Валентина Іванівна прокинулася рано, як завжди. Час невблаганно йшов вперед, і їй потрібно було піднятися, незважаючи на втому.
Вона оглянула свою невелику квартиру — вицвілі шпалери, потертий диван і улюблена книжкова полиця, яка все ще стояла біля вікна.
У кутку, згорнувшись калачиком, безтурботно спав її відданий пес — Бім.
«І знову настав ранок», — подумала Валентина Іванівна, намагаючись встати, але відразу відчувши важкість у всьому тілі.
Сьогодні не було ні коштів, ні сил думати про щось радісне. Пенсія — немов остання ниточка, до якої залишався всього тиждень. А до цього — лише порожні кишені.
Вона із сумом поглянула на Біма, який відразу вловив її настрій і подивився на неї своїми теплими, довірливими очима.
— Що мені робити, Бім? Як прогодувати нас обох, тебе і мене? Як пережити цей тиждень? — її думки були похмурими.
Однак вона не могла допустити, щоб собака залишився голодним. Адже Бім був її єдиним товаришем, єдиною втіхою після втрати чоловіка.
Він був частиною її життя, сполучною ланкою з минулим, з тими щасливими днями, коли чоловік ще був поряд.
Згадуючи ті часи, Валентина Іванівна відчула, як її серце знову стиснулося. Чоловік покинув цей світ 5 років тому. Після його відходу все змінилося.
Син наполіг на продажі квартири і розділенні грошей. А потім він зник. Адже взяти з неї більше не було чого.
Валентина не розуміла, як вони втратили сина, чому він виріс таким. Його хвилював тільки він сам і гроші, які заробляти він не вмів і не хотів.
А ось витрачав їх легко. Постійно влізав у борги, і потім матері доводилося вирішувати його проблеми.
Тому, коли вона придбала собі однокімнатну квартиру на околиці міста, то навіть не повідомила йому нову адресу.
Досить їй його приятелів, які обписують двері і дзвонять ночами, вимагаючи повернути гроші. Цю квартиру син отримає, коли її не стане, заповіт давно складено.
Але ось що робити зараз, вона зовсім не розуміла. Продати їй нічого. Все цінне син забрав собі.
Тільки в вухах у неї залишилися сережки, подаровані чоловіком. Але це срібло, яке нікому, крім неї, не потрібно.
Вона вирішила, що спочатку треба вийдуть прогулятися. Може, на свіжому повітрі прийде рішення.
Жінка вже обдумувала, може, попросити милостиню. У голові миготіли думки про те, як вона може відправитися в центр міста і почати просити людей подати.
Не було ні сорому, ні гордості — тільки безвихідь. Вона знову і знову поглянула на Біма, а потім підвелася і попрямувала через парк.
Це був її єдиний маршрут, з яким вона була хоч трохи знайома — вздовж алеї, серед дерев, покритих першим інеєм.
Минув деякий час, і, трохи втомлена, Валентина Іванівна опустилася на лавку, щоб перепочити.
У голові її знову крутилися думки, але на секунду вона вирішила просто закрити очі і послухати, як по парку ходять люди, як їхні кроки змішуються з м’яким шелестом осіннього листя.
На вулиці було холодно, і її ноги почали замерзати в туфлях, які, як і все її життя, вже давно вичерпали свій ресурс.
Валентина Іванівна важко зітхнула і подивилася на свого пса, який стояв, дивлячись у порожнечу, ніби теж відчував тяжкість їхнього становища.
— Як мені бути, Бім? Куди йти? — шепотіла вона, розмірковуючи про те, що іноді життя змушує людину робити речі, на які вона раніше не наважувалася.
Раптом поруч з нею зупинилася дівчинка. Їй було близько десяти років, вона мала довгі косички і яскраві блакитні очі.
У руках дівчинка тримала пиріжок і сором’язливо подивилася на Валентину Іванівну.
— Можна я погладжу вашого собачку? — запитала дівчинка, посміхаючись.
Валентина Іванівна кивнула, а Бім, почувши голос дитини, радісно замахав хвостом і підбіг до неї. Дівчинка акуратно почала гладити його, а собака ласкаво терлася боком об її руку.
Але тут Бім, відчувши запах пиріжка, раптово зірвався з місця, вихопив його прямо з рук дівчинки і, задоволений, побіг убік. Дівчинка завмерла, і на її обличчі з’явилася здивована, але добра посмішка.
— Ой! — засміялася вона. — Він забрав мій пиріжок!
Валентина Іванівна підхопилася відразу ж.
— Ой, вибач, будь ласка, дівчинко. Ми просто голодні… Бім не втримався. Він не винен.
Але дівчинка лише реготала, її сміх був легким і щирим.
— Нічого страшного, бабусю! Нехай їсть, він такий кумедний!
Дівчинка ще раз погладила Біма і, весело підстрибуючи, побігла далі по парку, радісно озираючись на літню жінку і собаку.
Валентина Іванівна трохи зніяковіла, але незабаром повернулася до своїх думок. У її грудях все ще палало почуття безнадії.
