— Я бачив результати твоїх аналізів, хвора дружина мені не потрібна. Я йду до іншої, — сказав чоловік, не знаючи, який «сюрприз» там на нього чекає…
…— Віра? Ти сьогодні якось рано повернулася, — здригнувся Альберт, дивлячись на дружину, що стояла у дверному отворі кімнати.
— Відпустили з роботи, бо все закінчила… а що відбувається? Ти знову збираєшся у відрядження?
Альберт поглянув на відкриту валізу. Він не планував цю розмову.
Розраховував, що вдасться піти раніше, а дружині збирався залишити записку, бо вести такі розмови він не вмів, та й просто боявся.
Боягузтво завжди переслідувало чоловіка. Навіть тепер важко було набратися сміливості, щоб подивитися дружині в очі.
— Н-ні… Це не відрядження. Це назавжди.
— Тебе переводять в інше місто? Чому ти раніше не сказав? Чому не порадився зі мною?
Альберте, у мене ж теж робота, — Віра дивилася на чоловіка, і усвідомлення повільно доходило до неї, дряпаючи серце. — Ти… йдеш від мене?
Простіше поставити питання прямо, ніж викручуватися, уникаючи дивитися правді в очі.
— Ти все правильно зрозуміла. Віро, тільки не влаштовуй істерики. Щоб уникнути цього, я хотів піти спокійно і написати тобі записку.
Віра стояла кілька хвилин, не могла поворухнутися, а потім голосно розсміялася і подивилася на чоловіка крізь пелену сліз, що застилала очі.
— Записку? Я настільки образила тебе, що ти вирішив попрощатися за допомогою записки? Боюся навіть уявити, чим я тобі не догодила.
— Справа не в тобі, а в мені. Хоча кого я обманюю? І в тобі теж… Віра, я все знаю.
Я бачив результати твоїх аналізів. Хвора дружина мені не потрібна. Я йду до іншої.
Навіть добре, що мені не доведеться більше обманювати тебе. У нас з нею вже давно стосунки, і я кохаю її, а не тебе.
Дивлячись на чоловіка, слухаючи приглушені удари власного серця, Віра подумала, що кохати він взагалі не вміє.
Зовсім нікого. Не буває такого, щоб розлюбив за мить, одним клацанням пальців… Не буває.
— Значить, більше не кохаєш?
— Не кохаю. Вибач мене. Я не зміг стати гідним чоловіком. І возитися з тобою хворою я не хочу.
Це не моя доля. Прибирати горщики за тобою, коли ти лежиш? Ні, Віро… Це не те, чого я потребую.
Ти ж знаєш, я творча особистість. Мені потрібен політ натхнення, свобода. А що буде з тобою?
Ти тепер навіть дитину мені народити не зможеш. Я ж казав тобі, що хочу дітей! Хочу повноцінну сім’ю. У нас такої не вийде.
Тож просто відпусти мене. Без істерик і взаємних докорів, адже якщо до них дійде, мені теж є що тобі сказати.
Віра лише кивнула. Вона більше не хотіла продовжувати цю неприємну розмову.
Боляче було, а в грудях все кипіло від обурення. Виправдовуватися перед чоловіком і говорити, що він помиляється, Віра не стала.
Він усе вирішив. І краще нехай справді йде, ніж вона продовжить руйнувати своє життя, залишаючись поруч із таким негідником.
— Я впевнений, що ти впораєшся. Зрештою, коли стане зовсім погано, є ж лікарні, де доглядають за лежачими хворими.
Я не зможу забезпечити тобі належний догляд. І я не хочу зненавидіти тебе і життя, яке чекає на нас далі.
Загалом, я прийняв рішення. І сьогодні переїжджаю до іншої жінки. Сподіваюся, що ти не будеш ставити мені палиці в колеса, і ми розійдемося спокійно.
— Іди. Щастя тобі, — вичавила з себе Віра.
Вона закохалася в Альберта з першого погляду. Зустрівши художника в парку, Віра забула, як дихати.
