— Мамо, ну чому ти так метушишся? Адже до нас приїжджає не цариця. Зрештою, вона така сама дочка, як і я. — з роздратуванням сказала Іра.
Вся ця метушня, присвячена зустрічі Елі, молодшої сестри Ірини, добряче набридла Ірині.
Віра Іванівна осудливо поглянула на дочку і спробувала пояснити:
— Це зрозуміло, я вас не поділяю. Але ж роками не бачимося. Зрозумій ти, вона — гостя, живе далеко. — мама Віра навіть заплакала, змахнувши сльозу.
— Мамо, Еля теж тут жила, ти вже вибач, але ми з нею з одного гнізда, разом росли, просто вона молодша і доля їй дісталася солодша. Ось і тепер ти в нитку хочеш витягнутися, але догодити нашій розкішній Елі.
— Іра, ну перестань! Еля до нас проїздом на один день, Дарину залишить (яке щастя), погостює і далі поїде. А вже дитину п’ятирічну хочеться порадувати, я ж бабуся, а ти – тітка рідна.
Іра, старша сестра Елі, зітхнула: нічого не змінилося з тих пір, як Еля поїхала вчитися до Києва.
У дитинстві вона росла слабенькою, мама з нею по лікарнях моталася, залишаючи на Іру весь будинок.
Найкращі речі та іграшки – Елі, санаторії на морі – теж Елі. А коли виросла, то грошей на навчання мама дала тій самій Елі.
Іра вважала, що так і має бути: Еля хвороблива дівчинка, до того ж молодша – їй треба допомагати.
Батько, поки був живий, не розділяв дівчаток, незважаючи на хворобливість молодшої, Іра це відчувала і була йому вдячна. Але тата вже сім років як немає.
Треба сказати, що Еля материнські вкладення в неї з розумом витрачала: вчилася добре, вдало вийшла заміж. Кар’єра у чоловіка склалася і у неї, часто за кордон їздять. Для життя практично все є, дочка росте.
Але додому, на малу батьківщину, вона не приїжджає, відповідаючи, що просто ніколи.
Якось раз мати їздила, повернулася вся на емоціях:
— Еля живе, як цариця, а онука моя як принцеса.
Іра тоді знову зітхнула, подивившись на їхню трикімнатну малогабаритну квартиру, в якій вона жила з матір’ю і сином.
— Треба щось особливе приготувати, я б сказала, навіть екзотичне, — запропонувала Віра Іванівна, — а то наша їжа занадто проста…
Іра з подивом подивилася на матір:
— Пельмені, салати, смажена курка, — хіба це погана їжа? Для дитини — каші, супи, фрукти… торт можна купити.
— Так, це все правильно, але Дарина з батьками буває за кордоном, знає різні страви, — треба чимось її здивувати.
— Ну, знаєш, мамо, у нас тут і делікатесів таких немає, а якщо і є, то втридорога.
— Іра, ну хоча б щось морське треба.
— Он, рибу насмажила. Чим не морське?
— Якось буденно, — з тугою дивлячись в очі дочці, сказала Віра Іванівна. — Доведеться мені самій щось придумати…
— Слухай, мамо, а давай я молоки лососеві приготую за своїм фірмовим рецептом, — так смачно, що ніхто й не зрозуміє, що це молоки. Ну, ти знаєш, як я їх готую — всі добавки проситимуть.
— Ну, давай хоч так, на інше вже часу немає.
***
Еля з Дариною прибули рано вранці. Іра очікувала побачити молодшу сестру красивою і модно одягненою, але вона не очікувала, що Еля буде настільки блискуче виглядати.
Чоботи, шубка, прикраси — перед Ірою стояла дівчина, ніби не після нічної дороги, а немов зійшла з обкладинки глянцевого журналу.
Обійми, поцілунки, розповіді про прекрасне столичне життя, про кар’єру чоловіка — все це Еля виплеснула за якісь пів годинки.
Віра Іванівна милувалася дочкою і переживала, чи не замерзне вона, все-таки січень зараз, морози в повну силу. На переживання матері дочка поблажливо поглянула на неї:
— Ну що ти, мамо, таксі ж існує, не на автобусі ж мені їхати…
Потім поїла, як пташка за столом, відпочила від дороги, викликала таксі і поїхала до шкільної подруги.
Повернулася через пару годин, обійняла дочку Дарину, пообіцявши через тиждень забрати її на зворотному шляху.
Потім розцілувала матір і раптом згадала, що привезла Ірі подарунки. Дістала з сумки сукню, кардиган, кинувши їх на крісло, сказала:
— Слухай, я забула твій розмір, глянь, може, підійде тобі, я їх вже не ношу… До речі, не думай, що це дизайнерські речі.
Того ж дня Еля поїхала. Дарина, розпещена увагою, сиділа в кріслі, не випускаючи з рук планшет.
– Дариночко, ходімо їсти, – вже вкотре кликала онуку Віра Іванівна.
Дарина неохоче сповзла з крісла, пішла до кухні.
– Курочку будеш?
Дівчинка незадоволено розтягнула губи.
– А може супчик?