Вона не очікувала, що зустріч з цією дитиною виявиться такою теплою, хоча і короткою. Здавалося, що в такі моменти душа трохи заспокоюється, незважаючи на всі негаразди.
Коли дівчинка повернулася з батьками, Валентина Іванівна раптово відчула, що щось змінилося в її настрої.
Вона не помітила, як швидко йшли ті люди, а коли вони опинилися поруч, чоловік з добродушним поглядом зупинився перед нею…
…— Тату, тату! — дівчинка із захопливим блиском в очах підбігла до свого батька, який сидів на лавці і щось читав. — Там, у парку, сидить бабуся з собачкою!
— Бабуся з собачкою? — батько відірвався від книги, посміхнувшись. — І що вона робить?
— Вона сидить на лавці, а собака такий маленький і смішний! Я його погладила, і він просто витягнув у мене пиріжок!
Дівчинка засміялася і застрибала від захвату.
— А бабуся вибачилася і сказала, що вони з собакою голодні, і що він не втримався.
— Забрав пиріжок, так? — посміхнувся батько, похитавши головою. — Так, а чому ти до неї підійшла?
— Ну… я ж хотіла погладити песикс. Він такий милий, а бабуся, напевно, літня і самотня. Я вирішила поговорити з нею.
А коли пиріжок потягнув, вона почала вибачатися. А ще бабуся сказала, що він не винний, просто голодний. Ну а Бім не міг встояти!
Батько зітхнув і замислився.
— Тобто, ти хочеш сказати, що бабуся потребує допомоги, і ти вирішила їй допомогти?
— Ну так, тату! Вона і пес голодні! Я ж бачила! Але не хвилюйся, я все розповіла тобі, і тепер ми можемо допомогти!
Батько уважно подивився на неї, а потім посміхнувся:
— Ти правильно зробила, що розповіла мені. Давай купимо пиріжків і підемо до цієї бабусі. Можливо, вона не така самотня, як здається.
Дівчинка з нетерпінням кивнула, а в її очах світилася щира турбота.
— Ходімо, ходімо! Я їй пиріжки принесу, і собаку нагодуємо!…
…— Добрий день, — сказав він. — Моя дочка сказала, що тут сидить голодна бабуся з собачкою. Ми вирішили вам допомогти.
Валентина Іванівна підняла очі і вперше за довгий час пильно подивилася на цього чоловіка.
Він був у віці, але виглядав впевнено. Коли він відкрив сумку і дістав кілька пиріжків, Валентина Іванівна не змогла стримати сліз.
— Я… я не можу прийняти, — сказала вона. — Я ж не просила вас.
Але чоловік посміхнувся.
— Ми всі повинні допомагати один одному, особливо якщо хтось потрапив у скрутну ситуацію. Бім подякує вам за пиріжок.
Він простягнув їй руку з пиріжками. І тут його погляд став більш серйозним. Він раптом зупинився, уважно вивчаючи обличчя Валентини Іванівни, а потім сказав:
— Зачекайте… Ви ж… Валентина Іванівна?
Вона підняла брови, здивовано оглянувши його. Щось знайоме і їй було в цій людині.
— Так, це я. А ви? — відповіла вона, все ще не розуміючи, чому ця людина здається їй такою знайомою.
— Я — Микола. Ви мене вчили в школі. Я був у вашому класі. Ви були єдиною, хто вірив, що я зможу. Пам’ятаєте?
Ви часто після занять залишалися зі мною і допомагали мені з математикою. Без вас я б не вступив до університету.
Валентина Іванівна відчула, як її серце стиснулося. Вона згадувала цього хлопчика — того самого Миколу, який жив у небагатій родині і з трудом опановував уроки.
Вона пам’ятала, як часто після занять давала йому додаткові уроки з математики безоплатно, хоча у самої грошей ледь вистачало на найнеобхідніше.
Вона вірила в нього, як у саму себе, і, напевно, саме ця віра і була тим, що допомогло йому стати тим, ким він є.
— Микола, — сказала вона, її голос став теплим і зворушеним. — Ти… ти добре виглядаєш. Я така рада, що в тебе все вийшло.
Микола, відчувши її переживання, посміхнувся.
— Я хочу запросити вас до кафе. Давайте поїмо разом, поговоримо. Там є ще літня площадка і за собаку ніхто не буде нас лаяти.
Шлях був недовгим, але за цей час вона встигла розповісти йому трохи про своє життя.
— Знаєш, Микола, — сказала вона, коли вони вже сиділи за столиком і перед ними стояли тарілки з гарячими стравами, — багато людей не розуміють, чому я завжди так допомагала всім. У школі, вдома…
Але було важко, коли пішов мій чоловік. Ми вдвох багато працювали, і мені було легше. А ось потім… коли він залишив цей світ, я почала швидко згасати…
Микола уважно слухав її слова, не перебиваючи, адже він знав, як важко — втрачати близьку людину.
— Ми розпрощалися з квартирою, син наполіг на розподілі коштів, і я… я погодилася.
