені шістдесят два. Які рішення можуть бути? Доживати треба спокійно, ось і все.
— З ким доживати? Зі мною чи з нею?
Василь мовчав. Потім сказав:
— А можна з обома?
Тамара схопила перше, що потрапило під руку. Це виявилася банка з огірками. Вона кинула її в нього. Промахнулася. Банка розбилася об стіну.
— Іди геть!
Василь пішов. До Клавдії, звісно.
Вночі Тамара не спала. Думала. Сорок років разом. Двоє дітей, онуки. Дача, яку разом будували.
І вісімнадцять років брехні.
Хоча… чи була це брехня? Він же не обіцяв вірності. Не клявся в коханні. Просто жив. І з нею жив, і з Клавдією.
Вранці прийшла Зіна з п’ятої ділянки. Принесла з собою пиріг.
— Тамара, тримайся.
— Дякую.
— Якщо треба, мій чоловік може Васьці морду набити.
— Не треба. Ми ж не в дитячому садку.
— А ти що вирішила? Що робитимеш?
— Нічого поки.
— А я б вигнала. Зрадник же!
— Зіна, а твій чоловік до Людки з третьої ділянки не ходить?
Зіна почервоніла.
— З чого ти взяла?
— Бачила їх у малиннику.
— Це… це не те!
— А що?
— Вони грядки обговорювали!
— В обіймах?
Зіна пішла, грюкнувши дверима.
До обіду прийшов Михайло.
— Тамара Іванівна, того… Може, землю зорати? Допомогти чимось?
— Дякую, не треба.
— А то Василь Петрович просив передати: він ввечері прийде речі забрати.
— Які речі? Труси сімейні?
— Ну… не знаю. Просив передати.
— Передали. Дякую.
Михайло потоптався і пішов.
Увечері Василь дійсно прийшов. З покірною головою.
— Речі заберу.
— Забирай.
Він пішов у будинок. Тамара пішла за ним.
— Вась, а чому саме Клавка? Ну що в ній особливого?
Він зупинився.
— Не знаю. Просто… з нею легко.
— А зі мною важко?
— Не важко. Але… ти завжди знаєш, як правильно. Як огірки солити, коли картоплю садити, скільки грошей онукам дарувати. А вона не знає. Питає мене.
— І ти відчуваєш себе розумним?
— Швидше потрібним.
Тамара сіла на ліжко.
— Вась, я теж не все знаю. Я ось не знаю, як жити, коли чоловік вісімнадцять років зустрічається з сусідкою.
— Тома…
— Не знаю, як дивитися в очі дітям. Як пояснити онукам, чому дідусь тепер живе у сусідки.
— Не треба нічого пояснювати!
— Треба, Вась. Сашко завтра приїжджає. З дружиною і малюком. Що я їм скажу?
— Скажи, що ми посварилися.
Василь сів поруч.
— Тома, а давай спробуємо все забути?
— Як це?
— Ну… зробимо вигляд, що нічого не було.
— Ага. Клавка за парканом, ти щодня її бачиш, і робимо вигляд, що нічого не було?
— А що ти пропонуєш?
Тамара встала, підійшла до вікна. За парканом Клавдія поливала огірки. У тому ж халаті.
— Знаєш що? Живи де хочеш. Але онукам скажеш сам.
— Тома!
— І огірки цього року сам солитимеш.
— Я не вмію!
— Клавка допоможе. Вона ж у нас освічена. Розбереться і з огірками, значить.
Василь пішов з вузликом речей. Вся вулиця знову дивилася.
Вночі Тамара прокинулася від шуму. Хтось ходив по ділянці, лаявся. Вийшла на вулицю. Біля теплиці стояв Василь.
— Ти чого?
— Помідори перевіряю. Завтра спеку обіцяють, треба відкрити.
— Вась, ти ж пішов.
— Пішов. Але помідори ж мої! Я їх вирощував!
— І що?
— І то! Не дам їм загинути!
Він відкрив теплицю, пішов. Через паркан.
Вранці приїхав Сашко з родиною.
— Мамо, де тато?
— У сусідки.
— У гостях?
— Живе там.
Сашко сів.
— У сенсі?
Тамара розповіла все як є. Коротко, без подробиць.
