Степан останні три роки жив так, ніби його самого вже не було…
Після того як Нінка пішла з життя — а відійшла вона тихо, уві сні, навіть не розбудивши його, — він немов застряг десь між дійсністю і сном.
Вставав, топив піч, варив кашу… А навіщо? Незрозуміло.
Село їх теж потроху вмирало. Після пожежі минулого року, коли пів села вигоріло, люди роз’їхалися хто куди.
Залишилися тільки найупертіші. Або ті, кому нікуди було їхати.
— Гей, кульгавий! Знову ти.
Степан стояв біля хвіртки і дивився на собаку. Той з’явився два тижні тому. Кривоногий такий — задня лапа під дивним кутом, мабуть, давно зламана і криво зрослася.
Шерсть звалялася, руда із сивиною. Морда, ну, морда як морда. Тільки очі якісь занадто людські.
Перший раз він його прогнав. Другий — кинув скоринку хліба. А потім помітив дивне.
Собака брав їжу — обережно так, зубами, ніби боявся впустити, — і йшов.
Завжди в один бік. До руїн будинку, що згорів у тій пожежі.
«Дивний якийсь», — думав Степан, спостерігаючи, як вона кульгає через пустир.
Сьогодні вранці він спеціально виніс пів миски вчорашньої каші. Поставив біля паркану і сховався за сараєм. Кудлатий прийшов через хвилину — ніби чекав.
Понюхав кашу, потім… Господи, він почала їсти прямо з миски, але якось дивно — набирав у пащу і випльовував назад. Розмочував, чи що?
А потім зробив те, від чого у Степана мурашки по спині побігли. Взяв миску в зуби — металеву миску! — і потягнув.
Голову задер, щоб не розплескати, і пішов своєю кривою ходою до руїн.
— Та що ж ти там робиш? — вголос запитав Степан.
І пішов слідом. Вперше за три роки йому стало по-справжньому цікаво. Не те щоб цікаво — просто захотілося дізнатися.
Собака звернув за обгорілу стіну, зник в заростях кропиви. Степан зупинився. Далі були одні головешки та бита цегла. Що там робити живій істоті?
Але цікавість взяла верх.
Степан обійшов обгорілу стіну і завмер. Пес зникла. Ніби крізь землю провалилася.
— Ну куди ти подівся, кульгавий?
Він пройшов далі, розсуваючи палицею зарості кропиви. Ноги в старих кирзаках не боялися пекучого листя, але руки він беріг — підставляв палицю, відводив стебла.
Ось і фундамент колишнього будинку сусідського, що згорів. Пічна труба стирчить, як пам’ятник. А навколо — уламки, жарини, шматки шиферу.
Степан уже хотів повернути назад, коли почув. Тихий такий звук — чи то скиглення, чи то нявкання?
«Та не може бути…»
Він пішов на звук, переступаючи через обгорілі колоди. За залишками сараю — а сарай не весь згорів, одна стіна залишилася і частина даху — побачив вхід.
Невеликий лаз під завалом дощок і цегли. І звідти точно доносилося нявкання.
Степан опустився на карачки. Коліна хруснули — вже не хлопчик. Заглянув у темряву лазу.
— Матір Божа.
Там, у напівтемряві, на якомусь ганчір’ї лежала кішка. Худа до неможливості — ребра стирчать, шерсть клоками.
А навколо неї кошенята. Три? Чотири? У темряві не розгледіти. Дрібні зовсім, сліпі ще.
І поруч — та сама миска з кашею. А собака лежить, притиснувшись до кішки боком. Гріє, чи що?
Степан сів прямо на землю. Ноги підкосилися не від старості — від побаченого.
— Ти що ж це. Ти їм, значить, — він не міг підібрати слів.
Собака підняв голову, подивився на нього. В очах — ніякого страху.
Кішка навіть не ворухнулася. Тільки дихала часто-часто, а кошенята вовтузилися біля її живота, тикали мордочками.
— Так ти їм носиш, — Степан прочистив горло. Щось там застрягло, заважало говорити. — Годуєш їх, значить.
Вдома він метався по кухні, як ошпарений. Молоко! Десь було молоко, сусід вчора приносив. Ось! Половина банки.
Потрібно підігріти. Ні, не кип’ятити, трохи тепле. Хліб розмочити.
М’ясо, чи було м’ясо? Шматок вареної курки в холодильнику. Порізати дрібно-дрібно.
Зібрав все в стару каструлю, накрив кришкою. Подумав і додав туди ж пачку дешевих сосисок — може, знадобляться.
Коли повернувся, собака зустрів його біля входу в лаз. Хвостом вильнув — вперше за весь час.
— На, — Степан поставив каструлю. — Це вам.
Але собака не їв. Взяв шматок курки і поніс в нору. Потім повернувся за хлібом, розмоченим у молоці. Потім ще і ще.
— Та ти хоч сам їж! — не витримав Степан. — Тобі теж треба!
Пес подивився на нього і взяв сосиску. Але не проковтнув — поніс туди ж.
Степан сидів навпочіпки і чекав. Слухав, як там, у темряві, кішка їсть.