Дарина, підперши руками підборіддя, без апетиту дивилася на супчик.
– Я знаю, що вона буде, – сказала Іра і подала приготовані молоки.
— Це що? — поколупала виделкою Дарина.
— А ти спробуй, дуже смачно, це морський делікатес.
— Як суші? — пожвавішала дівчинка.
— Навряд чи, але теж смачно, спробуй.
Дарина ще раз поколупала виделкою, взяла маленький шматочок, почала жувати.
— Це яка кухня? — запитала вона зі знанням справи.
— Моя це кухня, — засміялася Іра.
Дарина взяла ще шматочок, потім ще.
— А як називається твоя страва?
Іра, зрадівши, що племінниця їсть з апетитом, відкрила правду:
— Це лососеві молоки.
— Молоко?
— Та не молоко, а молоки, це в червоній рибі такі…
— Фу-ууу, я таке не їм, — Дарина з огидою відсунула тарілку, виплюнула те, що ще не встигла ковтнути і вийшла з-за столу.
Іра подивилася на заставлений стравами стіл і заплакала. Те, що вони з матір’ю приготували для Елі та Дарини, самі вони далеко не щодня їдять.
І ті гроші, що були витрачені на продукти за один раз, вони розтягують зазвичай на пів місяця.
Син Іри — Микита — ці рибні продукти їсть з апетитом і ніколи ще не відсунув тарілку і не сказав: «Фу-ууу, я таке не їм».
Ірі було шкода, що син зараз на спортивних зборах, можливо, хлопчик знайшов би спільну мову з молодшою двоюрідною сестрою.
Сама ж Іра вже не знала, як підійти до дівчинки і якою мовою з нею розмовляти. Дитина виросла в зовсім іншому середовищі.
А Іра два роки як розлучилася з чоловіком, і працює вона в бібліотеці все життя, не маючи великих доходів. І в подорожі вона не завжди може відправитися…
Можливо, тому й Еля байдуже поглянула на їхнє частування, бо харчуватися в ресторані для їхньої родини — звичайна справа.
Іра прибрала зі столу, помила посуд, з кімнати долинали голоси матері й Дарини.
Мати воркувала над онукою, намагалася надивитися на свою кровну. Іра все це розуміла: її син Микита живе поруч, а ця дівчинка далеко, бачаться вони рідко.
А чия в цьому вина? Еля до них роками не їздить, в гості не кличе.
Вона поглянула на шафу, де залишилися дитячі книжки сина, вона йому читала, коли був маленьким.
Дарина, побачивши книги, потягнулася, стала розглядати.
– А навіщо тобі книжки? – запитала вона Іру.
— Це не мої, це Микити, я йому раніше на ніч читала.
— Навіщо вночі книжку читати? — нахмурившись, запитала дівчинка.
— Щоб краще спати і щоб снилися гарні сни.
Дарина поставила книги на місце, бабуся покликала її лягати спати.
Коли Іра лягла, вона відчула втому, яка накопичилася за ці дні, поки вони готувалися до зустрічі гостей.
— Хоч би щось світле було за цей день, — подумала вона з гіркотою.
Раптом двері скрипнули, на порозі спальні з’явилася Дарина з книжкою.
– Тітонько Іро, а покажіть, як ви книжку на ніч читаєте.
У Іри від несподіванки весь сон зник.
– А хіба тобі вдома не читають книжки?
– Ніііі, у мене планшет є.
Іра підсунулася, і дівчинка обережно сіла на ліжко.
— Ти лягай поруч, так цікавіше слухати, — запропонувала Іра. — У якомусь царстві, в давні-давеі часи… — почала вона, заглушивши втому і вклавши в свій голос ласкаві, співучі нотки.
За вікном міської квартири піднявся вітер, його звук намагався прорватися, але залишався приглушеним.
Потім рій сніжинок піднявся, закружляв, нагадуючи, що зима ще повноправна господиня в цьому місті.
А в спальні було тепло. Світильник вихоплював обличчя Іри і дівчинки, яка притиснулася до неї і уважно слухала казку.
Того вечора Дарина так і заснула в ліжку Іри. Відклавши книгу, жінка подивилася на сплячу племінницю:
— Ну ось… тепер точно щось світле за цей день відбулося… Може, не все втрачено, якщо вона з таким захватом слухає, як я читаю.
Коли вранці сіли снідати і Віра Іванівна метушилася перед онукою, пропонуючи на вибір кілька страв, Дарина заявила:
— А тітка Іра що готувала?
— Так все і готувала, — розвела руками Віра Іванівна, — вона справжня майстриня. І сирники її.
— Ура, я буду сирники!
Іра посміхнулася:
— Ну ось, тепер буду знати, що наша принцеса любить сирники.
— А ще мені подобається, як ти книжки читаєш вголос. Ще будемо читати?
— Будемо! Обов’язково будемо, — Іра нахилилася і поцілувала племінницю.
І тепер вже Ірі неважливо, як там у неї з сестрою було, головне — ця дівчинка тепер у її серці.
І здається, Дарина теж буде з радістю згадувати, як гостювала у бабусі та у тітки Іри.
