Він їй сподобався і зовні, і за характером, і Галина робила все, щоб його завоювати. Так і вийшло. За кілька років їхніх зустрічей жінка встигла народити двох синів, а потім заявила Івану, що їде з країни. – Хочеш жити з нами, давай поїдемо разом. А якщо ні – повертайся до своєї дружини. Я тебе дуже люблю, Ваня, і мені так важко без тебе буде, але наполягати я не хочу. Роби вибір сам.

Вітальці було всього три роки, коли він залишився без матері. Вона загинула на його очах, встигнувши відштовхнути сина від мотоцикла, що на них їхав.

Немов полум’я злетіло її червоне плаття, а потім настала темрява і тиша. Довго хлопчик не приходив до тями, але лікарі зробили все, що могли, і він відкрив очі.

Всі боялися того моменту, коли він запитає про матір, почне кликати її, але хлопчик мовчав.

Він мовчав цілих пів року, поки одного разу не прокинувся серед ночі з нестямним криком: «Мамо!»

Так, уві сні до нього повернулася пам’ять і знову спалахнуло в очах червоне полум’я. До цього часу Віталька вже жив у дитячому притулку і ніяк не міг зрозуміти, чому його віддали сюди.

У нього з’явилася звичка: він став приходити до великого вікна, з якого було видно дорогу і головну алею, і стояв, напружено вдивляючись у далечінь.

– Ну що ти тут постійно стоїш? – бурчала стара нянька Тамара, вправно орудуючи шваброю.

– Маму чекаю. Вона прийде за мною.

– Ох-хо-хо, – зітхала Тамара. – Даремно ти тут стоїш. Ходімо краще я тебе чаєм напою.

– Ходімо, – погоджувався хлопчик, а потім знову приходив сюди і дивився на доріжку, здригаючись, якщо хтось підходив до притулку.

День минав за днем, місяць за місяцем, а Віталька так і не покидав свого посту, чекаючи, коли ж спалахне серед сірого безрадісного дня червона сукня і мати, простягнувши до нього руки, скаже: «Нарешті я знайшла тебе, синку!»

Плакала Тамара, дивлячись на дитину, жаліла його, більше ніж інших, але нічим не могла допомогти хлопчикові.

А з Вітальком розмовляли лікарі, психологи, ще хтось, пояснювали, що не треба так довго чекати маму, не слід день і ніч стояти біля цього вікна, адже є багато інших занять, ігри, наприклад, спілкування з друзями.

Малий здивовано дивився на цих дивних і нічого не розуміючих дорослих, кивав їм, погоджувався з ними, але як тільки вони відпускали його, знову йшов до свого вікна.

Скільки разів Тамара, приходячи на роботу, бачила крізь скло силует хлопчика, вона не могла навіть порахувати, скільки разів, йдучи, махала йому на прощання.

Ось і того дня жінка обернулася, подивилася на дитину і пішла додому, повільно пересуваючи втомлені ноги.

Її шлях лежав через міст над залізницею і тут мало хто затримувався, але сьогодні там стояла молода жінка і напружено дивилася вниз.

Раптом вона зробила якийсь невловимий рух і Тамара зрозуміла, що та хоче зробити…

– Ну і дурепа ти, – сказала вона, підійшовши трохи ближче.

– Що? Що ви сказали? – запитала незнайомка у старої, яка суворо дивилася на неї вицвілими очима.

– Дурепа, кажу! Що ж ти надумала, негідниця?! Хіба не знаєш, що це великий гріх – позбавляти себе життя? Не ти його собі вибрала, не тобі його і закінчувати?

– А якщо я більше не можу?! – з раптовим викликом вигукнула жінка. – Якщо сил більше немає? І сенсу в усьому цьому не бачу?! Що тоді?!

– Тоді ходімо до мене. Я ось тут за переходом і живу. Там і поговоримо. А тут стояти нема чого.

І Тамара тихо пішла, не озираючись і затамувавши подих. Позаду пролунали кроки жінки, і Тамара з полегшенням зітхнула, добре, що вона встигла вчасно.

– Як тебе звати, дурненька?

– Оля.

– Оля… Мою дочку так звали. Не стало її п’ять років тому. Захворіла сильно і за рік згоріла, так і залишила мене одною, живу самотньою, ні онуків, ні дітей, ні чоловіка.

А мене Тамарою звати. Та ти проходь, ось моє житло. Не палац, звичайно, зате своє. Зараз переодягнуся і на стіл накрию, повечеряємо та чаю вип’ємо, все і налагодиться.

Ольга із вдячністю поглянула на літню жінку і посміхнулася їй.

– Дякую вам за все, тітонько Тамаро.

– Ось бачиш як… Дякую… Ех, Оля, але ж жінці на землі завжди важко жилося. Скільки сліз, скільки страждань доводиться перенести. Але в крайності кидатися – остання справа.

