– Віра, не тягай дитину вулицями! – В один голос говорили жінці сусідки.
Чоловіка у жінки ніколи не було. Від кого нагуляла дитину, і сама навряд чи знала.
Машенька народилася слабенькою, недоношеною. Росла, як трава в полі, перетворюючись на гарненького кучерявого янголятка.
Якби не хвороблива худорба, та не синці під величезними волошковими очима, дівчинку можна було б назвати красунею.
Ходило малятко в обносках, що віддавали жалісливі сусіди від підрослих дітлахів. Хлопчачі поношені штанці, черевички зі збитими спритними дитячими ніжками носами, та розтягнуті шапочки.
Сплутане кучеряве волоссячко Віра безжально шматувала старими ножицями, від чого воно кучерявилося, не встигнувши вирости, і робило Машеньку схожою на облетілу не до кінця кульбабу на тонкій стеблинці.
Останнім часом ніде не працювала ні дня Віра пристрастилася тягати дочку на вокзал. Там вона садила Машу біля сходів, клала біля її ніг картонну коробку і йшла.
У невеликому станційному містечку потяги зупинялися часто і довго стояли, пропускаючи склади з сусідніх гілок.
Втомлені пасажири вискакували зі своїх вагонів розім’яти ноги, подихати, купували у станційних торговців пиріжки і варену картоплю.
Одного разу, в якийсь із однакових, як близнюки, днів занесла нелегка на вокзал і Віру. Машенька звично семенила за матір’ю, не питаючи, куди і навіщо вони йдуть.
Раптом один з пасажирів уважно подивився на дитину, окинув поглядом жінку і поліз у кишеню. Простягнув купюру.
– Купи дитині поїсти, матуся. Вона у тебе вся світиться, ось-ось знепритомніє.
Як вас таких тільки земля носить. – плюнув під ноги і заскочив у вагон поїзда, що рушив.
Вірка швидко збагнула, що на доньці можна заробити. І з цього дня маленька Машенька вирушала на вокзал у будь-яку погоду.
Коробка біля її ніг то наповнювалася швидко, то цілий день стояла з кількома жалюгідними монетками на дні.
Жінки, які торгували їжею на платформі, спробували було присоромити матір.
Але начальник станційного відділу поліції швидко пояснив їм, куди вони підуть звідси зі своєю торгівлею, якщо не перестануть сунути носа в чужі справи.
– Ось, хахаль її. – шепотілися вони, несхвально дивлячись, як Вірка, залишивши дочку, заходила в сірі двері опорного пункту. – Все за ліжко дозволяє. Теж влада називається.
Але заперечувати ніхто не смів. Торгували незаконно, частину виручки віддаючи тому ж начальнику. А інших джерел доходу не було.
Тому тільки кидали докірливі погляди на непутящу матір, та підгодовували, чим могли, дівчинку.
Особливо шкодувала Машеньку стара баба Настя, яка торгувала пиріжками.
Намагалася нагодувати дитину ситніше, давала пиріжки не з капустою, а з м’ясом, та з повидлом. Іноді приносила для неї з дому котлетку.
Незважаючи на те, що Машенька не переставала шмигати вічно застудженим носиком і іноді сильно кашляла, вона навіть трохи посвіжішала на баби Настіному годуванні.
Одного дня на станції з’явився невеликий білий собака. Безпородний, але симпатичний і досить доглянутий.
Чи то випадково загубили її на вокзалі під час стоянки поїзда, чи то залишили спеціально, ніхто не знав.
Собака кілька днів метався по околицях, але, не знайшовши, мабуть, того, кого шукав, прибився до “вокзальної спільноти”.
Машенька, яка як завжди сиділа на своєму місці, спочатку злякалася собаки, але, побачивши, що той просто з цікавістю дивиться на неї, нерішуче простягнула несподіваному гостю шматочок пиріжка.
Пес обережно взяв з худеньких пальчиків смачно пахнучу грудочку, проковтнув її і облизнувся.