Він поїхав, забрав свою частину, і з тих пір не виявляє до мене інтересу, хоча, можливо, це й на краще. Ось так і існую… майже нікому не потрібна.
Її голос став ледь чутним, і вона замовкла, немов побоюючись, що її слова здадуться надто жалісливими. Але Микола був поруч і м’яко поклав долоню на її плече.
— Не потрібно так думати. Ви не одна, Валентина Іванівна. Ви багато значите і для мене, і завжди залишалися в моїй пам’яті як мій наставник. Адже ви навчили вірити, коли здавалося, що все втрачено.
Її очі наповнилися сльозами, і вона тихо висловила йому подяку. Вони просиділи так ще якийсь час, розмовляючи про все і про всіх, хто так чи інакше залишив відбиток у їхньому житті.
Коли завершили трапезу, Микола запропонував Валентині Іванівні підвезти їх додому.
По дорозі вони заїхали в продуктовий магазин, щоб придбати кілька товарів, які могли б їй допомогти.
Він відчував, що вона не повинна залишатися на самоті, що вона гідна більшого.
Прощаючись з Миколою, вона розмірковувала про те, як багато в житті визначається не тим, що ми робимо для себе, а тим, що ми робимо для інших.
Весь цей час вона була впевнена, що її добрі справи канули в пустоту, але тепер вона усвідомила — вони повернулися, і цей момент був чимось більш значущим, ніж просто підтримка.
Коли Микола пішов, Валентина Іванівна повернулася до своєї кухні і побачила, як Бім, піднявшись з килима, підійшов до неї, немов розділяючи її думки.
— Ну що, Бім, тепер у нас є провізія, — посміхнулася вона.
Повернувшись додому, Микола, все ще розмірковуючи про те, що Валентина Іванівна розповіла йому, поговорив з дружиною.
— Знаєш, Людмила, я сьогодні зустрів Валентину Іванічну. Ту саму викладачку, яка колись вірила в мене, коли я був ще ніким. Вона… вона дуже самотня, і їй потрібна допомога.
Людмила підняла брови, здивовано поглянувши на чоловіка.
— Ти хочеш сказати, що вона в скрутному становищі?
Микола зітхнув, продовжуючи:
— Вона втратила чоловіка, її син забрав свої гроші від продажу квартири і поїхав. Валентина Іванівна залишилася одна, і тепер їй дуже непросто.
Я подумав, що ми можемо запропонувати їй проживати з нами. Вона буде допомагати нашій дочці з математикою, як раніше допомагала мені. А ми станемо її родиною.
Людмила подивилася на нього із щирою цікавістю. Вона знала, що чоловік завжди був людиною з високими моральними принципами, але ця пропозиція дійсно здивувала її.
— Ти думаєш, вона погодиться? Адже це не так просто — переїхати до іншої, майже незнайомої, родини.
Микола похитав головою:
— Це непросто, я знаю. Але вона не повинна жити на самоті. Вона вже достатньо багато зробила для інших. Пора, щось зробити щось для неї.
Людмила замислилася, а потім взяла його за руку.
— Добре, якщо ти вважаєш, що це правильне рішення, я згодна. Ми допоможемо їй, як зможемо. Я дуже сподіваюся, що їй буде комфортно у нас.
Наступного дня Микола вирушив до Валентини Іванівни. Коли він прийшов до її дверей, вона відчинила, і на її обличчі з’явилася легка усмішка, ніби вона вже щось передчувала.
— Добрий день, Валентино Іванівно, — сказав він, заходячи до квартири. — Я думав про нашу розмову, і в мене є для вас пропозиція.
Вона підняла очі, насторожено чекаючи, що він скаже. Микола спокійно продовжив:
— Ми з дружиною вирішили, що вам буде краще жити з нами. Ми можемо допомогти вам і Біму. Наша дочка потребує допомоги з математикою, і я впевнений, що ви зможете їй допомогти.
Ви не будете самі, Валентино Іванівно. Ми станемо вашою родиною. Вам не потрібно турбуватися про житло і харчування. Ми всі вас підтримаємо.
Слова Миколи пронизали її серце. Вона мовчала, не знаючи, що відповісти, а потім, нарешті, тихо промовила:
— Але… я не можу. Я не звикла бути тягарем для інших. Я все життя намагалася бути самостійною.
Микола м’яко поклав руку їй на плече.
— Ви не будете тягарем. Ми просто хочемо, щоб вам було краще. І ваша допомога нам буде цінною.
Валентина Іванівна відчула, як її серце наповнюється теплом і вдячністю. Це було щось неймовірне — думка про те, що вона не залишиться одна.
— Дякую, Микола. Я… я навіть не знаю, як віддячити за ваше добро. Це так несподівано. Але я подумаю, звичайно…
Він посміхнувся і обійняв її.
— Не думайте довго, Валентино Іванівно. Ми чекаємо на вас.
У той момент Валентина Іванівна відчула, як почало змінюватися її життя. Вона відчула, як у її душі щось відтає.
