— Мамо, ми думали, ви приїжджатимете в гості…
— В гості! — фиркнула Наталія Михайлівна. — Знайшла час у гості їздити. Вам же допомога потрібна буде, з дітьми. Та й ділянка чия? Хто вам її подарував? Отож!
***
Настя стояла біля вікна, розглядаючи химерний візерунок інею на склі, коли за спиною пролунав голос свекрухи:
— А ось тут, значить, моя кухня буде. Окрема. Щоб нікому не заважати.
Молода жінка здригнулася й обернулася.
Наталія Михайлівна, підібгавши тонкі губи, прискіпливо оглядала просторе приміщення, яке вони з Юрою планували зробити дитячою для майбутнього малюка.
— Яка кухня? — розгублено перепитала Настя. — Ми ж начебто все обговорили. Тут дитяча буде, для Марійки і…
— Ну от іще! — відмахнулася свекруха. — Дитячу можна й меншою зробити. А мені своя кухня потрібна. Раз вже жити тут буду, має бути свій куток.
У Насті всередині все обірвалося.
Жити тут? У їхньому будинку? Про який вони з Юрою стільки мріяли?
Вона мимоволі озирнулася, ніби вперше бачачи ці світлі стіни, широкі вікна, з яких відкривався вид на засніжений сад.
Ще тиждень тому все здавалося таким правильним, таким… своїм. Вони спеціально обрали проєкт із просторими кімнатами, щоб дітям було де бігати.
Настя вже уявляла, як повісить тут гойдалку, розставить іграшки, як гратиметься з Марійкою і… з тими, хто ще з’явиться у їх родині.
А тепер що ж — все нанівець?
— Мамо, — обережно почала вона, намагаючись, щоб голос звучав рівно, — ми якось не обговорювали… Тобто, ми думали, ви приїжджатимете в гості…
— В гості! — фиркнула Наталія Михайлівна. — Знайшла час у гості їздити. Вам же допомога моя ой як потрібна. Та й ділянка чия?! Хто вам її подарував?! Отож бо! Думай що говориш!
Вона пройшлася кімнатою, постукуючи підборами по свіжовикладеному паркету.
Зупинилася біля стіни, прикинула щось у думці.
— Тут перегородку поставимо, окремий вхід зробимо. Щоб одне одному не заважати. А то знаю я це спільне життя — тільки нерви псувати.
Настя відчула, як до горла підкочується клубок.
Вони з Юрою рік збирали на цей будинок. Влізли в іпотеку, економили на всьому. Так, ділянку подарували його батьки — але ж подарували! Без жодних умов.
А тепер що ж — платити їм доведеться все життя? Терпіти вказівки, міняти планування, жити під одним дахом?
— Треба з Юрою порадитися, — видавила вона. — Це ж… це серйозне рішення.
— А що тут радитися? — здивувалася свекруха. — Син мій не проти! Я вже говорила з ним.
Настя завмерла.
Усередині немов щось обірвалося. Юра знав? Знав — і мовчав?
Вона згадала, як чоловік весь вечір вчора був якийсь смиканий, уникав дивитися їй в очі. А вона-то, дурна, думала — втомився на роботі…
— Коли? — глухо запитала вона. — Коли ви з ним говорили?
— Та з тиждень тому, — безтурботно відгукнулася Наталія Михайлівна. — Він одразу погодився. Сказав — звичайно, мамо, живи з нами. Куди ж тобі одній?
Вона знову заходила по кімнаті, щось прикидаючи, бурмочучи собі під ніс.
А Настя стояла, вчепившись побілілими пальцями в підвіконня, і відчувала, як руйнується її світ. Той самий світ, який вони з Юрою так старанно будували всі ці роки.
Тиждень. Цілий тиждень він знав — і мовчав.
Дозволяв їй радіти, будувати плани, вибирати шпалери для дитячої. І весь цей час… Весь цей час…
— Мамо, я прийшов! — пролунав знизу голос Юри. — Ти де?
— Тут ми, тут, синочку! — відгукнулася Наталія Михайлівна. — Іди скоріше, покажу тобі, що я придумала!
Настя розвернулася і швидко вийшла з кімнати.
Вона не могла зараз бачити чоловіка. Боялася, що наговорить зайвого, зірветься, влаштує сцену. А їй потрібно було подумати. Дуже добре подумати.
Спустившись у кухню — поки ще спільну, з гіркотою зазначила вона, — Настя почала механічно протирати посуд. Зверху доносилися голоси: Наталія Михайлівна щось гаряче пояснювала, Юра підтакував.