Він виявився не тільки привабливим зовні, але й всебічно розвиненим.
З чоловіком можна було поговорити на абсолютно різні теми. Він захоплювався історією і багато цікавого розповідав Вірі.
Цілу ніч вони гуляли під небом, усипаним зірками. Хоч Альберт і був трохи боягузливий, але це не бентежило Віру.
— Він за себе постояти не може, невже думаєш, що зможеш бути з таким чоловіком, як за кам’яною стіною? — запитувала подружка Віри, Марина.
— Я стану цією стіною, якщо буде потрібно. Я кохаю його, Марино. Здається, що зустріла споріднену душу.
— Ти ще сотню разів пошкодуєш, що повелася на гарненького красунчика, — пирхала подруга.
Три з половиною роки Віра ні про що не шкодувала.
Навіть коли було складно, а її чоловік, який працював дизайнером, впадав у депресію, не міг закінчити роботу над проєктом, Віра підтримувала його, не дозволяла здаватися й опускати руки.
— Ти моя муза! — говорив Альберт, радіючи, що завдяки дружині впорався і виконав замовлення.
А тепер що вийшло? Знайшов нову музу? Просто чудово!..
Він говорив, що великим чоловіка робить жінка. І Віра старалася з усіх сил. Вона віддавала себе повністю, щоб чоловік почувався комфортно.
Коли починалася суперечка, Віра замовкала першою. Вона не ображалася на чоловіка, говорила собі, що чоловіки як діти, і до них потрібен правильний підхід.
А тепер замислилася — чи правильно вона чинила? Може, він цінував би її більше, якби вона була як інші жінки?
Влаштовувала істерики та скандали на порожньому місці, вимагала від нього подарунків?..
Віра пішла на кухню. Їй не хотілося дивитися на чоловіка, слухати маячню, що лилася з його вуст.
Все тіло наповнилося дрібним тремтінням, а сльози щипали очі, але не котилися по щоках.
Здавалося, що вони поливають душу зсередини, омивають її від болю, але чомусь роблять ще болючішою.
Серце стискалося, а дихати ставало все важче, але це нічого… Це все мине. Усі живі, здорові, а кохання… воно залишиться приємним спогадом.
Рвати спільні знімки, спалювати їх і намагатися витерти з пам’яті те, що було — це не її шлях.
Віра усвідомлювала, що вона вдячна чоловікові за щасливі моменти. І за урок, який він дав їй тепер.
А що буде далі? Про це неодмінно з’явиться час подумати.
— Віро, я йду. Ключі залишаю на комоді. Вибач, що все так вийшло. Сподіваюся, ти підпишеш документи на розлучення? Мені б не хотілося судитися.
Ділити нам з тобою нічого, техніку, яку я купував у квартиру, я забирати не збираюся, — пролунав голос Альберта з коридору.
— Все підпишу. Удачі тобі, — вичавила з себе Віра.
Вона чула, як шаркає взуття, як зачиняються вхідні двері, чула, як калатає власне серце.
Вона мала секундне бажання кинутися за чоловіком, повиснути у нього на шиї й сказати, що він усе неправильно витлумачив, а потім настала повна байдужість.
Скільки часу просиділа на стільці, дивлячись в одну точку перед собою, Віра не знала.
Кухонний кран знову почав капати. Треба було б викликати сантехніка, адже Альберт стільки разів лагодив його, але він знову і знову протікав. Напевно, найкраще замінити змішувач?
Намагаючись думати про домашні справи, аби тільки не зірватися на істерику, Віра потихеньку заспокоїлася.
Стало легше, хай і не настільки, щоб посміхатися й радіти життю.
Вирішивши, що їй потрібна перепочинок, Віра зібрала речі й поїхала до сусіднього міста до своєї матері на вихідні.
— Доню, правильно вчинила, що не розповіла йому правди. Раз такий ненадійний, то туди йому й дорога.
У тебе переболить. Захочеться вовком вити, ридати й стискати пальці до болю, ти приходь до мене, і я підтримаю тебе.
