Вітчим їх не ображав. Принаймні, шматком хліба не докоряв, через навчання не лаявся. Тільки коли Аня поверталася пізніше, ніж належало, міг накричати.
— Я обіцяв твоїй матері, що догляну за тобою! — кричав він у відповідь на невпевнені заперечення Ані про те, що вона, взагалі-то, вже повнолітня. — І мені краще знати, що тобі можна робити, а що ні!
Дивись, повнолітня вона! Думаєш, школу закінчила і все можна? Та ти на роботу нормальну спочатку влаштуйся, а потім дорослу із себе роби!
Потім, трохи охолонувши, він говорив уже спокійніше.
– Адже кине він тебе, що я, не бачив, що за хлопець тебе привозить? Машина дорога, личко гарненьке. Навіщо йому така простачка, як ти, Анька? Будеш потім ревіти, згадай моє слово.
Аня вітчиму не вірила. Так, Олег був гарним і навчався на третьому курсі інституту, на платному, правда, так і вона б не відмовилася на платному навчатися.
За конкурсом Аня не пройшла, в коледжі їй не сподобалося, і зараз вона то листівки роздавала, то газети розносила, а в основному до іспитів на наступний рік готувалася.
Так вона з Олегом і познайомилася – простягнула йому листівку, а він взяв одну, потім іншу, третю і сказав:
— Дівчино, давайте так – я беру у вас всі листівки, а ви йдете з нами в кафе?
Незрозуміло, що тоді на Аню найшло, але вона погодилася.
Вже навчена досвідом, листівки в цьому районі не стала викидати, засунула їх у рюкзак і потім на зворотному шляху в сміттєпровід відправила, коли з кафе йшла.
У кафе Олег її зі своїми друзями познайомив, пригощав піцою і морозивом. Вони з сестрою таку смакоту зазвичай тільки на дні народження і їли.
Грошей у них особливо не було, а пенсію вітчим не дозволяв витрачати, говорив, що нехай лежить на чорний день, якщо з ним щось трапиться.
Насправді зарплата у нього нормальна була, але половину він витрачав на машину, яка вічно ламалася, а половину програвав.
Аня не скаржилася – дякувала, що він їх з Оленою з дому не вигнав, квартира ж була його, мамину довелося продати, коли вона захворіла.
Звичайно, хотілося і шоколадок, і піци, і газованої води солодкої, але якщо щось таке і траплялося, Аня сестричці все віддавала.
Вона і в Олега в кафе запитала – можна їй шматочок піци із собою взяти, для сестри?
Він тоді так на неї подивився, здивовано. А потім купив їй з собою цілу піци і велику шоколадку з горіхами.
Даремно вітчим думав, що Олег її образить. Він добрий був. І Аня поруч з ним гостро розуміла свою неспроможність, стала ще старанніше готуватися до іспитів, на нормальну роботу влаштувалася – в магазин касиркою.
Там гроші хороші платили, і вона змогла купити собі і джинси пристойні, і зачіску в справжній перукарні зробити, щоб Олег нею пишався.
Коли він покликав її на дачу, Аня відразу зрозуміла, що там станеться, але зовсім не злякалася – вона ж не маленька. Тим більше, і він її любить, і вона його любить.
Спочатку, правда, вона переживала, що вітчим не відпустить, але той і сам став пізно додому повертатися, а то й взагалі не приходив.
Аня знала, де він ночує – у тітки Люби, медсестри з їхньої дільниці, він давно їй посміхався, але та не особливо хотіла зв’язуватися з чоловіком, у якого дві дівчинки від першого шлюбу.
Навіть сама встигла побувати заміжньою, але розлучилася, і тут вже не встояла перед його незграбними залицяннями.
Загалом, це їй пішло на руку, правда, Олена ревіла, коли дізналася, що одна буде ночувати.
Але Аня їй шоколадку купила, чіпси і газовану воду, і та змирилася зі своєю долею…
…Те, що вона носить під серцем дитину, Аня дізналася пізно. Цикл у неї завжди був нерівний, та й не особливо вона за ним стежила, ніхто її цьому не вчив.
Це друга касирка, Вероніка Матвіївна, запитала жартома:
— Ти чого вся світишся, округлилася — чи не при надії часом?
Посміялися, а ввечері Аня купила тест. Коли побачила дві смужки, спочатку не повірила — ні, цього просто не може бути!
Олег не зрадів. Сказав, що це все невчасно і дав їй грошей на лікаря. Аня проплакала ніч і пішла. Але виявилося, що вже пізно – шістнадцять тижнів.
Виходить, на дачі тоді все і сталося, а вона думала, що в перший раз взагалі не можна обзавестись дитиною.
Якийсь час вдавалося приховувати все від вітчима, але живіт ріс як на дріжджах. Довелося зізнаватися.
Як же він кричав!
— І де твій хлопець? Збирається одружитися з тобою?
Аня опустила очі. Олега вона вже місяць не бачила. Як він дізнався, що дитину доведеться залишити, так і зник.
— Зрозуміло, — промовив вітчим. — Я ж попереджав тебе, Аня…
Він не відразу сказав, напевно, порадився з тіткою Любою.
