— Це що, серйозно табір? — пробурмотів я, вистрибуючи з автобуса, що виглядав, як із серіалу 90-х.
— Якщо ти сподівався на басейн і готель з Wi-Fi, співчуваю, брате, — поруч зі мною стояв хлопець у футболці з надписом «Геніальність — моє друге ім’я». — Я Тимур. А ти?
— Марко, — відповів я. — І я вже думаю тікати.
— Не вийде. Мобілки здають. Це ж “Цивілізація мінус”.
— Геніально, — пробурчав я. — А що далі?
Тимур підморгнув:
— Спочатку тебе поселять у барак. Потім до тебе підселять якогось дивного типа, який розмовляє уві сні. Потім тебе випадково оберуть капітаном загону. А вже далі почнеться табірне шоу виживання.
— Ну звучить не страшніше, ніж родинні збори у бабці.
— У тебе ще є шанс врятуватись, — додав Тимур, — якщо прикинешся алергіком на повітря.
У цей момент повз пройшов хлопець із зачіскою, схожою на хвіст павича, і глянув на нас так, ніби ми були плямами на його нових кросівках.
— Хто це? — спитав я пошепки.
— А, це Влад. Його називають “табірний бос”. Кожен рік тут. Каже, що в нього зв’язки з кухнею.
— З кухнею?
— Йому дають дві сосиски замість одної. Не жарт.
Я ковтнув слину.
Так от де справжня влада.
Я стояв перед дверима з табличкою «БАРАК 7». Усередині лунало щось між реготом, виттям і звуком, ніби хтось бореться з пакетом на голові.
— Удачі, друже, — Тимур штовхнув мене до дверей. — Якщо виживеш першу ніч — ти з нами.
Я глибоко вдихнув і зайшов.
На верхній полиці двоярусного ліжка стрибав хлопець у плавках і з рушником, зав’язаним як супергеройський плащ.
— Ти хто? — закричав він. — Ти шпигун?
— Я… Марко. Поселили сюди.
— А-а, новенький! — він стрибнув вниз прямо переді мною. — Я Славік. У мене алергія на броколі, дівчат і раціональність.
— Це офіційно діагноз? — спитав я обережно.
— Ні, це стиль життя.
З-за шафи визирнув інший хлопець у піжамі з каченятами.
— Ага, Марко. Я твій сусід. Владислав. Але зви мене Вадько. Сплю з відкритими очима і хроплю на три октави. Якщо щось — пробач.
— Якщо щось, я просто не спатиму.
— Розумне рішення.
Раптом з кутка пролунав голос:
— Хто чіпав мого носорога?!
Я озирнувся. У стіни сидів хлопець із плюшевим носорогом у руках. Він був у навушниках і, судячи з усього, вів серйозну дискусію… з іграшкою.
— Це Артем, — пояснив Славік. — Він тренується бути психологом. Почав з себе. Поки що результат сумнівний.
— Я бачу.
— Але він знає всі закони табору. Якщо хтось вкраде твоє мило, зможе добитися справедливості через раду при старшому вожатому.
— Є… рада?
— Брате, ти ще нічого не знаєш.
Наступного ранку нас збудили сурмою. Такою, знаєш, з тих, що звучать, ніби хтось наступив на гусака.
— Підйом! — волала вожата Настя. — Через п’ятнадцять хвилин — табірна лінійка і перше командне змагання!
— Змагання? — озвався Вадько, прибираючи з обличчя м’яку іграшку. — Це вже зараз почнеться виживання?
— Вставай, воїне, — сказав Славік. — Час довести, що ми не просто барак, а сила!
— Ми ж Барак 7, — додав Артем філософськи. — А 7 — це число духовного пробудження. Що б це не значило.
На лінійці нам повідомили завдання:
Командна естафета з предметами побуту.
Перший учасник — біжить зі сковорідкою.
Другий — стрибає в мішку.
Третій — обмотується туалетним папером.
Четвертий — несе в ложці… шкарпетку.
— Це що, знущання? — прошепотів я.
— Це табір, — сказав Славік. — Тут реальність і гідність не перетинаються.
Ми старанно підготувалися. Я мав бути четвертим. Моя задача — балансувати шкарпетку в ложці й бігти так, щоб її не впустити. Справді. Шкарпетку. В ложці.
— І головне, — шепоче Тимур, — не візьми чужу шкарпетку. Минулого року один хлопець упав в кому… носового шоку.
Старт! Команди побігли. Сковорідки летіли. Мішки рвались. Туалетний папір плутався в ногах. І ось я — стою з ложкою й обережно кладу туди сіреньку шкарпетку.
— Та ну, — почув я позаду. — Хто це там такий акуратний?
Повертаюсь. Влад.