— Вона не протягне, — сказав він собаці, коли той вийшов знову. — Сил у неї немає. Молока їй треба нормального, тепле місце.
Собака сів навпроти і дивився. Просто дивився, не моргаючи.
— Що на мене витріщився? Я що можу?
Але навіть коли він це говорив, вже знав — може.
Сонце вже схилялося до заходу, коли Степан повернувся з лопатою, ломом і старою ковдрою.
— Все, — сказав він собаці. — Досить їм тут сидіти. Зараз розберемо завал.
Він працював повільно, обережно. Дошки вбік, цеглу — теж. Собака сидів поруч, стежив за кожним рухом.
Нарешті прохід став досить широким.
— Ану-уу.
Степан розстелив ковдру, поліз у нору. Кішка навіть не здригнулася, коли він взяв її на руки. Легка, як пушинка. Одні кістки.
— Тихо, тихо, мила. Зараз все буде добре.
Виніс її, поклав на ковдру. Потім — кошенят. Чотири штуки. Крихітні, сліпі, пищать тоненько. Загорнув всю родину в ковдру, підняв.
— Ходімо, — сказав собаці. — Ви тепер у мене житимете.
І вони пішли. Степан попереду, з дорогоцінним вантажем. Собака позаду, кульгаючи на свою криву лапу. Через пустир, повз обгорілі яблуні, до будинку, де топилася піч і було тепло.
Вночі Степан прокинувся від дивного звуку — ніби хтось шкребеться в двері. Ні, не в двері. Десь усередині будинку.
Він увімкнув світло в кухні. Кішка лежала в коробці біля печі, де він її влаштував. Але щось було не так. Вона дихала дивно — з хрипом.
— Гей, ти чого?
Собака вже стояв поруч з коробкою. Тихо скиглив, тикав носом у кішку.
Степан підійшов ближче, присів навпочіпки. Кішка була гаряча. Дуже гаряча.
— Температура. От дідько!
Він доторкнувся до її носа — сухий, пекучий. Очі каламутні, напівприкриті. Кошенята пищали, тикали в неї, шукали молоко, але вона навіть не реагувала.
— Так, спокійно. Спокійно!
Але спокою не було. Руки тремтіли, коли він наливав воду в блюдце. Спробував напоїти кішку — вона не ковтала. Вода стікала з пащі.
«Вона ж відходить. Прямо зараз відходить».
Степан глянув у вікно. Там була чорнота. І дощ. Дощ почався — сильний, косий, з вітром.
У нього ж є машина! Стара «копійка», стоїть у сараї третій рік без руху. Після втрати Нінки він її не заводив жодного разу.
— Чорт!
Чоловік схопив фуфайку, сунув ноги в чоботи. Потім повернувся, загорнув кішку в рушник. Кошенят доведеться залишити.
— Ти за ними доглянь, — сказав собаці.
Але той вже мчав до сараю. Машина, звичайно, не заводилася. Акумулятор здох. Степан крутив ключ, тиснув на газ — марно.
— Ну давай же! Давай, зараза!
Дощ барабанив по даху сараю.
— Штовхнути. Треба зі штовхача!
Він вискочив з машини, уперся в багажник. Штовхнув. «Копійка» неохоче покотилася.
Розігнав її по двору, на ходу застрибнув, увімкнув другу передачу, відпустив зчеплення. Мотор чхнув, сіпнувся і завівся!
— Є!
Собака гавкав, біг за машиною. Степан пригальмував, відкрив двері.
— Залазь!
І вони поїхали. У непроглядну темряву, під стіною дощу. Фари виривали тільки метрів десять розмитої брудної дороги. «Копійка» буксувала, виляла, але їхала.
— Тримайся, мила. Тримайся!
Він говорив чи то кішці, чи то собі. На півдорозі машина зупинилася. Просто заглохла посеред калюжі і все.
— Ні! Ні, ні, ні!
Степан вискочив під дощ, підняв капот. У темряві нічого не видно. Трамблер? Свічки залило? Та що завгодно могло бути в цій розвалюсі!
Собака виліз слідом, підійшов до нього. Мокрий наскрізь, тремтить весь.
— Що робити? А?
І тут він побачив світло. Фари! Хтось їхав ззаду! Степан вибіг на середину дороги, замахав руками.
— Стій! Допоможи!
Машина загальмувала. З «Ниви» виліз мужик у камуфляжі.
—Ти чого, дід, зовсім збожеволів? Під колеса лізеш!
— Допоможи! У мене кішці зовсім погано! До ветеринара треба!
— Ти через кішку вночі в таку погоду блукаєш?
— Допоможи, Христом богом прошу!
Щось у голосі Степана змусило чоловіка замовкнути.
— Де вона?
— У машині!
Чоловік заглянув у «копійку», посвітив ліхтариком.
— Сідай до мене, поїхали!
— А собака?
— І собаку бери! Яка вже тепер різниця!
Вони пересіли в «Ниву». Степан з кішкою позаду, собака біля його ніг.
— У районну лікарню?
— Там ветклініка поруч. Може, хтось чергує.
