– Володя завтра приїде! – мама, настільки швидко, наскільки їй це було під силу, просто влетіла до літньої кухні. – Марино, не сиди, давай прибирати й готуватися до приїзду дорогого гостя!
– Мамо, чим він такий дорогий, я не розумію? Адже приїжджав місяць тому. І як завжди – весь такий міський і гордий, а сам навіть жменьки цукерок племінникам не привіз!
– Доню, ну що ти! Це ж Володя. У нього робота в місті, справи, а ми тут у селі хіба не раді йому? Та я тільки про синочка й думаю!
Володя – мій молодший брат. У нас з ним три роки різниці, і коли він у нашій родині з’явився, навколо нього всі водили хороводи в три ряди.
Мене теж любили, але ж я якось завжди була поруч із батьками.
Вийшла заміж за місцевого хлопця, коли закінчила університет. У місті могла б зачепитися, але розуміла, що мама з татом не молодіють, їм потрібна допомога.
Ми з Вадимом і будинок відбудували, що належав ще прадіду з прабабусею – поруч із батьківським.
Він стояв занедбаний, а коли ми одружилися, то й обжили його. З’явилися діти – Семен і Аня.
А Володимир поїхав до столиці – вступати. Не вийшло, перебрався до провінційного, але великого міста, там уже зумів вступити й закінчити навчання.
Там і залишився, завжди наголошуючи, що «йому в селі нічого робити».
Чим таке погане село, в якому ми виросли, я зрозуміти не могла. Нам тут було добре – діти росли на волі, чоловік взимку їздив на заробітки за кордон, влітку допомагав з господарством.
Тримали і корів, і кіз, і город, допомагали батькам. Тут жили і мої батьки, і свекор зі свекрухою.
Брат приїжджав нечасто, і мама дуже за ним сумувала. Через те, що Володя жив досить далеко, він здавався матері з батьком дедалі ідеальнішою людиною – успішною, розумною, влаштованою.
Тільки от сім’ї поки не завів. Ну, так йому ще й тридцяти немає, встигне й це!
Мама з татом дуже чекали від нього онуків, а братик жив, немов перекотиполе.
Його успіх був лише у його власних словах і вірі в нього батьків. Вічно без постійної роботи, вічно з якимись сумнівними бізнес-починаннями.
– Мамо, ну який він бізнесмен? Фруктову точку на ринку тримає, який там бізнес!
– У нас і того немає. Ми всі з коровами, з землею. А там місто – можливості.
– Він на Новий рік надіслав моїм дітям прострочений мармелад у коробці з пошкодженою упаковкою.
А вам тисячу гривень. Не надто Володя міськими можливостями користується, як я подивлюся.
Крім того, житла у мого брата не було. Він тинявся там на орендованих квартирах, постійно змінюючи адреси, позичав у батьків гроші, а от повертати зазвичай не поспішав.
У мене склалися з молодшим не надто теплі стосунки – багато в чому через те, що я відмовляла йому в позиках.
Вважала, що він доросла людина і повинен сам стояти на ногах, а не розповідати мені, що збирається створювати новий музичний колектив і дай йому сто тисяч на електрогітару.
Мене ж брат звинувачував у простодушності.
– Тебе навіть якщо з села вивезеш, село в тобі залишиться! Подивися на себе. Ти вічно в чоботях, вічно в хустці. Ще б калоші начепила! – дорікав мені брат під час свого останнього візиту до батьків.
А я не бачила нічого поганого в тому, щоб жити ближче до землі. Своє господарство – це просто і зрозуміло. Це свобода, хто б що не говорив.
Що ці кам’яні коробки багатоквартирних багатоповерхівок? Відключи нам воду, так ми з річки й колодязя принесемо. А там відключи, і відразу людьми керувати можна.
Так само й з опаленням, і з продуктами. Та міські навіть не знають, як картопля росте, думають, що машини відразу привозять миті барабольки.
І всю цю міську інфантильність та залежність брат оспівував і підкреслював, що я, мій чоловік, мої діти та наші з ним батьки – другий сорт.
І ось тепер знову обіцяв приїхати, і я не сумнівалася, що знову почне хизуватися своїми уявними успіхами.
Весь день тепер минув у додаткових клопотах – мама навіть усі вікна помила, перепрала фіранки.
Увечері готувала тісто на пиріжки, батька тричі в місцевий сільський магазин ганяла.
Вона наказала татові просушити й протрусити перини у дворі, вибити всі килимки й килими, нікому не давала спокою.
Приїзд Володимира здавався мені дедалі сумнішою перспективою.
Поява міського світила перед сільським народом відбулася після другої години дня.
Брат вийшов із вишневої іномарки, що сяяла на сонці, а слідом за ним із надр автомобіля вибралася тоненька блондинка з модельною зовнішністю.
Мама відразу почала плакати, обіймати сина. Батько потиснув йому руку і з цікавістю подивився на дівчину, яку привіз син.
Як я й очікувала – Володя з’явився з порожніми руками. Його дівчина теж не спромоглася принести нічого навіть дітям.
Я стиснула губи і сухо привіталася з гостями. Зрозуміло, що їхатимуть з повним багажником – соління, варення, м’ясо, яйця, молоко, овочі та зелень.
– Ходіть вип’єте компоту, дорогі гості. Або відразу обідатимете? Як доїхали? – щебетала мама, підлесливо дивлячись на Володю.