У нього — золота ложка. Так, серйозно. ЛОЖКА. Золота. І шкарпетка — з вишивкою «Boss».
— Мені бабуся вишила. На успіх, — хизується він.
Я спробував не впустити свою сіреньку легенду і побіг. Біг я, як марафонець. Ложка тряслась. Шкарпетка стрибала. Я кричав «ТРИМАЙСЯ!»
І знаєш що?
Вона впала.
Прямо в калюжу.
— Мінус один, — кинув Влад і гордо пройшов повз.
Але коли я дійшов до фінішу з тією мокрою ганчіркою — барак 7 зустрів мене як героя.
— Це був момент честі, — сказав Артем. — І трохи смердючий.
— Але ми з тобою, брате! — Славік кинувся мені на шию. — Бо ми не перемогли, але ми запам’ятались!
— Ну що, хлопці… — шепоче Славік, лежачи в ліжку з ліхтариком під ковдрою. — План такий. О 23:30, коли вожаті вже сплять після вечірнього чаю з валер’янкою, ми вирушаємо до їдальні. Ціль: холодильник. Місія: здобути котлету.
— Ви божевільні, — шепоче Вадько. — Минулого року за це одного хлопця змусили два дні читати вголос табірний статут.
— Мене страшить не статут, а його шрифт. Там усе, як у інструкції до телевізора 2001 року, — бурчить Артем. — Але я з вами.
— Я теж, — кажу я. — Після сьогоднішньої мокрої шкарпетки я заслуговую на котлету.
— Це говорить воїн, — урочисто киває Славік.
О 23:30 ми зібралися, як справжні ніндзя.
Славік мав на голові чорну шапку з дірками для очей (яку, до речі, він вирізав у моїх шкарпетках), Артем ніс карту табору (намальовану на серветці), а я — пляшку з водою «на випадок спраги або пожежі».
— А сигнал тривоги який буде? — спитав Вадько.
— «Карасі летять!» — сказав Славік.
— Що?
— Ну, типу кодове. Хочеш — кричи «огірок атакує», мені байдуже.
Ми кралися тінями. Обійшли корпус вожатих, де грала радіо-музика «Золоті хіти». Потім — повз дерево, в яке традиційно врізається новенький. Сьогодні обійшлося.
І ось — святе місце.
Їдальня.
— Холодильник — там, праворуч, — шепоче Артем. — У центрі кухні, поруч із мийкою й величезною банкою томатної пасти.
— Як ти все це знаєш?
— Я минулого року писав про неї есе на тему «Моє улюблене місце».
Залізли в вікно (яке Славік героїчно розчинив ложкою). Усередині — напівтемрява, пахне котлетами, що «живуть» тут з 1984-го. Артем обережно відкриває холодильник.
— Світло! Світло! — шепоче Вадько, прикриваючи очі.
— Ось вона… — прошепотів я. — КОТЛЕТА. Легендарна. Гаряча. Може, трохи жорстка. Але наша.
І саме в цей момент…
ДЗВІН!
Увімкнулась сирена. Ну… не зовсім сирена, але хтось із нас зачепив чайник, який впав і зачепив каструлю, яка зсунула банку з томатною пастою.
— КАРАСІ ЛЕТЯТЬ! — заверещав Славік і вилетів у вікно.
Я з котлетою в руках — слідом.
Артем зриває карту з серветки й біжить. Вадько падає, але підхоплюється як герой. Усі живі. Усі мокрі від адреналіну.
І головне — котлета зі мною.
Ми повертаємося в барак. Сидимо в темряві. Їмо на чотирьох одну котлету, розрізаючи її ножем для пластиліну.
— Це було того варте, — каже Славік, запихаючи в рот останній шматок. — Ми — команда. Ми — барак 7. І ми не голодні.
— Поки що, — додає Артем.
Наступного дня після нічного походу до їдальні ми прокинулися як справжні герої. У наших очах — вогонь, у шлунках — тепла пам’ять про котлету, у душах — віра в себе.
І тут, під час обіду, вперше я її побачив.
Вона заходила до їдальні, ніби це подіум.
Волосся зібране в хвіст. Рюкзак у формі єдинорога. На футболці — напис: «Я не дивна, я унікальна».
— Хлопці, — сказав я, — я тільки що знайшов причину жити в цьому таборі ще два тижні.
— Що? Знову котлету? — спитав Славік.
— Ні. Он вона. З рюкзаком і серцем зі сталі.
— Це Ліза, — втрутився Артем. — З Бараку №4. Її минулого року хлопець кинув прямо під час танцю повільного вальсу. Тепер вона ні з ким не танцює.
— Я її поверну до життя! — сказав я. — Я — її новий вальс.
— Ти — її новий фейл, — уточнив Вадько.
