— Мамо, уявляєш? Тітка Надя, Катькіна, зовсім з глузду з’їхала!
Марина відкусила яблуко з хрускотом і почала жувати, та так апетитно, що у Тетяни щелепи звели.
— Що сталося, Марино, навіщо ти так говориш про дорослих? — ковтнувши слину, запитує Тетяна у дочки.
— А як ще це назвати? До того ж це не я говорю, а Катюха, так і каже, мовляв, дах у маман поїхав.
Каже Каті, щоб вона зі школи бігом, як кенгуру, скакала, бо треба з Макарчиком сидіти, уявляєш? Вона на старості років народила дитину, а Катьці йди сиди з цим…
Таня зблідла і внутрішньо стиснулася, бо вони з Надею, матір’ю подружки дочки однолітки. Жінки не були подругами, так, хороші приятельки.
Надії не пощастило з чоловіком перший раз, і другий теж. Катін батько кинув Надю, ще коли вона носила під серцем Катю, а Макаркиного вона сама вигнала.
— Почекай, що прямо ось так і сказала? Щоб Катя бігом бігла, тому що треба з Макаром сидіти?
— Ага, — безтурботно каже дочка. — Уявляєш, сама народила на старості років, а на Катьку вішає тепер, це хіба нормально, мамо?
— Ні, не нормально, звичайно…
— А я про що, до того ж нам психолог сказала, що батьки народжують для себе, а не для старших дітей, та й взагалі… мамо… ну куди народжувати?
Я навіть уявити не можу, якби ви з татом сказали, що у вас буде ще одна дитина.
— І… що б ти зробила, донько?
— Я? Як мінімум втекла б з дому, вибач, але я на такий зоопарк не підписувалася. Що це ще…
Тані стало гірко і прикро, ні, вона не розраховувала стати подругою своєї дочки, але розраховувала, що дочка не буде вважати її старою, загалом Таня засмутилася.
Їй тридцять п’ять, Славку, батькові Марини на два роки більше, ну як так…
Тетяна ввечері була засмучена.
— Ти чого, Тетянко? Сказала Марині?
Славка не міг стримати посмішку, дочка скоро виросте, вилетить з гнізда, як то кажуть, а тут… вони не самі будуть, у Славки ніби п’ятнадцять років з плечей знялися…
А Таня… Таня вже й сумнівається в правильності прийнятого рішення.
— Нічого.
— Ти Маринці сказала?
— Ні.
— Ну і правильно, разом скажемо.
— Що скажете? — дочка тут же з’явилася на порозі кухні, — ви відправляєте мене в Альпи? На канікули? Або на Кубу, так? Куба поруч, Куба далеко, — дурнувато заспівала і почала пританцьовувати Марина.
— Ніііі, — сміється Слава, — щось краще, ти тепер… тадам не будеш самотня.
— У якому сенсі… ви що? Подаруєте мені собаку? Серйозно?
Мати собаку було мрією дитинства Маринки, але Тетяна завжди була проти.
— Ні, Марино, — м’яко каже Таня, — розумієш… ми з татом… ми вирішили… ти скоро виростеш, ми…
— Мамо, ти мене лякаєш…
— Маринаааа, — підскочив тато, — ну ти що, ти ж завжди у мене така розумна і кмітлива…
— Мабуть, не цього разу…
— Ми з мамою… загалом у нас буде дитина.
— Що? Дитина? У вас буде дитина? Фу, як це огидно, навіщо ти мені про це сказав? Мене зараз знудить, це так… так…
— Вона сказала, що ми старі, Слав.
— А що ні? Та у вашому віці пора вже заповіт писати, подивися на себе, як тобі не огидно з нею…
Домовити Марина не встигла, батько вляпав їй дзвінкого ляпаса, вперше за п’ятнадцять років.
Марина охнула, разом з нею і Таня.
— Ніколи, чуєш, ніколи не смій говорити поганого про мою кохану жінку.