– Та ви не думайте, – говорила Оля, зігріваючи долоні гарячою чашкою з ароматним чаєм, – я взагалі сильна. А тут немов божевілля якесь настало. Сама нічого не розумію…

Оля народилася в селі і до семи років жила, не знаючи горя. Батько і мати любили її, адже вона була єдиною дитиною в родині. А потім все розпалося.

Тато кинув їх і поїхав кудись. Виявилося, що у нього вже кілька років є інша сім’я та інші діти. Мати, не витримавши удару, почала сильно пити і зривати злість на дочці.

Потім, щоб помститися чоловікові, з яким так і не розлучилася, почала водити додому чужих чоловіків.

Жінка закинула всі справи, не готувала, нічого не робила по господарству, і все лягло на плечі малолітньої дочки.

Втім, дуже скоро материні товариші по чарці розтягнули все, що залишалося від батька.

Олі доводилося найматися до сусідів то на прополювання городу, то на іншу допомогу. За це їй давали продукти харчування, і дівчина годувала свою непутящу матір, не отримуючи за це ніякої подяки.

Втім, вона добрих слів давно не чекала, розуміючи, що нормальної сім’ї з матір’ю у них вже не вийде.

Батько за всі роки жодного разу не подзвонив їм, не запитав, як живеться без нього.

Хтось говорив Олі, що він переїхав жити в іншу країну, і вона зрозуміла, що більше ніколи не побачить його.

Скільки образ і принижень винесла Оля, про це знала тільки вона сама. Бідність дівчини не дозволяла їй мати подруг, а хлопці цуралися нещасної дочки місцевої п’яниці, тому вона страждала від самотності як ніхто інший.

Їхнє село було досить заможним і сім’ї, подібні до Оліної, були нечисельними. Тому дівчина з юних років стала ізгоєм у цьому невеликому суспільстві.

Якось до п’ятнадцятирічної Олі, яка спала вночі у своїй маленькій кімнаті, ввалився хмільний “товариш” матері.

Тільки дивом дівчині вдалося вирватися і вискочити у вікно, уникнувши непоправних наслідків.

До світанку вона просиділа за старим похилим сараєм. А потім, коли переконалася, що в будинку настала тиша і всі заснули, пробралася в кімнату.

Вона забрала свої документи, витягла з невеликої схованки гроші, кинула в сумку трохи речей і, не озираючись, пішла з дому, щоб не повертатися сюди ніколи.

А ввечері вирішив приїхати її батько Іван, щоб зустрітися з дочкою. Він жахнувся від того, що побачив, і почав шукати Олю, розпитував сусідів, але ніхто нічого не знав.

Зате тепер Івану стало відомо, як жила його дівчинка всі ці роки. Довго ридав він, сидячи в своїй дорогій машині, і проклинав себе за те, що так пізно схаменувся і повернувся.

Іван довгий час був далекобійником і під час одного рейсу познайомився з багатою незаміжньою жінкою Галиною.

Вона кілька разів користувалася послугами транспортної компанії, в якій він працював, і щоразу вимагала, щоб приїжджав саме Іван.

Він їй сподобався і зовні, і за характером, і Галина робила все, щоб його завоювати. Так і вийшло.

За кілька років їхніх зустрічей жінка встигла народити двох синів, а потім заявила Івану, що їде з країни.

– Хочеш жити з нами, давай поїдемо разом. А якщо ні – повертайся до своєї дружини. Я тебе дуже люблю, Ваня, і мені так важко без тебе буде, але наполягати я не хочу. Роби вибір сам.

І Іван вибрав її. Звичайно, йому шкода було залишати дочку, але розриватися на дві сім’ї він більше не хотів. Та й мати Олі втомила його своїми постійними претензіями і ревнощами.

А ще вона почала прикладатися до пляшки, заливаючи напоями легке нездужання, поганий настрій, просто невдалий день.

Одного разу, коли Оля була в школі, Іван повернувся додому і застав дружину з якимось чоловіком. Це вирішило все.

І коли дівчинка прийшла додому, побачила тільки хмільну матір. Вона і сказала дочці, що батько покинув їх і вже не повернеться.

Не хотіла повертатися додому і Оля. Вона поїхала в місто і там стала шукати можливість для заробітку.

Пощастило їй і з житлом. Добра самотня старенька Зінаїда здала їй маленьку кімнатку, і дівчина оплатила її за три місяці наперед.

Коли термін закінчився, бабуся запропонувала ввічливій і працьовитій квартирантці доглядати за нею, а за це жити безкоштовно.

П’ять років дівчина виконувала все для своєї квартирної господині. А останні два роки старенька і зовсім була лежачою.

Коли ж її не стало, Оля, яка наплакалася від жалю до неї, з подивом дізналася, що вона стала спадкоємицею Зінаїди і тепер мала власну маленьку квартирку, хоч і на околиці міста.