– Компоту, а то дуже спекотно. Літо це просто як в Африці. Навіть кондиціонер не рятує, – відгукнувся брат, витираючи чоло тильною стороною долоні.
– У будинку прохолодно, у нас же зруб, ти пам’ятаєш, що тут завжди добре? – мама торкнулася передпліччя сина, підганяючи його.
Розсілися за стіл. Брат завжди приїжджав на готове, вважаючи, що батьки й сестра йому зобов’язані. Але цього разу він перевершив у нахабстві самого себе.
Саме час для гостинців, але їх не було. Усі кидали цікаві погляди на худорляву блондинку з яскраво нафарбованими губами й таким же яскравим манікюром.
Мама поставила перед гостями тарілки з суничним і аґрусовим варенням, від яких пахло самою суттю ароматного теплого щедрого літа.
– Це Вероніка, моя наречена, – порушив довгу паузу Володимир.
– Ой, яка радість! Вероніка, як добре, що ти приїхала! Ми вже зневірилися, що наш синочок одружиться, – воркувала мама.
Хотілося закотити очі. Тепер ще одна дама буде приїжджати до нас на все готове, вважаючи нас селюками і людьми другого сорту.
Мені погано ставало від таких зарозумілих.
А по Вероніці було видно, як з огидою вона дивиться на піалки з варенням, над якими кружляють, дзижчачи, смугасті оси.
Так само дивилася вона й на іншу нехитру їжу – оладки зі сметаною, пиріжки з цибулею та яйцем, домашній сир і хліб.
– Ми запланували весілля на осінь, і хотілося б відзначити його урочисто, – заговорила наречена брата.
На вигляд їй було не більше вісімнадцяти. А значить, ні освіти, ні, швидше за все, достатньо стабільної та серйозної роботи.
Але, судячи з того, скільки коштували її манікюрчики, вії та явно золоті каблучки, амбіцій у дівчини було хоч відбавляй.
– Це добре. Адже треба одружитися раз і назавжди! – підтримав розмову мій батько.
– Думаю, у тисяч чотириста ми цілком вкладемося. І приїхали попросити грошей позичити на радісну подію, – здивував брат.
– Чотириста тисяч? – як зачарована повторила мама.
– Ну, ми не надто розмахуватимемося – так, за міськими мірками навіть досить скромно, – бадьоро відгукнувся Володя.
– Але звідки у нас такі гроші, синку? Сам знаєш, як ми з батьком живемо. Може, ви передумаєте і у нас тут, у селі, відсвяткуєте?
Мама намагалася достукатися до сина, який явно перебував у якомусь своєму, вигаданому світі.
– У селі? – зморщила носик Вероніка. – Катання на коровах і танці з козами? Ні, дякую! Я краще взагалі не виходитиму заміж, ніж таке весілля!
– Веронічко, йди з племінниками подивися город і курей, – солодко проспівав брат.
Та слухняно кивнула і пішла з моїми дітьми з дому. Ми залишилися за столом.
– Володя, ти хоч розумієш, наскільки ти нахабнієш? Що це за розмальована пигалиця взагалі, яка весілля за чотириста тисяч хоче? – зашипіла я.
– А ти взагалі мовчи! Я до батьків приїхав.
– З порожніми руками. Пачки чаю не привіз, зате грошей йому витягни та поклади. І дивиться він на нас, як на сміття.
Батько мовчав. В очах матері стояли сльози. Було зрозуміло, що я кажу зараз те, що батьки мовчки розуміють і думають про себе.
– Тобто мені тут не раді і грошей не дадуть?
– Ні копійки, брате! Забирайся звідси! Може, батьки могли б допомогти і приїхати з повагою та подарунками, але ти з’являєшся тут із пихатим виразом обличчя!
Тобі не соромно у тридцять років просити такі суми й приїжджати без гостинця та цукерки!
Володимир облив мене презирливим поглядом. Мама вже відверто плакала, батько обіймав її за плече.
– Що ж, раз так, то прощавайте. Ноги моєї тут більше не буде.
– Та, будь ласкавий, і не приїжджай!
Володимира і Вероніку ніхто навіть до воріт не вийшов проводжати. Лише звук машини, що від’їжджала, почули й переглянулися гірко.
***
Пізніше я дізналася, що Вероніка кинула Володю. Він їй наговорив, що багатій і бізнесмен, набрав боргів, щоб замилити їй очі.
Весілля на чотириста тисяч було потрібне для того ж – щоб задурити голову довгоногій красуні, якою б братик хвалився перед друзями.
Весь у боргах, покинутий нареченою, Володя знову приїхав до батьківського дому. Тепер уже мати з батьком відкрито сказали, щоб допомоги від них він не чекав.
Нарешті зрозуміли, якого егоїста і споживака виростили. Прикро було, гірко. Але у мами з татом залишалися ми з чоловіком, наші діти.
Володимир же відтепер вважався в нашій родині паршивою вівцею.
Він нахамив матері, образив словами батька і зник з радарів. Його навмисно в нашому домі намагалися не згадувати.
Нехай живе своїм розумом і своїм життям, раз ми потрібні тільки щоб гроші викачувати, та щоб до нас приїжджати на все готове і їсти в три горла.
Мама сумувала за сином, я це бачила. Але не дзвонила йому і не писала.
Щоб чимось зайняти батьків, ми з чоловіком затіяли для них будівництво лазні, щоб встигнути все зробити до зими. Мама з татом повеселішали, поринули в справи, і забули про всі нещодавні проблеми.
