— Олено, ти мене чуєш? — голос матері звучав наполегливо в трубці. — Артему терміново потрібні гроші на кредит.
Олена перевела погляд на облуплені стіни своєї орендованої однокімнатної квартири. Шпалери відходили в кутах. Лінолеум протерся до дірок біля входу.
— Мамо, у мене самої грошей мало, — тихо відповіла Олена, масажуючи скроні. — Квартплата, продукти…
— Не вигадуй! — перебила мати. — Ти ж працюєш! Артему терміново потрібна допомога!
Олена закрила очі. Брат знову вліз у борги. І знову всі повинні його рятувати.
— Скільки потрібно? — втомлено запитала вона.
— Двадцять п’ять тисяч. Терміново, до завтра.
Олена відкрила додаток банку. Там лежали останні десять тисячі. Гроші на їжу і проїзд до наступної зарплати.
— У мене тільки десять, більше немає, — зізналася Олена.
— Як немає? — обурилася мати. — Ти що, зовсім жадібною стала? Брат у біді!
— Мамо, це правда все, що у мене є.
— Гаразд, — невдоволено буркнула мати. — Перекажи ці гроші. Хоч щось.
Олена переказала гроші, залишившись практично без засобів до існування.
— І чому ти так бідно живеш? — додала мати перед тим, як повісити трубку. — Нормальні люди нормальні гроші заробляють.
Два місяці по тому Олена лежала в ліжку з високою температурою. Голова розколювалася, горло боліло. Працювати вона не могла вже тиждень.
Задзвонив телефон. Номер начальника.
— Олена Вікторівна, — сухо повідомив він, — ми змушені розірвати з вами трудовий договір.
— Але я хворію! У мене довідка від лікаря!
— Нам потрібні здорові співробітники. Документи заберете завтра.
Дівчина залишилася без роботи і грошей. Оренда квартири маячила на горизонті. Господиня вже дзвонила з вимогами.
Тремтячими руками Олена набрала номер матері.
— Мамо, мені потрібна допомога, — почала вона без передмов. — Мене звільнили, грошей на квартиру немає.
— А я тут при чому? — холодно відповіла мати. — Ти доросла, сама і викручуйся.
— Мамо, я ж Артему допомогла! Віддала останні гроші!
— То інша справа була. А зараз у нас самих грошей немає.
Олена стиснула телефон сильніше.
— Може, Артем допоможе? Адже я йому…
— Не смій до брата лізти! — різко обірвала мати. — У нього сім’я, діти. Йому самому нелегко.
— А мені легко? — голос Олена тремтів.
— Це твої проблеми. Крутись як хочеш.
Гудки в трубці. Мати повісила телефон.
Олена опустила руку з телефоном. Кімната навколо немов стиснулася. Стіни тиснули, повітря не вистачало.
Вона віддала останні гроші братові. А тепер ніхто не хоче їй допомогти.
Сім’я, яку вона завжди підтримувала, відвернулася в скрутну хвилину.
Коли їй стало краще, Олена відкрила ноутбук і зайшла на сайт вакансій. Переглядала пропозиції кілька годин.
Одне оголошення привернуло увагу. Висока зарплата, але вимоги дивні. Робота у вихідні, ненормований графік.
— Напевно, обман, — пробурмотіла Олена. — Занадто добре, щоб бути правдою.
Але вибору не було. Вона записалася на співбесіду.
Офіс виявився звичайним. Директор — чоловік середніх років у простому костюмі.
— Робота важка, — чесно попередив він. — Вихідних майже не буде. Відпустка раз на рік. Впораєтеся?
— А зарплата дійсно така? — обережно уточнила Олена.
— Дійсно. Але за неї доведеться пахати.
Олена кивнула.
— Я готова.
— Тоді виходьте завтра. Випробувальний термін три місяці.
Робота виявилася виснажливою. Олена працювала з ранку до ночі. Вихідні стали рідкістю. Свята перетворилися на звичайні робочі дні.
Але зарплата виправдовувала очікування. Вперше за довгий час у Олени з’явилися гроші.
Вона знімала дешеву кімнату. Економила на всьому. Кожну копійку відкладала.
Через рік накопичила на початковий внесок за іпотекою. Банк схвалив кредит на маленьку однокімнатну квартиру.
Ще через рік Олена сиділа у своїй власній квартирі. Невеликій, але своїй. Тут ніхто не міг її вигнати.
Телефон мовчав. Мати не дзвонила. Брат не цікавився її життям.
Олена не сумувала за ними. Вона навчилася розраховувати тільки на себе.
Робота, як і раніше, забирала весь час. Але тепер у неї була мета. Власна квартира, стабільність, незалежність.
Ніхто більше не міг змусити її віддавати останні гроші. Ніхто не міг вимагати жертв в ім’я сім’ї.
Дівчина побудувала нове життя на уламках старого. І це життя належало тільки їй.
Минуло ще пів року. Субота видалася рідкісним вихідним днем. Олена пила каву на своїй кухні, насолоджуючись тишею. Нарешті можна було просто посидіти.
Різкий дзвінок у двері порушив спокій. Вона неохоче встала і підійшла до вічка. На порозі стояли мати і Артем.
Олена відкрила двері, залишивши ланцюжок. Холодно запитала:
— Як ви дізналися мою адресу?
Мати самовдоволено відповіла:
— Твоя сусідка, Валя, моя подруга. Випадково зустрілися в магазині. Вона і розповіла.
Олена повільно зняла ланцюжок і відступила. Родичі увійшли до передпокою.
— Яка краса! — вигукнула мати, оглядаючи квартиру. — Оленко, яка ти молодець! Всього сама домоглася!
Вона мовчала. Слова матері не торкалися її. Щось всередині давно охололо і, навіть, замерзло.