— Якщо вже так вийшло — народжуй. Але доведеться тобі його в пологовому будинку залишити, мені зайвий рот ні до чого.
Тут така справа… Я одружуюся, Анька. Люба теж при надії. У нас буде двійня. Сама розумієш, троє немовлят в одному будинку — це занадто.
— А вона що, тут жити буде? — здивувалася Аня.
— Ну а де? Вона ж тепер буде моєю дружиною, де їй ще жити?
Здавалося, що це він так жартує. Але вітчим не жартував. Кожен день говорив про це і обіцяв вигнати їх з сестрою обох з дому, якщо притягнеться сюди з дитиною.
Аня розуміла, що він не свої слова зараз говорить, що він повторює те, що йому тітка Люба навіює. Але справа це не змінювало – вона не могла залишити дитину.
— Не переживай, — сказала тітка Люба. — Такі немовлята розхоплюють, його швидко усиновлять і будуть любити як свого.
Аня плакала, дзвонила Олегу, намагалася придумати, де їм жити з сестрою і немовлям, але нічого придумати не могла.
І тут одного дня Вероніка Матвіївна сказала, кивнувши на подружню пару:
— Треба ж, стільки років минуло, а вони все в чорному ходять. Все життя горю присвятити, ну я не знаю… Народили б ще одну дитину. Або усиновили.
Цю пару Аня часто бачила — і разом, і окремо. Обидва вони були ввічливі, з приємними обличчями, хіба що трохи сумними, але вона не мала уявлення, що у них сталося.
— У них дочка загинула, пам’ятаєш, гучна історія була — газель з дітьми розбилася? Їхали на екскурсію в інше місто, водій заснув, здається. Він загинув, і дівчинка ця, так шкода.
А люди такі хороші — він лікар, вона англійську викладає. Я жила раніше по сусідству, коли була заміжня. Ну, справа минула…
Я до них приходила тоді, всі приходили – несли їй янголятка. Уявляєш, дочка їх купила янголятко, статуетку, на цій екскурсії, і в руці її тримала. Ледве дістали.
Не знаю, хто перший додумався їй янголятко принести, а потім вже багато хто приносив. Я боялася, що їй від цього буде гірше, але ні – здається, їй це тільки допомогло.
Це Аня в якомусь фільмі побачила, як дівчина свою дитину віддавала подружжю, яке не могло мати дітей. Зрозуміло, що ці могли, та й, швидше за все, зовсім не хотіли дитину, але чомусь Аня весь час про них думала.
Вона була вже на восьмому місяці, але все ще працювала, не хотіла втратити місце, і тут якраз ця пара стояла на її касі, і чоловік запитав:
— Мила дівчина, а вам не час у декрет? Ще народите тут на касі.
Аня не скаржилася, але насправді їй було важко працювати — спина боліла жахливо, печія мучила, ноги до кінця дня набрякали.
Але ніхто жодного разу не запитав, як вона, тільки лікар на дільниці лаялася, але це не рахується.
Ця турбота здалася їй такою зворушливою, що очі відразу на мокрому місці опинилися — таке з нею постійно останнім часом бувало.
А потім, через два дні, коли вона після зміни йшла додому з пакетом — продуктів на зарплату купила, її обігнав цей чоловік і запропонував допомогти.
Аня відчула себе ніяково, але в той же час їй було приємно. А ще вона подумала, що він хороша людина.
Янголятко вона побачила у вітрині магазину, на розпродажі – літо було в розпалі, мабуть, вони не користувалися особливою популярністю.
І Аня, піддавшись пориву, купила, а потім запитала у Вероніки Матвіївни адресу і пішла.
Вже коли натиснула на дзвінок, злякалася – раптом це буде недоречно, адже стільки років минуло? Навряд чи хтось зараз їм їх несе.
Двері їй відкрила жінка. Здається, відразу впізнала, бо брови здивовано піднялися.
Аня поспішно розтиснула долоню і простягнула їй фігурку, втиснувши голову в плечі – вона очікувала, що та зараз у кращому випадку зачинить двері перед її носом, а в гіршому випадку накричить.
Але не сталося ні того, ні іншого. Жінка взяла янголятко, посміхнулася і сказала:
— Проходь. Чаю хочеш?
За чаєм вона спокійно розповіла Ані їхню історію, яку та вже чула від Вероніки Матвіївни, але з вуст цієї жінки все звучало болючіше і жорсткіше.
— А чому ви ще не народили? — ледь не пошепки запитала Аня.
— У мене були важкі пологи. Довелося видалити матку. Більше я народити не могла.
Стало ніяково — яке вона має право лізти в чуже життя? Дуже хотілося запитати про усиновлення, але язик ніби заніміла.
— Ми думали усиновити, — сказала жінка, немов почула її думки. — Навіть школу усиновителів пройшли.
Але в останній момент я не змогла. Попросила у доньки – дай мені знак. Але нічого не сталося, абсолютно нічого.
Саме в цей момент у кімнаті почувся дзвін, ніби склянка впала на підлогу і розбилася.