Чоловік гнав, як божевільний. «Нива» стрибала по вибоїнах, але трималася дороги впевнено.
— Як тебе звати, діду?
— Степан.
— А я Михайло. Слухай, Степане, а чого ти з цією кішкою так?
— Не знаю, — чесно відповів Степан. — Просто… не можна, щоб вона ось так пішла. Не можна! У неї кошенята.
У ветклініці світло не горіло. Михайло забарабанив у двері:
— Є хто?
Нарешті двері прочинилися. Заспаний мужик у фуфайці.
— Ви чого? Ніч же!
— Тварина гине!
— Вранці приходьте. Нікого немає.
— Та вона до ранку не доживе! — закричав Степан.
— Я тобі кажу — нікого! Лікарі по домівках!
Михайло потягнувся за телефоном:
— Де живе ваш лікар?
— А я звідки знаю?
— Давай адресу, або я тебе самого лікуватиму!
Сторож злякався — Михайло був здоровий мужик, і вигляд у нього зараз був рішучий.
— Туманова, будинок вісім. Це за площею, третя вулиця.
Вони знову мчали нічним містом. Дощ посилився. Двірники ледве справлялися.
Будинок вісім виявився двоповерховим. Михайло посигналив, потім пішов дзвонити. Двері відчинила жінка в халаті.
— Ви з глузду з’їхали? Четверта година ночі!
— Ви ветеринар?
— Так, але…
— У нас кішка зовсім погана… Прямо зараз може піти. Будь ласка!
Жінка подивилася на Михайла, потім побачила Степана — мокрого, тремтячого, із загорнутою в рушник кішкою.
— Несіть сюди. Швидко!
Вона провела їх у кімнату, увімкнула яскраве світло.
— На стіл кладіть.
Розгорнула рушник, помацала кішку.
— Виснаження, зневоднення, схоже на інфекцію. Коли їла востаннє?
— Намагалася ввечері. Але не змогла.
— Кошенята є?
— Четверо. Вдома залишилися.
— Так. Мастит, можливо. Температура. Якщо не збити зараз…
Вона вже готувала шприци, діставала ампули. Степан тримав кішку, поки ветеринар робила уколи. Руки у нього тремтіли.
— Не факт, що допоможе, — чесно сказала жінка. — Вона дуже слабка. Але шанс є.
Собака весь цей час сидів біля ніг Степана. Мовчки. Тільки дивився.
— А це що за пес?
— Це він її врятував. Після пожежі. Вигодував якось. А тепер ось…
Жінка придивилася до собаки.
— Лапа була зламана. Давно. Неправильно зрослася.
— Я знаю.
— Хочете, подивлюся? Може, щось можна зробити.
— Потім. Спочатку кішка.
Вони сиділи і чекали. Кішка лежала на столі під крапельницею. Дощ за вікном перетворився на зливу.
Кішка відкрила очі, коли за вікном вже посвітлішало. Слабо нявкнула.
— Жити буде, — видихнула ветеринар. — Температура спала. Дихає рівніше.
Степан сидів на стільці, не відчуваючи тіла. Собака спав біля його ніг, поклавши морду на його черевик.
— Дякую вам. Я навіть не знаю, як вас звати.
— Ольга Павлівна. А ви молодець, дідусь. Не кожен так за тварин переживає.
— Та який я молодець, — Степан потер очі. — Три роки як сам ледь не пішов з життя.
Михайло, який дрімав у кріслі, здригнувся:
— Поїхали, Степане. Кошенят твоїх годувати треба.
— А кішку?
— Залиште поки тут, — сказала Ольга Павлівна. — Ще крапельниці потрібні. Увечері заберете.
Вдома кошенята пищали так, що було чутно з вулиці. Степан підігрів молочну суміш (Ольга Павлівна забезпечила), годував із піпетки. Собака допомагав — зігрівав.
— Ти знаєш, — сказав Степан собаці, — я тобі ім’я так і не дав. Як тебе звати?
Собака підняв морду, вильнув хвостом.
— Дружок будеш. Вірний ти. Згоден?
Дружок лизнув його руку.
До вечора вони втрьох — Степан, Михайло і Дружок — поїхали за кішкою. Та вже сиділа, їла з миски.
— Антибіотики проколюйте п’ять днів, — проінструктувала Ольга Павлівна. — І годуйте потроху, але часто. Викарабкається.
— Скільки я вам винен?
— Нічого не винні. Ідіть додому.
— Але як же…
— Дідусю, ви мені віру в людей повернули. Цього достатньо.
Вдома Степан влаштував кішку в коробці. Кошенята відразу прилипли до неї, захекалися, зачмокали.
— Все, — сказав він. — Тепер все добре.
Михайло, який допоміг донести кішку, хмикнув:
— Слухай, Степане, а тобі допомога не потрібна? Ну, з господарством там.
— Та яке господарство.
— Я ось що думаю. Дах над сараєм у тебе тече — бачив. Давай завтра приїду, полагодимо?
Степан подивився на нього з подивом:
— Навіщо тобі це?
— Не знаю. Просто правильно якось.
Вперше за три роки Степан посміхнувся. По-справжньому.
