Віра пригальмувала, хоча в голові кричало — не зупиняйся, не треба. На узбіччі лежала людина.
Не сиділа, не стояла — лежала грудкою біля самого асфальту.
Заметіль била в лобове скло, двірники не справлялися. Вона вийшла, взяла ліхтарик.
Чоловік був без шапки, куртка порвана, обличчя в бруді. Очі відкриті, але порожні. Віра присіла, тримаючись за бік — живіт заважав нахилятися.
— Гей, чуєш мене?
Він моргнув. Губи ворушилися, але беззвучно. Віра доторкнулася до його руки — крижана.
— Вставай, я відвезу тебе.
Він не відповів. Віра якось за руки, з останніх сил заштовхала його на заднє сидіння, накрила своєю курткою.
У салоні запахло неприємним чужим запахом. Вона скривилася і завела мотор.
У приймальному покої черговий лікар подивився на них як на проблему.
— Документів немає?
— Ні. Він лежав на трасі.
— Ім’я знаєте?
Віра похитала головою.
— Гаразд, залишимо як невстановлену особу. Ідіть.
Віра дістала з кишені м’яті купюри — останні до зарплати чотири дні — і поклала на стіл.
— Зробіть йому аналізи. Хоч щось.
Лікар подивився на її живіт, потім на гроші.
— Вам самій би відпочивати. Термін який?
— Сьомий місяць.
Він зітхнув і взяв гроші.
— Давайте його в палату.
Віра написала своє ім’я і телефон на папірці, віддала медсестрі.
— Зателефонуйте, якщо раптом щось…
Медсестра кивнула, але погляд був скептичний.
Вранці Віра повернулася. Палата порожня. Ліжко застелене, вікно прочинене.
— Пішов вночі, — медсестра навіть не підняла очей від журналу. — Навіть спасибі не сказав.
Віра кивнула і вийшла. Всередині стиснулося, але не від образи. Від втоми та невеликої тривоги.
Вона витратила останні гроші, три дні їла тільки хліб з макаронами, тягала цього чоловіка, а він навіть не попрощався.
Старий таксист Степан у таксопарку хмикнув, побачивши її обличчя.
— Ну що, Вірка, знову когось рятувала?
Віра налила води з кулера.
— Все нормально.
— Тобі самій допомога потрібна. З таким животом за кермо сідати…
Віра різко обернулася.
— Степан, я це розумію. Але мені гроші потрібні. Дитина народиться — на що я буду жити, як? В гуртожитку? На допомогу?
Степан замовк. Віра вийшла. У неї була зміна до ранку.
Місяць пройшов важко. Живіт тиснув на ребра, ноги гуділи до кінця зміни.
Віра возила пасажирів і рахувала дні до пологів. Про Олега намагалася не думати.
Він написав їй лише одне повідомлення, коли дізнався про її стан: «Я не готовий. Вибач».
Номер змінив. А Віра й не шукала. Навіщо?
У суботу диспетчер відпустив її раніше. Віра піднялася до своєї кімнати в гуртожитку на третьому поверсі, скинула черевики і сіла на ліжко.
Втомилася так, що навіть перевдягатися не хотілося.
У вікно стукнув камінчик. Віра здригнулася, підійшла виглянути.
Внизу стояв чорний автомобіль з тонованими вікнами. З-за машини вийшов чоловік у довгому пальто. Віра не відразу зрозуміла, хто це.
Той самий? З траси?
Дівчина спустилася. Стояла на порозі, тримаючись за одвірок.
Він виглядав зовсім інакше — чистий дорогий одяг, впевнена постава, поголене обличчя.
— Це ти?
Він кивнув.
— Павло. Я довго шукав тебе.
Віра схрестила руки на грудях.
— І навіщо?
Павло зробив крок ближче.
— Ти врятувала мені життя. Я потрапив у нещасний випадок на дорозі, вдарився головою.
Пам’ять зникла. Пішов, не розуміючи, хто я. Якби не ти, мене б через годину на такому холоді не стало.
Віра мовчала. Павло продовжував.
— Мої люди знайшли мене в лікарні тієї ж ночі. Забрали в клініку. Пам’ять повернулася через два тижні.
Я відразу почав шукати жінку, яка привезла мене. Медсестра дала твій телефон.
Віра здригнулася — без куртки було холодно.
— Ну знайшов. І що тепер?
Павло дістав з кишені конверт.
— Візьми.
Віра не ворухнулася.
— Мені не потрібні твої гроші. Я не для цього тебе підібрала тоді.
— Там не гроші.
Він простягнув конверт наполегливіше. Віра взяла, відкрила. Ключі. Документи.
Вона пробігла очима. Договір дарування. Адреса в центрі. Трикімнатна квартира.
— Це жарт такий?
— Ні, не жарт.
— Ти що, серйозно?
Павло кивнув.
— Документи оформлені. Реєстрація пройдена. Просто заїжджай та живи.
Віра стиснула конверт.
— Чому ти це робиш?
Павло подивився їй в очі.