Вони обговорювали перепланування, терміни, витрати…
«Наче все вже вирішено», — подумала Настя. — «Наче мене й питати не треба».
— Мамочко! — у кухню влетіла захекана Марійка. — Дивись, що я знайшла!
Вона простягнула матері якийсь зім’ятий аркуш. Настя машинально взяла його, розправила — і завмерла.
Це було оголошення про продаж квартири. Тієї самої двокімнатної в центрі, де жила свекруха.
— Де ти це взяла? — сілим голосом запитала вона.
— У бабусиній сумці! — радісно повідомила Марійка. — Там ще багато таких! А ще телефончики записані, багато-багато!
Настя повільно опустилася на стілець.
Ось воно що. Ось чому свекруха так впевнена у своєму рішенні. Вона не просто збирається жити з ними — вона вже планує продати свою квартиру. Щоб відрізати собі шляхи до відступу.
І що тепер робити? Як бути? Може, ще не пізно щось змінити?
Вечеряти з усіма Настя не пішла. Сказалася головним болем, вклала Марійку і замкнулася в спальні.
Лежала, дивлячись у стелю, і крутила в руках злощасне (розповідь спеціально для сайту – цей день) оголошення. Кожна літера, кожна цифра телефону відбилися в пам’яті, немов випалені розпеченим залізом.
Юра повернувся за північ. Довго топтався біля дверей, нарешті зважився увійти.
— Настю, ти не спиш?
Вона мовчки простягнула йому аркуш. У тьмяному світлі нічника обличчя чоловіка набуло якогось землистого відтінку.
— Звідки це в тебе?
— Доня знайшла. У сумці в твоєї мами.
Юра важко опустився на край ліжка. Помовчав, розгладжуючи пальцями зім’ятий папір.
— Я хотів тобі сказати… — почав він.
— Коли? — перебила Настя. — Коли збирався? Після того, як твоя мати в’їде до нас? Або коли вже продасть квартиру?
— Ну навіщо ти так… — він потер перенісся. — Я просто шукав слушний момент.
— Тиждень шукав?
Юра зітхнув:
— Знаєш, як це складно? Мама наполягає, Свєтка її підбурює…
— При чому тут Світлана? — насторожилася Настя.
Чоловік осікся, але було пізно.
— Юро, — повільно промовила Настя, підводячись на лікті, — що ще я повинна знати?
Він пом’явся, але все ж зізнався:
— Мама хоче продати квартиру і віддати гроші Свєтці. У неї ж троє дітей, їм тісно в двокімнатній…
— Що?!!! — Настя різко сіла. — Тобто вона збирається віддати гроші твоїй сестрі, а сама переїде до нас? Назавжди?
— Ну не зовсім так…
— А як? Як, Юро? Поясни мені!
Вона вже не стримувала голос.
Та й навіщо? Нехай усі чують — і свекруха, і зовиця, і весь світ заодно!
— Мама просто хоче допомогти Свєтці, — забурмотів Юра. — А заодно бути ближче до нас, до онуків…
— До яких онуків? — перебила Настя. — До тих, яких ще немає? Чи до Марійки — яку вона бачить раз на місяць, і то мимохідь? А може, до Свєтчиних дітей — яких вона розбалувала до неможливості?
— Не говори так про маму!
— А як мені говорити? — Настя схопилася, заметалася по кімнаті. — Мовчати? Робити вигляд, що все прекрасно? Що це нормально — ось так втручатися в наше життя?
У двері постукали. На порозі виникла Наталія Михайлівна — у домашньому халаті, з бігуді у волоссі.
— Що за крик? — суворо запитала вона. — Марійку розбудите.
— А ви що тут робите? — розвернулася до неї Настя. — Ми начебто поки у своєму домі живемо!
— У своєму? — примружилася свекруха. — А ділянка чия? Хто вам її подарував?
— Ах ось воно що! — сплеснула руками Настя. — Значить, подарунок з підступом був? З зобов’язаннями?
— Мамо, не треба… — спробував втрутитися Юра.
— Ні, нехай договорить! — відрізала Наталія Михайлівна. — Нехай скаже, що думає! А то бач — верне ніс…
— Я нікого не жену! — вигукнула Настя. — Я просто хочу жити своєю сім’єю! Без вказівок, без контролю, без…
Телефонний дзвінок прорізав нічну тишу. Юра схопив слухавку:
— Так? Свєтка? Ти чого так пізно?