Машенька засміялася і відламала ще шматочок. Собака знову з’їв. Ліг поруч з дівчинкою і почав вилизувати брудну ручку, яка все ще пахла пиріжком.
Так Машенька і Білик подружилися. Біликом собаку стали називати за білу шерсть, яка скоро звалялася і теж почала кудлатитися.
Машенька тепер чесно ділила їжу порівну. Білику пиріжок з м’ясом, собі – з повидлом. І котлетку бабину Настіну, якщо перепадало, теж ділила на двох.
Начальник станції хотів було Білика прогнати, бо собак не любив, але Вірка вмовила його тварину не чіпати.
Розрахунок у неї був свій. Дитина і собака викликали жалю більше, ніж одна Машенька, і подавати стали більше. Начальник махнув рукою і про Білика забув.
Собака прив’язався до маленької Маші, грів її холодними днями, притуляючись до ніг дівчинки теплим вовняним боком, облизував личко і руки, пестячись.
Машенька обіймала пухнасту брудну шию свого нового друга і в ці моменти була, напевно, майже щаслива.
Та й звідки знати про щастя дитині, якій в житті діставалися тільки стусани. Віра доньку не балувала. Ніхто ніколи не бачив, щоб вона обійняла або поцілувала дівчинку.
Не била, ні. Так, по-материнськи іноді шльопала, щоб під ногами не крутилася. А частіше просто не помічала.
Якось, на початку літа, Білик приніс в пащі маленький червоний м’яч. Де він його взяв, незрозуміло. Чи то знайшов у траві біля станції, чи то поцупив в якомусь дворі. М’яч був новий і блискучий.
Оченята у Машеньки загорілися від такого подарунка. Іграшок у неї ніколи не було, гралася дівчинка пустими пачками з-під сірників, яких на станції бувало безліч.
Складала з них пірамідку або будиночок. А в одній, найгарнішій, із золотими лініями, зберігала три різнокольорові блискучі скельця і фантики від цукерок з гарними малюнками.
Цукерки іноді давали пасажири з поїздів. Маша ділилася з Біликом, але пес цукерок не їв і папірці його теж не цікавили.
А м’ячик – це вже була справжня іграшка, як у магазині. Білик тримав м’ячик у роті і весело дивився на Машу. Потім опускав іграшку на коліна дівчинки.
Маша швидко сховала подарунок під кофтинку. Відбере ще хтось! Але Білик підбіг до неї і почав виколупувати м’ячик лапкою і носом.
Дістав, знову поклав дівчинці на коліна, відбіг трохи, немов кажучи: «Ну, що ж ти, давай грати!».
І Маша зрозуміла. Кинула Білику м’ячик. Собака радісно гавкнув, наздогнав червону кульку і знову приніс її Машеньці.
І почалася гра! Машенька кидала м’яч, Білик приносив.
Побачивши такі веселощі, Віра хотіла м’ячик забрати, але Машенька так гірко розридалася, а торговки так накинулися на матір, що та поставила умову: грати, коли поїздів немає. Як поїзд прийшов, м’яч ховати.
Тепер Машенька з Біликом грали по-справжньому. Волосики у Маші відросли до літа, щічки трохи порожевіли, і вона перетворилася на дуже гарненьку чорнооку лялечку.
Віру ця зміна не тішила. А ну як подавати перестануть.
Тому вона, як і раніше, вдягала дочку в найстаріший одяг і не дуже дбала, щоб дитина була чистою. Але побоювання виявилися марними.
Білик, який, швидше за все, раніше жив в будинку, виявляється, теж був чогось навчений.
Незабаром навчився «просити»: сідав стовпчиком, складав передні лапки і рухав ними, ніби підсував до себе щось.
Люди сміялися, і коробочка ніколи не була порожньою. Цим Віра залишилася задоволена і більше не погрожувала забрати м’яч.