— Вісімнадцять років?! Мамо, так це…
— Що?
— Виходить, коли Сергій народився, вони вже?..
— Виходить, так.
Сашко пішов до Клавдії. Тамара чула крики, потім грюкнула хвіртка. Син повернувся.
— Тато каже, він вас обох любить.
— Пощастило нам.
— Мамо, ну що ти така? Може, справді любить?
— Сашо, ти б зміг? Любити двох жінок?
— Я? Ні. Але я не тато. Тато у нас особливий.
— Це так.
Онук прибіг з вулиці.
— Бабо, а чому дідусь у тітки Клави живе?
— Тому що дідусь їй допомагає з городом, — відповіла Тамара.
Сашко розсміявся.
— Мамо, ну ти даєш!…
Вночі знову пролунав шум. Тамара вийшла. Василь поливав грядки.
— Вась, ти що, хворий?
— Посуха ж! Все загине!
— Твоя нова сім’я чекає, там поливай.
— У Клавки свій город!
— Ось і поливай його!
— Але цей теж шкода!
Тамара взяла шланг.
— Давай допоможу. А то до обіду возитимешся.
Поливали удвох. Мовчки. Потім сіли на лавочку.
— Вась, а якщо чесно, кого ти більше любиш?
— Тома, ну що за питання?
— Нормальне питання. Кого?
Василь замислився.
— Вас обох. Але по-різному.
— Як це?
— Ти для мене як права рука. Звична, надійна. Без тебе мені ніяк. А вона для мене як свято. Рідко, але радісно.
— Вась, а якби мене не стало?
— Тьху! Що ти таке говориш!
— Ну якби. Ти б на ній одружився?
— Не знаю. Напевно, ні.
— Чому?
— Тому що тоді вона стала б правою рукою. А свята не стало б.
— Тобто тобі потрібні обидві?
— Виходить, так.
Вони сиділи, дивилися на зірки.
— Вась, а може, мені теж свято влаштувати?
Василь підскочив.
— Що?! Яке свято?
— Чоловіка якогось. Михайло ось пропонував допомогу.
— Михайло?! Та я йому!..
— Що ти йому зробиш? Ти ж у Клавки живеш.
— Це інше!
— Чим інше?
— Тома, ти ж не така!
— Звідки ти знаєш, яка я? Може, я теж класичну літературу читаю?
— Не читаєш.
— То я почну.
Василь встав.
— Тома, давай серйозно. Що ти хочеш?
А чого вона хотіла? Щоб все стало як раніше? Але як раніше вже не буде. Ніколи.
— Хочу спокійно жити. Огірки солити. Онуків няньчити.
— І?
— І нічого. Живи ти де хочеш.
— Тобто?
— Тобто хочеш до Клавки, йди. Хочеш додому, приходь. Тільки не бреши більше.
— А якщо до тебе Михайло прийде?
— Не прийде. У нього є Натка з дев’ятої ділянки.
— Звідки знаєш?
— Вась, я ж не сліпа. Просто мовчала. Як і всі.
Вранці Василь прийшов з речами.
— Тома, точно можна повернутися?
— Ліжко в сараї. Надуй матрац і спи там. Якось помістишся.
Він поставив вузлик, пішов за надувним матрацом.
Сусіди дивилися, перешіптувалися. Клавдія поливала огірки, роблячи вигляд, що нічого не відбувається.
Син вийшов на ганок.
— Мамо, тато повернувся?
— Матрац у сараї надуває.
— Ти свята? Його пробачила чи що?
— Дурна я, а не свята. А ось змінюватися пізно.
Через тиждень Василь перебрався з сараю в будинок. Через місяць Тамара перестала помічати, що він двічі на тиждень йде до сусідки. Через рік на дачній вулиці вже ніхто не згадував цю історію.
З’явилися нові історії. Людка з третьої ділянки пішла до Петра з п’ятої, а Зінка переїхала до чоловіка Людки.
Тамара солила огірки. Василь будував нову теплицю. Клавдія за парканом читала книгу.
Зрештою, що таке кохання? Прожити сорок років, виростити дітей, побудувати будинок, посадити сад.
І змиритися з тим, що ідеального нічого не буває. Навіть у коханні.
Особливо в коханні.