І ось того вечора була дискотека. Справжня. З блискучим шаром, лампочками з AliExpress і колонкою, яка весь час видавала: «Bluetooth mode… Connected».
Я готувався, як ніколи. Одягнув свою найкращу футболку з написом «LEVEL UP». Славік пшикнув на мене дезодорантом із запахом «Свіжість для чемпіонів».
Ми прийшли.
Музика — десь між 2007 і постапокаліпсисом. Дівчата танцюють хороводом. Хлопці стоять, як охорона банку.
— Йди до неї, — шепоче Артем. — Зроби хід.
— Але який?
— Почни з фрази. Будь-якої. Ну там… «Привіт, я знаю, як вижити в лісі».
— Це не Tinder для скаутів!
Та я зібрався. Підійшов. Глибокий вдих. І промовив:
— Привіт. Я сьогодні врятував котлету від холодильника.
Вона глянула на мене. Повільно. Оцінила. І сказала:
— Ти мені нагадав мою собаку.
— Е-е… в якому сенсі?
— Він теж завжди приносив щось дивне. Одного разу — дохлого крота. Але принаймні ти миліший.
І вона усміхнулась.
УСМІХНУЛАСЬ!
Ми танцювали. Не вальс, але щось, що схоже на руханку під реп.
Вона сміялася, коли я ледь не впав. Я — коли вона сказала, що її рюкзак має ім’я (Єдинорожко, звісно).
Це був початок.
— Ну що, як успіх? — спитав Славік, коли я повернувся.
— Вона сказала, що я схожий на її пса. Це… щось нове.
— Ага, — підморгнув Артем. — Це любов, брате.
Наступного ранку я знайшов записку, сховану у моєму шапкусі (так я називаю свій старий кепі):
«Ти не такий уже й поганий, навіть якщо нагадуєш мого пса.
Зустрінемося сьогодні ввечері біля старої альтанки?
Ліза»
Моє серце забилося так, ніби там було два барабани й одна тарілка — справжній рок-концерт!
— Хлопці! — закричав я в барак. — Ліза хоче мене побачити!
— Ну, молодець, — сказав Славік. — Головне, щоб не була підставою.
— Підставою? — перепитав я.
— Та, пам’ятаєш, минулого року було це з Андрієм? Листівка «Пожежа в душі», а насправді — просто реклама шампуню.
— Не думаю, що Ліза рекламуватиме шампунь… — усміхнувся я.
Вечір прийшов. Я підійшов до альтанки — і вона вже там, з книжкою й усмішкою, яка могла розвидніти всю ніч.
— Привіт, — сказала Ліза. — Ти справді врятував ту котлету?
— Звісно, — відповів я. — І навіть більше. Зараз можу врятувати твоє серце.
— Ой, зупинись, інакше я почну плакати від сміху, — засміялася вона.
Ми говорили про все і ні про що. Про улюблені мультфільми, про те, хто у таборі найсмішніший (відповідь — Славік), і про мрії.
— Знаєш, — сказала Ліза, — я ніколи не думала, що в таборі можна зустріти когось, хто не боїться бути собою.
— Я сам іноді боюся, — зізнався я. — Але з тобою… це якось легше.
В ту ніч я заснув із думкою, що цей табір — не просто місце, де я впустив шкарпетку й вкрав котлету. Це місце, де починаються справжні історії.
Наступного дня Ліза запропонувала створити Таємний клуб — для обраних, які не бояться веселих пригод і трохи бешкетують.
— Головне правило — не розповідати про клуб вожатим! — суворо сказала вона, поглянувши на мене.
— Обіцяю, — відповів я, розуміючи, що щось з цього точно вилізе назовні.
Наш клуб швидко поповнився: крім мене і Лізи, сюди влилися Славік і Артем — вони теж не проти втекти від нудних правил.
Перше завдання — нічний дозор у таборі. Мета: перевірити, чи справді вожаті сплять, і… може, ще щось цікаве знайти.
— Якщо знайдемо таємну кімнату з морозивом — це буде тріумф! — пожартував Артем.
Настала ніч. Ми, як справжні шпигуни, пробралися в коридори табору, ховаючись від світла ліхтариків.
Раптом…
— Тиша! — шепоче Ліза. — Хтось іде!
І тут з-за рогу вилітає вожатий Паша — і ледь не ламає собі ногу, намагаючись нас спіймати.
— Ви що, з глузду з’їхали?! — кричить він, але ми вже зникли, мов тіні.
Після цієї пригоди нас чекала найкумедніша справа — організація табірної дискотечки, де Ліза й я планували знову спробувати танцювати разом.
У таборі почалася справжня метушня: оголошено дискотеку з тематикою “Ретро 90-ті”.
— Чому не 2000-ті?! — обурювався Артем.