— Ремонт хороший робила? — продовжувала мати. — І меблі нові! Видно, що заробляєш пристойно.
Артем пройшов у вітальню, сів на диван.
— Каву будеш пропонувати? — запитав він, посміхаючись. — Чи сестра тепер не пригощає?
Олена мовчки поставила чайник. Готувала каву машинально, не промовляючи ні слова.
— Доню, ти що така мовчазна? — мати сіла поруч із сином. — Ми ж скучили! Давно не бачилися!
— Майже два роки, — сухо відповіла Олена, ставлячи чашки на стіл.
— Ось саме! — зраділа мати. — Потрібно частіше зустрічатися. Сім’я повинна триматися разом.
Олена сіла в крісло навпроти. Дивилася на матір і брата як на чужих людей.
— Добре, що ти квартиру купила, — обережно почала мати. — Тепер у тебе все налагодилося. Стабільність з’явилася.
Вона кивнула, чекаючи підступу.
— А ось Артему живеться складно, — продовжила мати. — Орендована квартира, постійні переїзди. Може, допоможеш братові теж житло купити?
У кімнаті запала тиша. Олена дивилася на матір, не вірячи почутому.
— Ні, — коротко відповіла вона.
Артем різко встав з дивана.
— Вибилася в люди, тепер допоможи купити мені квартиру! — закричав він. — Чи сестрі шкода грошей на рідного брата?
— Артем, не кричи, — спробувала заспокоїти його мати. — Оленко, ну подумай. Ти ж можеш взяти ще один кредит. Поручитися за брата.
Олена повільно поставила чашку на стіл.
— Ви серйозно? — тихо запитала вона. — Приходите до мене за грошима?
— Ми ж сім’я! — обурилася мати. — Повинні допомагати один одному!
— Де була ця сім’я два роки тому? — Олена встала і підійшла до вікна. — Коли я лежала хвора і втратила роботу?
— Ну навіщо старе ворушити? — замахала руками мати. — То вже минуло!
— Минуло? — Олена повернулася до них. — Я просила вас про допомогу. Благала дати грошей на оренду квартири.
— У нас тоді грошей не було, — виправдовувалася мати.
— А у мене були? — голос Олени ставав гучнішим. — Коли я віддавала останні десять тисяч Артему?
— Це інша справа! — підхопився Артем. — У мене кредит був!
— А мене могли виселити на вулицю! — Олена зробила крок до брата. — Але вам було все одно!
— Не драматизуй, — відмахнулася мати. — Якось же викрутилася. Он, квартиру купила.
— Сама! — крикнула Олена. — Без вашої допомоги! Пахала як проклята два роки!
— Ну і що тепер? — нахмурився Артем. — Ми ж не знали, що у тебе все так погано.
— Брешеш! — Олена підійшла до брата впритул. — Мама тобі розповідала про мій дзвінок!
Артем відвів очі.
— Я тоді сам у боргах сидів, — пробурмотів він.
— Зате тепер у сестрички гроші є! — єхидно зауважила мати. — Може, нарешті родині допоможе?
— Родині? — Олена розсміялася. — Якій родині? Ви мене кинули в найважчий момент!
— Досить нам це пригадувати! — обурився Артем. — Я твій брат! Ти зобов’язана допомогти!
— Зобов’язана? — Олена похитала головою. — А ти мені не зобов’язаний? За ті десять тисяч?
Артем замовк.
— Оленко, ну чому ти злишся? — спробувала згладити ситуацію мати. — Ми ж не зі зла тоді. Просто не могли допомогти.
— Не могли чи не хотіли? — запитала Олена. — Коли я запитала про допомогу від Артема, ти сказала: крутись сама.
— Я так не говорила, — закрутила головою мати.
— Говорила. Дослівно. — Олена підійшла до вхідних дверей. — А тепер прошу вас піти.
— Як піти? — обурилася мати. — Ми ж тільки прийшли!
— Розмова закінчена, — твердо сказала Олена, відкриваючи двері.
— Ти що, рідну матір виганяєш? — сплеснула руками мати.
— Виганяю тих, хто зрадив мене, — відповіла Олена. — А потім прийшов просити грошей.
— Ми не підемо! — заявив Артем. — Ти повинна нам допомогти!
Олена дістала з гаманця п’ятсот гривень і простягнула матері.
— На таксі, — сказала вона. — І запам’ятайте: це наша остання зустріч.
— Оленко, не говори дурниць! — мати не брала гроші.
— Можете забути мою адресу і номер телефону, — продовжила Олена. — Більше нікому допомагати не збираюся.
— Ти пошкодуєш! — закричав Артем. — Залишишся одна!
— Краще одна, ніж з такими родичами, — спокійно відповіла Олена.
Мати взяла гроші тремтячими руками.
— Ти не можеш так з нами поводитися, — прошепотіла вона.
— Можу, — кивнула Олена. — Ви навчили мене не розраховувати на сім’ю.
Артем і мати неохоче вийшли з квартири. Олена зачинила двері і повернула ключ.
Притулилася спиною до дверей і заплющила очі. Всередині розливався дивний спокій. Вона зробила те, що давно хотіла. Поставила межі.
Захистила себе. Нехай у неї більше немає сім’ї. Але вона більше не буде жертвою чужих маніпуляцій.
Олена повернулася на кухню і допила остиглу каву. За вікном сідало сонце. Попереду була неділя. Ще один день відпочинку.
Телефон лежав на столі мовчки. Раніше вона боялася цієї тиші. Чекала дзвінків від рідних, сподівалася на співчуття.
Тепер тиша стала союзником. У ній не було вимог, докорів і прохань про гроші. Тільки спокій і свобода вибору.
Вона побудувала це життя сама. І тепер ніхто не зможе його зруйнувати.
