— Єгор, не забудь, у мами завтра день народження.
Він відмахнувся, не відриваючи погляду від екрану ноутбука, де миготіли якісь графіки і таблиці.
Його жест був не стільки грубим, скільки до автоматизму відпрацьованим, як у людини, що відганяє набридливу муху.
— Настя, я все пам’ятаю, не починай. Казав же, що пам’ятаю.
Вона промовчала, роблячи вигляд, що поправляє квітку на підвіконні. Але всередині неї щось стиснулося в тугий, вже звичний вузол. «Не починай».
Ця фраза означала, що будь-яка подальша розмова на цю тему буде сприйнята як пиляння, як посягання на його спокій і його пам’ять, яка, на його власне переконання, була бездоганною. Особливо в тих речах, які він сам вважав неважливими.
Всього три тижні тому все було інакше. День народження його матері, Анни Борисівни, був подією майже державного масштабу.
За місяць Єгор почав нагадувати: «Нам потрібно подумати над хорошим подарунком для мами».
«Хороший подарунок» в його системі координат означав «дорогий подарунок».
Настя витратила два тижні, оббігаючи після роботи торгові центри.
Вона шукала ту саму шовкову хустку — не просто хустку, а певної італійської марки, певного відтінку, яка, на думку Єгора, підкреслювала б статус його матері.
Вона досі пам’ятала, як стояла в дорогому бутіку, тримаючи в руках цей шматок важкого, переливчастого шовку.
Його ціна становила майже половину її власної зарплати. Вона тоді надіслала Єгору фото. Він передзвонив через хвилину.
— Ну, ніби нічого. Не виглядає дешево? — Єгор, це коштує як крило від літака.
— Ось і чудово. Моя мати не та людина, якій можна дарувати дурниці. Бери. Ввечері гроші тобі перекажу.
І вона взяла. А потім ще пів вечора пакувала його у фірмову коробку, перев’язувала стрічкою, писала листівку витіюватим почерком, бо Єгор вважав, що у неї це виходить «душевніше».
Він стояв над нею, контролюючи процес, як виконроб на будівництві. Чоловік ніс відповідальність за форму, а вона — за зміст і виконання.
І коли вони вручали цей подарунок, Анна Борисівна розцілувала в обидві щоки свого сина, захоплюючись його смаком і щедрістю.
Настю вона просто поплескала по плечу, кинувши мимохідь: «Дякую, дитинко».
І ось тепер, через три тижні, ситуація була дзеркальною. Її мати, яка жила за тисячу кілометрів від них, не просила ні шовкових хусток, ні дорогих парфумів.
Вона просто чекала дзвінка. Одного дзвінка від зятя, який би підтвердив, що він вважає її частиною своєї родини.
Два роки поспіль Єгор про це «пам’ятав». Пам’ятав так добре, що Насті доводилося потім брехати матері, що він був на важливій нараді, що у нього розрядився телефон, що він обов’язково подзвонить завтра.
І він не дзвонив. А її мати, добра душа, робила вигляд, що вірить, і говорила: «Ну звичайно, Настуня, я все розумію, він так багато працює».
Він закрив ноутбук з гучним клацанням, потягнувся і попрямував на кухню заварити чай.
— Ти будеш? — крикнув він з кухні.
— Ні, дякую, — тихо відповіла вона в порожнечу кімнати.
Їй не хотілося ні чаю, ні розмов. Їй хотілося підійти до нього і запитати, чому його статусна мати заслуговує дорогих подарунків і щогодинної уваги, а її мама не заслуговує навіть двохвилинного дзвінка.
Але вона промовчала. Жінка дала йому ще один шанс. Останній.
Ранок зустрів їх яскравим сонцем. День народження настав.
Єгор збирався на роботу в чудовому настрої, насвистував якусь мелодію. Він випив каву, з’їв бутерброд, який вона йому приготувала. Поцілував її в щоку на порозі.
— Я побіг. Увечері не затримаюся.
Настя почула, як він зачинив за собою двері. Встала, підійшла до вікна і подивилася вниз, на його фігуру, що віддалялася до машини.
Він ні словом не обмовився про її матір. Він просто поїхав. І в цей момент всередині неї щось важке і холодне осіло на саме дно. Це було не розчарування. Це була констатація факту, що він забув. Втретє поспіль.
Ранок наступного дня був оманливо тихим. Сонячні промені пробивалися крізь скло, малюючи на підлозі теплі квадрати.
Вчорашня напруга ніби розчинилася в ночі, але це була лише ілюзія. Настя прокинулася з важким, кам’яним відчуттям у грудях.
Вона дочекалася, коли Єгор піде в душ, і, взявши телефон, швидко набрала номер.