Але не повертайся до зрадника. Якщо в хворобі не готовий підтримати тебе, то він тебе не вартий.
Головою все це Віра розуміла, тому й намагалася боротися з болем, що вирував у ній.
Вона не стала говорити чоловікові, що отримала не свої аналізи. Подруга дуже просила пропустити її за полісом, бо чекати в черзі не могла.
Якраз у медцентрі працювала її знайома, тому змогли провести обстеження за документами Віри.
Обстеження було безкоштовним, і Віра вже надіслала результати Марині.
Вона переживала за подругу, пропонувала перевірити все ще раз в іншій лікарні.
— Та справа в тому, що я не до кінця була з тобою відверта, — відмахнулася Марина, сумно посміхнувшись. — Мені в безкоштовній поліклініці поставили такий самий діагноз.
Я просто хотіла переконатися. Нічого, подруго. Тепер я ще більше ціную життя і буду насолоджуватися ним на повну, поки можна. Дякую тобі за підтримку.
Зараз Вірі захотілося підтримати подругу, поїхати до неї й провести час разом.
Вони не спілкувалися з того дня, як від Віри пішов чоловік. Навантажувати Марину своїми турботами не хотілося.
Знаючи, що подруга вдома, щойно повернувшись до міста, Віра купила улюблені тістечка Марини й поїхала до неї в гості. Вирішила зробити сюрприз.
Якби хтось сказав, що у сюрприза виявиться подвійне дно, і Віра отримає більше, ніж слід було, вона б ніколи не помчала туди…
А може, навпаки, все склалося якнайкраще?
— Альберт? — перепитала Віра, сумніваючись, чи не підводить її зір.
— Віра… А ти чому не попередила, що приїдеш? — запитала Марина, вийшовши з кімнати в шовковому короткому халатику. — Мене Альберт зараз малює… Ти трохи заважаєш.
— Малює?
Віра поглянула на сушарку, що стояла в коридорі: на ній висіли речі її чоловіка.
— Значить, ви разом?
— Ну, вибач, подруго. Адже не тільки ти маєш бути щасливою. Правда?
— Але ж ти сама казала, що він боягуз… що з таким чоловіком… — Віра ледве зв’язувала слова.
— Казала й казала. Ми тоді не познайомилися так близько, щоб я знала, який він насправді. А тепер я всім повністю задоволена.
Віра кивнула. Вона не стала питати, чи знає Альберт, що її подруга насправді хвора на ту хворобу, від якої він прагнув втекти, щоб не доглядати за дружиною.
І говорити нічого не хотілося. Нехай вони розбираються самі. Вони зустрічалися за спиною Віри, зраджували її знову і знову.
Розвернувшись на місці, Віра швидким кроком покинула будинок, де їй тепер уже й не раділи.
Продовжувати спілкуватися з Мариною вона не планувала, як і підтримувати хоч якийсь зв’язок з Альбертом.
Через два тижні Віра підписала документи про розлучення.
Вона повернулася у вільне плавання, і хоч свобода швидше душила, ніж радувала, але довелося звикати до нового життя.
Більше не мало значення, як довго її обманювали, скільки часу чоловік і подруга зустрічалися за її спиною. Все тепер уже втратило сенс.
Віра намагалася не думати про них і зосередитися на собі. Їй було важливо рухатися далі, тому жінка всі свої сили кинула в роботу, щоб отримати бажане підвищення.
Вона почала робити ремонт у квартирі, вирішивши оновити все і почати з чистого аркуша.
Потребуючи коханої, яка буде підтримувати його і допомагати рухатися вперед, до такої бажаної слави, Альберт одружився з Мариною.
Жінка жила повним життям, ні слова не кажучи чоловікові про своє захворювання.
Час від часу Вірі здавалося, що даремно вона промовчала і не розкрила всієї правди, а потім приходила думка – правильно вчинила.
Вийшло, що несвідомо Альберт покарав справжнього себе.