— Тому що більшість проїхала б повз. А ти зупинилася. Ти, жінка при надії, одна, вночі, в заметіль.
Віддала останні гроші для людини, яку не знала. У тебе скоро народиться дитина. Їй потрібен дім. Нормальний дім.
Він повернувся до машини. Віра окликнула.
— Стій! Я не можу просто так прийняти квартиру. Це занадто.
Павло обернувся.
— Тоді вважай, що я віддаю борг. Ти повернула мені життя, а я тепер даю тобі майбутнє.
Він поїхав. Віра залишилася надворі стояти з конвертом у руках.
Через тиждень дівчина переїхала.
Квартира виявилася світлою, з великими вікнами і свіжим ремонтом. Меблів мало, але це неважливо. Тепло, чисто, ніхто не стукає в стіну вночі.
Степан приїхав допомогти з речами. Ходив по кімнатах, хитав головою.
— Оце удача, Віра. Підібрала якогось безхатька, а він багатієм виявився.
— Не багатієм. Просто… вдячним.
Степан посміхнувся.
— Головне, на таксі більше не виходь. Пора відпочивати перед пологами.
Віра кивнула. Живіт уже заважав ходити, ноги набрякали. Ще місяць — і малюк народиться.
Пологи пройшли важко, але швидко. Дівчинка. Здорова, з гучним криком. Віра назвала її Поліною.
Степан приїхав до пологового будинку з букетом, сором’язливо тупцював біля дверей.
— Вітаю, матуся.
Віра посміхнулася, взяла Поліну на руки. Дівчинка заплющила очі і сопіла.
Така маленька, тепла. Віра притиснула її до себе і зрозуміла — все йде правильно.
Її горе-батько, Олег, з’явився через пів року. Просто прийшов — без дзвінка, без попередження.
Віра відчинила двері. Він стояв на порозі з пакетом, розгублений і якийсь пошарпаний.
— Привіт.
Віра не відповіла. Поліна спала в колясці за її спиною.
— Можна увійти?
— Ні.
Олег спробував зазирнути всередину квартири. Віра бачила, як він оцінював — ремонт, високі стелі, світлі стіни.
— Слухай, я чув… тобі справді якийсь мужик квартиру подарував?
Віра схрестила руки.
— А тобі яке діло?
Олег простягнув пакет.
— Я приніс іграшки. Для доньки.
Віра не взяла.
— Навіщо ти прийшов, Олег?
Він запнувся, потер потилицю.
— Я подумав… може, ми могли б… ну, спробувати знову? Я тоді розгубився, злякався. А тепер зрозумів, що даремно.
Віра посміхнулася.
— Зрозумів після того, як дізнався про квартиру?
Олег почервонів.
— При чому тут квартира? Я про дитину думаю. Про сім’ю.
— Про сім’ю? Серйозно?
Віра зробила крок ближче. Олег відступив.
— Ти втік, коли мені було найгірше. Не дзвонив, не питав, чи я в порядку. Не надіслав ні копійки. А тепер прийшов, бо вирішив — раз у неї квартира, може, не все втрачено?
Олег спробував заперечити.
— Я тоді не був готовий…
— Замовкни!
Він замовк. Віра продовжувала, голос став тихішим, але жорсткішим.
— Моя дочка тебе не знає. І знати не буде. У свідоцтві про народження в графі батька стоїть прочерк.
Так воно і залишиться. Гроші мені не потрібні. Твоя допомога не потрібна. І ти не потрібен.
Олег стиснув пакет.
— Ти пошкодуєш про те, що говориш. Дитині потрібен батько.
Віра посміхнулася — холодно.
— Батько — це той, хто поруч. А ти просто зляканий мужик, який прийшов на все готове.
Вона зачинила двері. Олег постояв, потім вдарив кулаком по косяку і пішов.
Віра притулилася до дверей, видихнула. Руки тремтіли, але всередині було відчуття, що вона все зробила правильно.
Поліна прокинулася і заплакала. Віра взяла її на руки.
— Тихіше, моя хороша. Все добре.
Павло заходив іноді — раз на місяць, може рідше. Приносив щось для Поліни, пив воду на кухні. Говорив мало.
Віра не розпитувала ні про що. Їй було просто спокійно поруч з ним.
Одного разу Поліна підповзла до нього, схопила за шнурок черевика. Павло нахилився, дав їй палець. Дівчинка стиснула його і посміхнулася.
— Вона вперта, — сказав Павло.
— Вся в матір.
Павло посміхнувся.
— Це добре.
Він встав, зібрався йти. Біля дверей обернувся.
— Віра, якщо щось знадобиться — дзвони. Лікарі, документи, що завгодно.
Віра кивнула.
— Дякую.
Павло пішов. Віра зачинила двері і повернулася до Поліни. Сіла поруч на підлогу.
Дівчинка підповзла, сховала голову їй у коліна. Віра погладила її по маківці.
За вікном горіли вогні міста. У квартирі було тепло. Поліна засинала. Віра закрила очі.
Вона не чекала дива тоді, на трасі. Просто не змогла проїхати повз. Але диво прийшло саме.