Розмова була короткою. Вона не задавала прямих питань, але відповіді матері, сповнені навмисної бадьорості та розповідей про сусідів і погоду, були красномовніші за будь-які зізнання.
Жодного слова про привітання від зятя.
Коли з ванної, оповитий хмарою пари, вийшов Єгор, він був у чудовому настрої.
Бадьорий, свіжий, він почав щось насвистувати, підшукуючи в шафі сорочку.
Єгор був повністю занурений у свій комфортний світ, де він був центром всесвіту, і цей центр був у повному порядку.
Настя сиділа на краю ліжка, дивлячись в одну точку. Вона дочекалася, поки він застебне ґудзики на манжетах.
— Ти привітав вчора мою маму?
Питання було поставлено рівним, майже млявим голосом, і від цього воно прозвучало, як удар батога в тиші.
Єгор завмер. На його обличчі промайнуло секундне збентеження, яке відразу змінилося роздратуванням.
— Чорт. Слухай, вчора закрутився, зовсім з голови вилетіло. Сьогодні напишу, що там.
Він сказав це так недбало, ніби мова йшла про те, що він забув купити хліб. Ніби її мати, її почуття, її очікування — це якась дрібна побутова задача, яку можна відкласти на потім.
І цей його байдужий тон став тією самою іскрою, яка підпалила гніт. Всередині Насті вибухнуло все, що вона так довго і терпляче стримувала.
— Сьогодні? Ти серйозно?
— Уяви собі!
— Тобто я повинна вітати твою матір з усіма святами і дарувати їй дорогі подарунки, а ти мою матір навіть повідомленням привітати не можеш? Ось як?
Вона підхопилася. Її голос більше не був тихим. Він дзвенів від люті, наповнивши собою всю кімнату.
Єгор відступив на крок, його обличчя миттєво стало жорстким і злим. Маска добродушності злетіла.
— Та що ти починаєш з ранку? Я ж сказав, забув! З ким не буває? У мене робота, проекти, голова забита іншим, а не відстеженням всіх днів народження!
— Іншим? — її голос піднявся ще на пів тону. — Коли твоїй матері потрібна була ця хустка за шалені гроші, твоя голова була забита саме цим!
Я два тижні бігала по магазинах, як шукачка, а ти мені по телефону вказівки давав, чи достатньо вона дорого виглядає!
Це, значить, важливі справи? А написати два слова «Вітаю, теща» — це вже непосильне завдання для твого забитого справами мозку?
— Припини цей базар! — гримнув він. — Не порівнюй! Моя мати — це моя мати, вона живе тут! А твоя… я її бачив двічі в житті! Що ти з цього трагедію влаштовуєш?
— Ах ось воно що! Тобто моя мама — так, додаток? Стороння жінка, якій і писати не обов’язково?
Зате подарунки від неї приймати, коли вона квартиру цю нам на весілля дарувала, тобі не заважало, що вона стороння!
Його обличчя спотворилося. Це був удар нижче пояса. Його тактика виправдань провалилася, і він перейшов у контратаку, використовуючи свою головну зброю — звинувачення.
— Я бачу, тобі аби тільки привід знайти, щоб мозок мені винести!
Я тут пашу, щоб ти в цій квартирі жила і хустки ці купувала, а ти мені пред’являєш за якесь повідомлення! Та ти просто нічого не цінуєш!
Єгор схопив зі стільця джинси, почав поспіхом натягувати їх.
Він не міг перемогти в цій суперечці, тому що був неправий, і це його дратувало. Єдиним виходом було втекти, виставивши себе жертвою.
— Все, з мене досить цього абсурду. Поїду до матері, хоч повітрям нормальним подихаю, а не твоїми вічними претензіями.
Він не став чекати відповіді. Схопивши з тумбочки ключі від машини і телефон, чоловік швидким кроком вийшов з кімнати, а потім і з квартири. Вхідні двері зачинилися із сухим клацанням.
Настя залишилася стояти посеред спальні.
У повітрі ще висіли його слова. «Поїду до матері». Він поїхав скаржитися. І вона знала, що це ще не кінець.
Настя залишилася одна. Повітря в квартирі, здавалося, загусло, стало важким і нерухомим, як перед грозою.
Ранкова сварка не залишила після себе дзвінкої порожнечі, вона залишила густий, неприємний осад, немов на дні чашки з випитою кавою.
Настя не ходила по кімнатах, не заламувала руки. Вона просто сіла в крісло у вітальні і завмерла.
Її погляд був спрямований на їхню весільну фотографію на стіні — велику, в світлій рамі.