Було видно, що Славку самому погано, але, що зроблено, те зроблено. Марина залилася сльозами і закрилася в кімнаті.
Жодні розмови не діяли. Вона перестала розмовляти, просто ходила мовчки.
— Марино, давай поговоримо, — просить Таня, але перед нею зачиняються двері.
— Маринка, вибач, на емоціях, — просить Славка, — донько, ну ти що, не людина чи що, — ігнор, тиша і презирливий погляд.
Всі спроби налагодити контакт з дочкою розбивалися об стіну презирства і мовчання.
Вже і бабусі з дідусями намагалися розмовляти з Мариною, але вона, тільки-но розуміла, про що йде мова, відразу замовкала і йшла.
Славка схуд, він дуже любив дочку, у Тані вже почався токсикоз.
— Навіщо ми це все затіяли, — плаче Таня, — у мене душа розривається, може позбутися вже від нього?
— Що? Що ти таке говориш, зовсім не думаєш, — Славка зіскочив і почав міряти кроками кімнату, потім пішов до кімнати, до дочки, не стукаючи просто відкрив двері.
— Марина, я не знаю, чи ти мене слухаєш, чи ні, я знаю, ти мене ненавидиш. Знаєш, дочко, я теж можу почати тебе ненавидіти, бо ти образила мою кохану жінку і ненароджену дитину, точно таку ж, як ти.
Тобто ти вважаєш себе вищою істотою, яка може розпоряджатися життями, вибирати, кому можна жити, а кому ні? Ти вважаєш нас з мамою старими, можливо соромишся нас, але повір мені…
Пройде час, і тобі теж буде стільки ж років, скільки мені і мамі, і тоді ти зрозумієш, як образила матір і мене.
Можливо, ти навіть захочеш попросити вибачення, тільки чи буде у кого, донько, ось у чому справа.
Ні, ми не збираємося іти у засвіти, просто, можливо, ми віддалимося одне від одного, ти сама зробила цей вибір.
Ти не захотіла прийняти те, що ми хочемо бути вдвічі щасливішими, адже ти наше щастя.
Із сьогоднішнього дня ми перестаємо тебе турбувати, я припиняю просити у тебе вибачення, ну що ж… видно, мені не буде прощення.
Мама теж більше не лізе до тебе, звичайно, ми так само будемо одягати, взувати тебе, годувати, тому що ти наша дочка, і тому що ми тебе любимо.
Так буває, що батьки і діти не знаходять спільної мови і припиняють спілкування. У нашому випадку це так і сталося, це твій вибір, ми його поважаємо.
Май ж гідність і поважайте наш вибір. Все, йду, не смію більше турбувати…
Марина мовчки дивилася в підлогу. Що тато хоче цим сказати? Що він… що вони… вони що? Викреслюють її з життя, і все заради цієї… дитини?
Задзвонив тетелефон, подруга Катя по відеозв’язку.
— Привіт, ти чого така сумна? Ревіла чи що?Ааай.
— Ти що робиш?
— Та з Макаром бісилися, відчепися, а, Макарчик, мамуль, забери малого, я з Маринкою поговорю.
Марині раптом стало так тужливо, вона привіталася з усміхненою тіткою Надею, відповіла на її питання про здоров’я мами, що все добре…
— То що сталося?
— Так… нічого… Слухай, Катя, тільки не смійся, добре… А тебе менше любити не стали, ну з появою Макара?
— Пффф, ти чого!? Це я маленька була, дулася, істерики влаштовувала, у віконце його викинути збиралася, в дитячий будинок йшла, ага…
Згадати соромно, ну як мала, дванадцять років було. Ми з мамою навпаки подружилися з народженням малого.
Зараз соромно перед мамою і бабусею з дідусем. Макарку обожнюю, він моя дитинка, та шалена дитина. Я кому сказала залишити мене в спокої і посидіти з мамою.