Жінка здригнулася, Аня розгублено подивилася в той бік – вона думала, що в квартирі нікого немає.
Обидві вони підвелися і пройшли в зал. Аня боялася, що там буде щось на зразок склепу – темно, всюди свічки і фотографії.
Але ні, фотографія була тільки одна, кімната світла і ніяких свічок. Тільки фігурки янголят. Одна з них лежала на підлозі, розбита.
Жінка підняла шматочки порцеляни і довго їх розглядала. Потім дивним голосом промовила:
— Це та сама статуетка. Її.
Щоки у Ані запалали. Що це, як не знак?…
…Дівчинку вона народила в строк. На той час тітка Люба вже давно жила у них в квартирі і теж народила, раніше терміну.
Діти ще лежали в лікарні, але їх ось-ось мали виписати, вже й ліжечка купили — два біленьких, гарних, з кокосовими матрацами.
Її дитині ніхто й не думав нічого купувати, вона повинна була залишити її в лікарні. Олена хіба що вечорами пошепки запитувала:
— А не можна її десь сховати? Ну, щоб вони не дізналися, що вона тут, твоя дівчинка. Я буду тобі допомагати.
Від цих слів Ані хотілося плакати, але при сестрі вона стримувала себе.
Зміст записки Аня продумала заздалегідь. Написала, що не може залишити собі дитину, і що вона здорова, вони можуть не турбуватися.
А ще нагадала про знак — статуетку, що впала. У конверт вона вклала гроші — всю свою накопичену пенсію. Цього мало вистачити, вони ж хороші люди.
З лікарні виписували вранці, але підкидати дитину посеред білого дня було страшно.
Вона цілий день просиділа в торговому центрі, хоча сидіти було важко, і голова крутилася. Але головним тут була її дівчинка, якій потрібно знайти люблячих батьків.
Коли торговий центр закрився, Аня ще годину сиділа на лавочці, добре, що було тепло.
Тільки коли на місто опустилися сутінки, вона зважилася увійти в під’їзд, прослизнула, коли чоловік з собакою виходив на вечірню прогулянку.
Дочку вона носила в переносці, купила її на свої гроші і попросила Вероніку Матвіївну принести на виписку. Та зайвих питань не задавала.
І ось зараз, поставивши переноску так, щоб її не зачепили двері, Аня сунула під ковдру конверт із запискою і грошима і вже зібралася подзвонити у двері і втекти, як тут же вони відкрилися. На порозі стояв чоловік, батько загиблої дівчинки.
— Ти що тут возишся?
Аня навіть підстрибнула від переляку. І тут він помітив переноску.
— Це що?
Сльози потекли самі собою. І Аня розповіла все — про Олега, який її кинув, про вітчима, який і так утримував їх із сестрою вже сім років, а тепер одружився, і у нього народилися двійнята.
Про тітку Любу, яка придумала, що Аня напише відмову в пологовому будинку.
Він вислухав її уважно, після чого сказав:
— Галя вже спить, не хочу її турбувати. Вранці поговоримо. Ходімо, я постелю тобі в залі.
Спати в кімнаті з десятками янголяток було дивно. Але Аня заснула майже відразу, міцно притиснувши доньку до грудей.
Прокинулася вона від того, що відчула порожнечу. Доньки не було. І в цей момент вона зрозуміла, що не зможе з нею розлучитися.
Ніколи не зможе. Захотілося побігти, знайти, забрати її… Вона підскочила, але не встигла зробити і кроку, як до кімнати увійшла Галина. У руках у неї була дівчинка.
— Тримай, — посміхнулася вона. — Треба погодувати, я її заколисала, хотіла дати тобі поспати, але надовго цього не вистачить.
Поки Аня годувала доньку, не могла підняти очі на Галину. Що їй сказав чоловік?
Що, якщо вони вже вирішили, що усиновлять дівчинку? Як сказати їм, що вона передумала?
— Твоїй сестрі скільки років? — раптом запитала Галина.
— Дванадцять, — з подивом відповіла Аня.
— Як ти думаєш, вона погодиться до нас переїхати?
Це питання було таким дивним, що Аня підняла очі на Галину.
— Що? — не зрозуміла вона.
— Ну, Саша мені все розповів. Що вам ніде жити, що вітчим тебе виганяє. Я подумала, що якщо твоя сестра залишиться там, вони зроблять з неї хатню робітницю. Нехай теж у нас поживе.
— Що означає «теж»? — заїкаючись, запитала Аня.
Галина кивнула на статуетку, яка стояла біля фотографії — склеєна, вона виглядала дивно, але в цілому була впізнавана.
— Я думаю, це був знак. Що ми повинні тобі допомогти, — просто сказала вона. — Ми тут подумали — місця багато, переїжджайте до нас.
Я тобі допоможу з дівчинкою. А дурниці свої облиш. Не можна матір і дитину розлучати.
Ані стало так радісно, і так соромно, що щоки знову зачервоніли.
— То що, ти згодна?
Аня кивнула, ховаючи обличчя в ковдрі дочки, щоб Галина не побачила її сліз…