Дві усміхнені фігури, два щасливих обличчя, які тепер здавалися масками, надітими на зовсім чужих людей.
Вона не відчувала образи в її звичному, сльозливому розумінні. Всередині неї було холодно і тихо.
Всі емоції, які кипіли в ній пів години тому, вигоріли дотла, залишивши після себе лише випалену землю і абсолютну, лякаючу ясність.
Вона прокручувала в голові не тільки ранкову розмову, але й сотні інших, схожих, як дві краплі води.
Його поблажливе «не починай», його роздратування у відповідь на будь-яке її прохання.
Його непохитна впевненість у тому, що його світ, його робота, його мати — це важливо, а її світ — це так, фон, декорації для його життя.
У цій холодній тиші телефонний дзвінок пролунав особливо різко і неприємно, як скрегіт металу по склу.
Настя не подивилася на екран. Вона і так знала, хто дзвонить. Ця впевненість була майже фізичною. Рука сама потягнулася до телефону.
Мить вона дивилася на ім’я «Анна Борисівна», що світилося на дисплеї, а потім прийняла дзвінок, не підносячи апарат до вуха, а ввімкнувши гучний зв’язок і поклавши його на столик поруч.
— Настя, я не зрозуміла, що у вас там відбувається? Єгор щойно увірвався до мене, він весь на нервах, лиця на ньому немає! Ти знову йому щось влаштувала?
Голос свекрухи був не стільки гучним, скільки гострим і сталевим, у ньому не було й тіні привітання або бажання розібратися.
Це був голос прокурора, який уже виніс обвинувальний вирок. Настя мовчала, продовжуючи дивитися на фотографію.
— Я не чую відповіді! — виголошувала Анна Борисівна, не витримуючи паузи. — Що можна було зробити з людиною, щоб вона зранку рано зірвалася з власного будинку? Він мені розповів про твою сцену. Через якийсь дзвінок!
Ти взагалі уявляєш, скільки у нього справ, яка на ньому відповідальність? У нього голова забита цифрами, контрактами, а ти лізеш до нього з якимись дурницями!
Настя злегка нахилила голову, немов прислухаючись до чогось нового в цьому давно знайомому потоці слів.
Дурниці. Її мати, її день народження — це були дурниці.
— Він працює, він забезпечує сім’ю, він створює вам рівень життя! — продовжував говорити голос з телефону. — А ти замість того, щоб створювати йому вдома спокій і затишок, щоб він міг відпочити, постійно щось вимагаєш!
Тобі мало уваги? Тобі мало грошей? Що тобі ще потрібно? Щоб він кинув усі свої справи і сидів, обдзвонював усю твою рідню до сьомого коліна?
Настя повільно перевела погляд з фотографії на телефон. Голос з маленького динаміка ставав все більш отруйним і самовпевненим.
Анна Борисівна явно впивалася своєю правотою і можливістю поставити невістку на місце.
— Ти повинна розуміти, у нього є своя сім’я. Я — його мати. Ти — його дружина. Ось наше коло. Все інше — другорядне.
Він не зобов’язаний витрачати свої нерви і пам’ятати, коли там день народження у якихось, по суті, сторонніх жінок. Вони до нашої сім’ї прямого відношення не мають.
Він робить для тебе достатньо, а твоє завдання — цінувати це, а не мучити його через дрібниці.
«Сторонніх жінок». Ця фраза не вдарила, не вколола. Вона лягла в свідомість Насті рівно і гладко, як останній елемент пазла, якого так довго не вистачало.
Все стало на свої місця. Це була не обмовка, не слова, сказані в запалі гніву. Це була їхня сімейна філософія.
Чітка, проста і потворна. Вона, Настя, була прийнята в їх «коло». Її ж сім’я залишилася за його межами, була сторонньою.
Анна Борисівна, не дочекавшись відповіді, вимовила ще кілька повчальних фраз і, нарешті, закінчила свій монолог загрозливим:
— Подумай над своєю поведінкою, якщо тобі дорога твоя сім’я.
Настя дочекалася, коли в телефоні пролунають короткі гудки. Потім вона простягнула руку і спокійно, без жодного зайвого руху, завершила дзвінок.
Вона більше не дивилася на весільне фото. Вона дивилася крізь нього. Холодна порожнеча всередині неї почала трансформуватися і набувала форми, щільності і ваги.
Це була вже не порожнеча, а сталевий стрижень абсолютної, крижаної рішучості…
Вечір опустився на місто непомітно. Єгор повернувся, коли вже стемніло.
Він увійшов у квартиру з виглядом людини, яка повертається на свою територію після успішно виграної битви.
На його обличчі грала поблажлива, трохи втомлена посмішка переможця. Мати його не просто підтримала — вона озброїла його непробивною правотою.