Час минав, і Віра отримала таке бажане підвищення. Вона стала керівником відділу, раділа життю і сильно змінилася не тільки внутрішньо, але й зовні.
Альберт не виходив на зв’язок зі своєю колишньою дружиною, напевно, вже подумки поховав її?
Втім, це більше не мало абсолютно ніякого значення. Відболіло. Віра відпустила чоловіка, який не зміг стати тим самим — першим і єдиним.
Жінка прийняла залицяння свого старого приятеля. Павло зізнався, що давно вже поклав око на Віру, але вона була одружена, і він не наважувався заважати її щастю.
— Думав, що пройде, зустріну іншу жінку, але так і не вийшло, адже моє серце б’ється тільки для тебе однієї, — сказав Павло.
Його слова зворушили Віру до глибини душі. Альберт не говорив їй такого. Він взагалі був скупий на компліменти навіть до весілля.
Зустрічаючись з Павлом і пізнаючи його ближче, Віра морально підготувалася вступити в нові серйозні стосунки.
Вона довіряла чоловікові, розуміла, що якщо буде боятися через помилки минулого, то ніколи не стане щасливою.
А як хотілося народити дитину, почути від неї таке заповітне «мамо». Та й ніхто не скасовував жіночого щастя.
Поряд з Павлом Віра відчувала себе щасливою. Вона відкрила серце для чоловіка і змогла знову покохати.
Нехай ця любов зовсім не схожа на те, що пов’язувало її з Павлом. Замість пекучої пристрасті, в грудях було тепло і спокійно. Ніжність і турбота одне про одного огортали.
Віра вийшла заміж. Вони вирішили деякий час пожити у квартирі жінки, поки роблять ремонт у будинку Павла. Туди планували переїхати пізніше.
Дізнавшись про довгоочікувану дитину, Віра була готова злетіти до небес. Павло теж радівав. Він не переставав говорити Вірі, як йому пощастило з нею.
Одного разу у двері квартири постукали. Віра не чекала гостей.
Павло пішов у магазин, оскільки в обох був вихідний, і вони планували приготувати щось смачне разом, а потім подивитися якусь комедію.
— Твій тато, напевно, щось забув, — з посмішкою сказала Віра, погладжуючи живіт.
Відчинивши двері, вона не могла повірити власним очам — у під’їзді стояв Альберт.
Він з образою дивився на Віру. Змучений, побитий життям, він сам на себе був не схожий.
— Навіщо ти прийшов? — запитала Віра крижаним тоном.
— Щаслива, так? Чому ж ти мені відразу не сказала, що це помилка, Віро?
Чому не попередила, що життя, від якого я намагаюся втекти, чекає на мене з нею? З Мариною?
Ти ж усе знала! Вона розповіла, що тобі була відома правда. Чому мовчала?
— А ти запитав? Ти прийняв рішення сам. Як виявилося, правильне.
— Вона ж мені тепер жити не дає! За кадик схопила і не відпускає, а я так не можу. Ти ж знала, що я потребую свободи.
— Ти теж знав колись, що я потребую кохання і вірності, але це не заважало тобі гуляти з моєю подругою. Чого ж ти тепер від мене хочеш?
Кожен сам карає себе, Альберте. Пізно звертатися за допомогою. Я тобі нічим допомогти не зможу. Сам кашу заварив, сам її й розхльобуй.
Альберт дивився на колишню дружину, готовий лікті кусати, та пізно — не дотягнешся.
Він сам не знав, чому прийшов саме до неї. Розраховував, що Віра врятує його?
Але ж прекрасно розумів, як сильно образив її. Таке не забувається і назавжди залишається в душі.
Простоявши деякий час з опущеною головою, чоловік розвернувся і пішов. Тільки йому відповідати за наслідки власних вчинків.
Віра права – він сам себе покарав, тікаючи від відповідальності, і тепер йому залишалося лише змиритися зі своєю долею, бо просто так відпускати його Марина відмовлялася.
Вона вчепилася в чоловіка сильною хваткою і погрожувала всім, чим тільки могла, щоб він не посмів залишити її.