Але одного разу м’яч зник. Білик оббігав всю станцію, винюхуючи іграшку, але повернувся із здивованим виглядом і ліг біля Машеньки.
Маша проплакала майже весь день. Не допомогли ні смачна цукерка, ні вмовляння торговців. Дитяче горе важко було передати словами.
До ночі торговці почали розходитися, поїздів найближчим часом не очікувалося, а вдома чекали справи, а Віра щось затримувалася, не поспішаючи забрати Машу.
Несподівано Машенька з Біликом залишилися біля сходів самі.
І тоді з-за будівлі станції вийшов чоловік у сірих штанях з невеликою спортивною сумкою на плечі. У руках він тримав Машин м’яч.
– Дівчинко, це твоя іграшка?
Звикла до величезної кількості чужих людей, Машенька не злякалася незнайомця.
Величезні очі розширилися від іскрометної радості, вона простягнула ручку і кивнула. І тут Білик, який ніколи ні на кого не гавкав, наїжачивши загривок, припав передніми лапами до землі і хрипло загрозливо загавкав.
– Пішов звідси! – чоловік зробив вигляд, що піднімає щось із землі. Але Білик не відступив.
Верхня губа піднялася вгору, оголивши ряд дрібних, але гострих зубів, і собака зробив крок вперед. Чоловік несподівано розвернувся, сховав м’яч.
– Ну якщо він тобі не потрібен, тоді я пішов.
– Потрібен! Потрібен! – Маша вже майже плакала. – Дай! – І побігла за незнайомцем.
Білик намагався зупинити дівчинку, але нічого не міг вдіяти. Тоді він кинуіся прямо на сірі штани, намагаючись схопити ворога за ногу.
Удар ногою і собака, скрикнувши, відлетів. Маша кинулася до Білика, але незнайомець із силою схопив її за ручку і смикнув до краю платформи в бік насипу.
– А ну стій! – незрозуміло звідки взялася Вірка, яка бігла по платформі за чоловіком. – Куди дочку повів?! Чую, собака розривається, а він ось що задумав.
Жінка люто і безстрашно наближалася до кривдника. Той оскалився, не випускаючи дитячу ручку, розвернувся.
– Пішла звідси! – як нещодавно собаці, повторив він Вірці. – Мамаша…
Вже приготувався зістрибнути з платформи, і тут жінка коршуном накинулася на нього.
Незнайомець випустив Машину руку. Щось клацнуло, Вірка тихо скрикнула і осіла на землю. По платформі вже біг начальник опорного:
– Віра! Що там? – кричав він на ходу. – Білик прибіг, лає, як божевільний. Що там у тебе?!
Незнайомець сплюнув, кинувся до насипу і зник у темряві.
Швидка забрала Вірку до лікарні. Але, на жаль, жінку не змогли врятувати.
Вона отримала дуже серйозне поранення.
Машеньку з Біликом тимчасово взяла до себе баба Настя. Начальник опорного підтягнув всі свої зв’язки і знайшов двоюрідного брата Віри, з яким та не спілкувалася із самого дитинства.
Чоловік жив у великому місті, сини у них з дружиною вже виросли, і вони з радістю погодилися забрати Машу до себе.
– Слухай, чоловіче, – похмуро сказав начальник опорного, коли дядько Машеньки приїхав оформляти опіку, – ти б собаку теж забрав. Вона дівчинку від загибелі врятувала, та й як їм один без одного буде…
…– Дядько Льоша, а у нас завтра День першокласника! – гарненька білява дівчинка з величезними синіми очима щодуху кинулася до чоловіка, який тримав на повідку пухнастого білосніжного собаку.
Пес весело виляв хвостом і нетерпляче переступав лапами назустріч маленькій господині.
– Знаю, Машуль, нам з Біликом вже вчителька розповіла. Підемо готуватися?
– Підемо! Мені ще віршик вивчити треба!
Вони рушили сонячною жовтою алеєю. Білик, радісно підстрибуючи, ганяв яскраве опале листя.