Тепер він був готовий великодушно вислухати Настю, прийняти її вибачення і, можливо, навіть «пробачити», давши їй хороший урок на майбутнє.
Він кинув ключі на тумбочку в передпокої і пройшов у вітальню, вже репетируючи про себе першу фразу примирливої бесіди.
Але сцена, яку він застав, абсолютно не вписувалася в його сценарій. Настя не сиділа в кутку, витираючи сльози. Вона не бігала по квартирі в нервовому збудженні.
Вона сиділа в тому ж кріслі, що і вранці, в тій же позі. Її руки спокійно лежали на підлокітниках, а погляд був спрямований на темне вікно, в якому відбивалася кімната.
Дружина була настільки нерухома, що на мить йому здалося, ніби він дивиться на воскову фігуру. Коли ж він увійшов, Настя повільно повернула голову і подивилася на нього.
У її погляді не було ні гніву, ні образи, ні благання. У ньому не було нічого.
— Ну що, охолола? — почав він з тією самою поблажливою інтонацією, яку готував. — Готова поговорити нормально, без криків?
Він зробив крок до неї, збираючись продовжити свій монолог про те, як важливо цінувати сім’ю і чоловіка, який її забезпечує.
Але вона його перервала. Її голос був таким же рівним і спокійним, як і її погляд.
— Я поговорила… З твоєю матір’ю.
Єгор самовдоволено посміхнувся. План спрацював ідеально. Мати провела «роз’яснювальну роботу».
— Ось і молодець. Сподіваюся, вона вправила тобі мізки. Іноді корисно послухатися до старших.
— Так, дуже корисно, — погодилася Настя, і в цій поступливості було щось неприродне. — Вона мені все дуже доступно пояснила.
Пояснила, що її син не повинен відволікатися на дурниці і вітати якихось сторонніх жінок, які не належать до вашої родини.
Що у тебе є своє коло: вона і я. А моє завдання — створювати для тебе спокій, а не мучити дрібницями.
Він кивнув, задоволений точним переказом.
— Ну ось бачиш! Нарешті ти зрозуміла. Я радий, що ми…
— І знаєш, Єгор, я подумала, — вона знову його перебила, але все так само спокійно, без тіні ворожості. — Я з нею повністю згодна. Вона абсолютно права.
Він завмер, збитий з пантелику. Такого повороту він не очікував.
— Що?.. Ну… так. Вона права.
— Вона права, — повторила Настя, повільно піднімаючись з крісла.
Вона встала навпроти нього, дивлячись йому прямо в очі. Тепер в її погляді з’явилося щось нове — холодна, відсторонена оцінка, як у лікаря, що вивчає безнадійного пацієнта.
— Моя мати — стороння для вас жінка. А ця квартира, — вона зробила ледь помітний жест рукою, обводячи кімнату, — куплена і подарована мені на весілля саме цією сторонньою жінкою. І записана на мене.
До Єгора повільно почав доходити сенс її слів. Його поблажлива посмішка почала зникати з обличчя, поступаючись місцем здивуванню, а потім і тривозі.
— Ти до чого це хилиш?
— Я хилю до того, що твоя мати дала мені чудову пораду. Потрібно чітко розділяти сім’ю і сторонніх.
І якщо вже я тепер живу за вашими правилами, то я не бачу причин, чому в квартирі, що належить мені і подарована «сторонньою» для тебе людиною, повинен жити ти.
Адже ти теж більше не належиш до моєї сім’ї. Ти — сторонній чоловік.
Повітря в кімнаті стало крижаним. Єгор дивився на неї, не вірячи своїм вухам. Його обличчя почервоніло.
— Що ти несеш? Зовсім з глузду з’їхала? Це наш дім!
— Ні, Єгор. Це мій дім. І я більше не хочу бачити в ньому сторонніх. Збирай свої речі. Я даю тобі дві години.
Це було сказано без крику, без погрози, як констатація неминучого факту.
Вся його удавана впевненість, вся його праведна злість, підживлена матір’ю, розбилися об її крижаний спокій.
Єгор відкрив рот, щоб закричати, щоб обрушити на неї всю свою лють, але слова застрягли в горлі.
Він дивився на неї і вперше за три роки їхнього шлюбу бачив не свою дружину — м’яку, поступливу, ту, яку можна було прогнути і змусити вибачатися. Він бачив перед собою абсолютно чужу, незнайому йому людину.
І ця людина щойно холодно і методично виставила його за двері його власного життя, використовуючи для цього логіку його ж власної матері.
У цей момент він зрозумів, що програв. Остаточно і безповоротно…