Настя похолола. Тільки цього не вистачало!
— Що? Які гроші? — забурмотів Юра. — Стривай, ти про що взагалі?
З трубки донісся пронизливий голос Світлани:
— Ти що, не знаєш? Мама квартиру продає! Мені гроші обіцяла! А тепер ти, значить, проти? Права качаєш?
— Свєто, почекай…
— Ні, це ти почекай! — голос став ще пронизливішим. — Я на ці гроші розраховую! У мене троє дітей! Їм рости десь треба!
— Так, все! — Настя вихопила у чоловіка телефон. — Свєто, привіт. Давай прояснимо ситуацію. Твоя мати хоче продати квартиру, віддати тобі гроші, а сама жити у нас. Так?
— Ну… так, — розгубилася зовиця. — А що такого? Їй одній багато місця не треба…
— А нам, значить, треба? — відчеканила Настя. — Ми будинок будуємо для своєї сім’ї. Для дітей. Майбутніх зокрема. І що — повинні ділити його з твоєю матір’ю? Тому що ти не можеш забезпечити своїх дітей?
— Та як ти смієш! — заверещала Світлана. — Мамо, ти чуєш? Вона мені докоряє! Твоя невістка!..
— Досить! — гаркнув раптом Юра. Та так, що всі замовкли. — Досить, я сказав! Свєто, передзвоню завтра. Мамо — йди до себе. Настя…
Він осікся, дивлячись на дружину. Та стояла бліда, рішуча.
— Ні, Юро, — тихо сказала вона. — Тепер ти мене послухаєш. Або ми живемо своєю сім’єю, або… або я забираю Марію і їду до батьків.
— Що?! — ахнула Наталія Михайлівна. — Та як ти можеш! Юро, скажи їй!
Але Юра мовчав.
Дивився то на матір, то на дружину, і в очах його плескалася така туга, що Насті стало боляче. Вона знала – йому важко. Знала — він любить їх обох. Але вибір повинен бути зроблений.
Тут і зараз.
— Синочку… — почала було Наталія Михайлівна, але Юра підняв руку:
— Почекай, мамо. Дай подумати.
Він пройшовся кімнатою, ніби збираючись з думками.
Зупинився біля вікна, вдивився в темряву.
— Знаєте що, — повільно промовив він. — А давайте вчинимо інакше. Мамо, ти хочеш продати квартиру? Продавай. Але гроші поділимо — половину Свєтці, половину витратимо на те, щоб побудувати тобі окремий будиночок. Поруч з нами.
— Як це? — сторопіла Наталія Михайлівна.
— А ось так. Ділянка велика, місця вистачить. Збудуємо тобі невеликий будинок — затишний, з усіма зручностями. Будеш жити поруч, але окремо. І нам спокійніше, і тобі вільніше.
Настя затамувала подих. Невже? Невже вихід знайдено?
— Але… але як же Свєтка? — розгублено пробурмотіла свекруха. — Їй же гроші потрібні…
— Половини вистачить, — відрізав Юра. — А якщо мало — нехай чоловік її працює краще. Нічого на чужий коровай рота роззявляти.
Наталія Михайлівна помовчала, обмірковуючи пропозицію сина. Потім раптом усміхнулася — вперше за вечір.
— Адже слушно кажеш, — промовила вона. — І справді, чого нам ділити один будинок? Краще вже кожному свій куток. А там, дивись, і онуки підуть!
Вона подивилася на Настю — без колишньої ворожості, майже ласкаво:
— Пробач, доню. Я ж як краще хотіла. Думала — допоможу вам…
— Я знаю, — тихо відповіла Настя.
Юра обійняв їх обох — дружину і матір. Пригорнув до себе, поцілував по черзі.
— От і славно, — пробурмотів він. — От і домовилися.
А Настя, уткнувшись носом у плече чоловіка, думала про те, що все нарешті стає на свої місця. Тепер у кожного буде свій дім — і свій шлях.
І, можливо, саме так вони стануть по-справжньому близькими — на відстані витягнутої руки, але не переступаючи меж одне одного.
Вона уявила, як навесні вони почнуть будувати будиночок для свекрухи.
Як будуть разом вибирати проєкт, матеріали. Як Марійка стане носитися між двома будинками, відвідуючи то батьків, то бабусю.
І як колись — тепер уже точно! — в їхньому великому світлому будинку зазвучать дитячі голоси. Багато голосів.
І від цих думок на душі стало тепло і спокійно.