Макар обіймав ззаду Катю за шию і цілував в щічки, примовляючи, як він любить сестричку.
— Ну, ось і що накажеш робити з цим садюгою, добре, Маринка, я обіцяла з ним пазли позбирати…
Марині стало так тужливо.
Вона вийшла в коридор, побачила, що тато на балконі… палить? Він же кинув? Мама розмовляла з кимось по телефону, ааа, з тіткою Вірою, своєю сестрою.
— Віра, я запропонувала Славці… позбутися… Ну, а що робити, Вір? Що робити? Я не можу… Я втрачаю дитину, розумієш?
Вона не розмовляє з нами, Віра… Вона нас не помічає… А що Славка, Славка проти, він знову димити став, уявляєш…
Господи, та навіщо ми це все затіяли… Ні, Віра, ні… Я все вирішила, не відмовляй. Так, розумію, що гріх великий.
Що ти зі мною, як з нерозумною розмовляєш? Я все розумію, але жива дитина дорожча… за ненароджену…
Марину немов окропом облили. Як? Мама хоче позбутися дитини? А все через неї, Марину?
— Мамусю, не треба, не треба, будь ласка, — заревіла Марина і кинулася до мами, обіймаючи її, — Мамо, пробач мене, пробач… Я така дурна, не треба…
Прибіг з балкона батько, вони всі троє обійнялися і ридали.
— Тату, — витираючи сльози, каже, схлипуючи Марина, — Тату, дитині шкідливо, що ти димиш, а мама дихає цим і ще… Ти поганий приклад подаєш своїй старшій дочці.
***
— Мамо, ну що? Хто там?
— Не повіриш!
— Хлопчик? — з надією завмерла Маринка.
— Угу і дівчинка.
— Та годі! Правда?
***
Марицці вісімнадцять, вона розплющує очі, ну звичайно, близнюки вже не сплять, прийшли до неї в кімнату і сидять, сопуть, чекаючи, коли ж сестра відкриє очі.
— З днем народження, сестричко, ми тебе любимо, — стрибають у ліжко до Маринки, а потім заходять мама і тато.
— Марина… Ти вже доросла і самостійна дівчина, можеш нести за інших відповідальність, ось наш подарунок…
— Де? — сміється Марина. — Ви що? Вирішили звалити цих неслухняних дітей на мене, а собі завести ще одну дитину?
Всі сміються.
— Ну майже, — серйозно каже тато, — тільки не собі, а тобі.
— Що?
Близнюки дуріють і регочуть… а в кімнату заходить малюк, боже, що ж це за малюк…
— Хто це? — шепоче Марина, як маленька.
— Це вже фобаааака! Ти фто! — кричать близнюки.
— Мені? Це моя фобака, тьху ти… собака?
— Звичайно!
— Мамо, тато, ну які ж ви у мене! Як же я вас люблю…
***
Марині двадцять п’ять і вона виходить заміж за хорошого хлопця. Близнюки побилися і ревуть в різних кутках.
— Краще б ти не народився, — викрикує Настя.
— Сама краще б не народилася, — відповідає Ромка.
— Так, стоп, це що? Мої рідні брат і сестра таке кажуть один одному? Не соромно?
— Вибач, Мариночко…
— Вибач, Марина…
— Та я пробачу, а ось чи вибачите ви один одного.
Близнюки миттю підбігли один до одного і обійнялися.
— Вибач, я так не думаю, — сказали вони в один голос.
А Марина посміхнулася, вона чітко пам’ятає урок, який їй дали в підлітковому віці батьки.
— Ніхто, ніколи не може вирішити за іншого, чи варто йому жити, зрозуміли?
— Так. Так, ми більше так не будемо говорити, вибач нас, Мариночко.
— Це добре, що батьки не чули, уявіть, як їм було б прикро.
— Ми зрозуміли, ми справді більше так не будемо.
Настя з Ромкою теж запам’ятають цей урок, на все життя…