— Бо тоді вожаті були молодими і хочуть згадати, як це — трястися під свої хіти, — зітхнув Славік.
Усі готувалися, як могли. Дехто поцупив з шафи у вожатої старі джинсові куртки. Хтось зробив з фольги ланцюжки. А я…
Я вдягнув футболку з написом “Танцюю краще, ніж виглядаю”. Вона була правдива.
— Лізо, ти зі мною станцюєш сьогодні? — спитав я, прикидаючись невимушеним.
— Якщо ти сьогодні не впадеш мені на ногу, як минулого разу, — усміхнулась вона. — Або якщо впадеш красиво.
Вечір. Дискотека. Ліхтарики. DJ Паша — на сцені.
Музика гупала так, що дерева в лісі почали вальсувати.
Я чекав, коли почнеться повільний танець. І ось він…
Пісня, схожа на суміш романтики й старого караоке. І ми — в центрі майданчика.
— Ти гарно пахнеш, — сказала Ліза.
— Це мій новий дезодорант. Називається «Сміливість і трохи паніки».
Ми повільно танцювали. І я раптом зрозумів: вперше в житті мені не хочеться сміятись. Я просто хочу, щоб цей момент тривав вічно.
Після танцю ми сіли на лавку біля їдальні.
Ліза дістала два пакетики соку і простягла один мені.
— За нас? — запитала вона.
— За нас, — кивнув я і зробив ковток.
І саме в цю мить… з-за кущів вискочив вожатий Паша з криком:
— АГА! А ХТО ОБІЦЯВ НЕ ВТІКАТИ НА ДИСКОТЕКУ БЕЗ ФОРМИ?!
— Ми… просто танцювали! — закричав я.
— У РЕТРО-ДИСКО В БЕЗРУКАВЦІ З МІККІ МАУСОМ?!
— Це… мій стиль.
— Це… твоє покарання. Завтра — миття каструль! Обом!
— Романтично… — прошепотіла Ліза, ховаючи сміх.
Але знаєш що?
Коли ти миєш каструлі поруч із кимось, хто сміється так, що наче падає на тебе піною — це найкраще покарання у світі.
Ранок почався з того, що в їдальні зник весь хліб. Хтось викрав його вночі.
— Це точно хлібний маніяк! — заявив Славік, обстежуючи сліди біля підвіконня. — Бачите? Крихти ведуть просто до корпусу №4!
— Там Ліза живе, — сказав я, насторожено. — Не може бути…
Але це була не вона.
Це були їжачки. Справжні. Десь десять. Вони поселилися під верандою і вночі влаштовували хлібні вечірки.
— А ще ви казали, що в таборі нема пригод! — сказав я, коли ми з Лізою годували їжаків залишками печива.
— Кожен день з тобою — пригоди, — усміхнулась вона. — І навіть трошки цирк.
Ми знали — завтра останній день.
Ввечері ми з Лізою знову сиділи на лавці.
Було так тихо, що навіть цикади ніби приглушили звук, аби ми могли поговорити.
— Тобі було добре тут? — спитала вона.
— Було. Особливо з того моменту, як ти вирішила, що я не повний дурень.
— Ти повний. Але приємний, — усміхнулася вона. — З тобою весело.
Ми мовчали. Вперше — без жартів. Без дурниць. Просто так.
— Знаєш, — сказав я, дивлячись на неї, — я, мабуть, сумуватиму.
— Я теж. Але ж є… телефони. Інтернет. Голуби, врешті-решт. І наступне літо.
Я кивнув. І вперше в житті трохи злякався кінця. Бо це було не просто табірне захоплення. Це була… початкова серйозна історія.
Наступного ранку табір гудів, як вулик.
Хтось плакав. Хтось сміявся. Хтось ховав чужий рюкзак для жарту.
Я стояв біля автобуса, тримаючи свій наплічник. Ліза підійшла, тримаючи листівку.
— Це тобі. — Вона простягнула її. — Не відкривай одразу. Дочекайся дому. Добре?
— Добре, — відповів я, ховаючи листівку до кишені.
Ми обійнялися. Не довго, але міцно. Так, що захотілося залишити цей момент собі назавжди.
— Ти мені писатимеш? — запитав я.
— Я тобі навіть меми скидати буду, — усміхнулась Ліза.
В автобусі я відкрив листівку, коли нас уже везли крізь ліси. Всередині було написано:
“Ти був моїм найкращим літом.
І якщо наступного року ми знову в цьому таборі —
я принесу сік. А ти — той самий дезодорант.
Бо я вже сумую.”
— Ліза
Я прочитав це тричі. Потім сховав листівку, притис до грудей і посміхнувся.
Бо це справді було літо, яке запам’ятається назавжди.