Одного разу Оля познайомилася з Юрієм, молодим чоловіком, який їй дуже сподобався.

Юра був цілком заможний, працював у банку, і Оля вирішила, що доля знову посміхнулася їй.

Два роки щасливого шлюбу обірвалися того дня, коли Оля застала чоловіка з іншою жінкою…

Юрій не став вибачатися і намагатися щось пояснити. Він вигнав коханку, а потім приклався кулаками до дружини, причому так сильно, що вона потрапила до лікарні.

ЖЖінкатоді ще не встигла сказати Юрію, що при надії. Дитину вона втратила, і лікарі сказали, що мати дітей хоч колись їй навряд чи вдасться.

У неї більше не було ні сім’ї, ні чоловіка, ні дому. Навіть квартиру, що дісталася їй від Зінаїди, Юрій вмовив продати через рік після весілля і купив собі хорошу машину.

Тоді Оля не заперечувала, адже вона кохала чоловіка і вважала, що все життя буде жити з ним разом.

Виписавшись, Оля йшла кудись, не розбираючи шляху, і ноги самі привели її до залізничного мосту…

 

…Тамара уважно вислухала свою гостю, жодного разу не перебиваючи, а коли та замовкла, сказала:

– Ну, це ще нічого. А жити все-таки треба, розумієш? Ти така молода, у тебе все попереду, і кохання, і щастя. Ось побачиш. Поки поживи у мене, я весь день на роботі і додому повертаюся тільки ввечері.

Два тижні Оля прожила у Тамари. Знову чужа людина подарувала їй надію на краще, і воно дуже скоро стало збуватися.

Якось завітав до них новий дільничний Григорій, щоб познайомитися з тими, хто живе в його районі.

Тамари вдома не було, і він поговорив з Олею, пообіцявши прийти, коли господиня повернеться. Він і справді приходив ще кілька разів і швидко став для Ольги просто Гришею.

Одного разу Григорій подзвонив Олі і запитав, чи знає вона Савельєва Івана Андрійовича.

– Так, це мій батько.

– Оля, він багато років шукає тебе.

І ось вона стала щасливою і багатою. Батько зрадів тому, що його дочка знайшлася, купив їй гарну квартиру, відкрив солідний рахунок у банку, допоміг влаштуватися на престижну роботу, обіцяв частіше відвідувати.

Одного разу Оля вирішила провідати Тамару, віднести їй гостинці, поспілкуватися з доброю старенькою. Вона прийшла вчасно. Тамара лежала з високою температурою, хвора і немічна.

– Щось мене напад звалив, Оленька! Боюся, що не виберуся.

– Ну вже ні, тітонько Тамаро. Швидку я викликала, вони скоро приїдуть і все буде добре. Ви мені вірите?

– Вірю. А тепер послухай. Ти ж знаєш, що я в притулку працюю. Є там хлопчик один, Віталік. Йому нещодавно п’ять років виповнилося.

Я йому свою квартиру хочу залишити. Там, на полиці – заповіт. Нехай він у тебе побуде.

– А що це за хлопчик? Як я його впізнаю?

– Впізнаєш. Він один такий. Два роки вже біля вікна на другому поверсі стоїть, все матір свою загиблу чекає. Вона каже, прийде за мною в своїй червоній сукні…

Приїхала швидка і відвезла Тамару до лікарні. Довго вона там пролежала, потім в санаторій відправилася. Все їй Оля оплатила, і лікування, і путівку.

А коли повернулася на роботу, перш за все побачила порожнє вікно. Віталіка хтось усиновив.

Дітвора навперебій розповідала про те, що за ним все-таки прийшла його мати.

Справді, одного ранку, ледь Віталька встав на своєму посту, як на доріжці з’явився жіночий силует.

Хлопчик скрикнув і притиснув руку до серця, що сильно билося: жінка в червоній сукні подивилася прямо на нього і помахала рукою.

– Мамо-о-о!

Віталік біг до неї, боячись, що вона не дочекається, піде, залишить його. Але вона, розкинувши руки, і сама поспішала йому назустріч.

– Мамо! Мамочко, рідна! Я знав, я вірив, що ти прийдеш! Я тебе так чекав, ма-а-а…

А Оля плакала, обіймаючи худеньке тільце і твердо знала, що зробить все, щоб цей малюк більше не знав горя.

З того дня минуло чимало часу. Оля і Гриша жили у великому будинку, виховували Віталіка, який готувався йти до школи, вже у другий клас, і з нетерпінням чекав на появу на світ братика.

З ними ж жила бабуся Тамара, щиро вдячна Олі та Гриші за все. І тихе щастя цієї родини було в тій любові, яку вони щодня дарували одне одному.

You cannot copy content of this page