Три роки. ТРИ. Не місяці, не тижні, не «ой, пару відпусток поспіль не вийшло». ТРИ РОКИ вони з Дімою збирали на відпустку. На ту саму, про яку Марина сама собі вголос говорила:
— Ну ось ще трохи, Марино, потерпи, і ви нарешті поїдете в цей ваш Стамбул… або хоча б до Чорного моря, але зі сніданками.
Вони навіть картку завели окрему, «все на відпочинок». Не чіпати. Не витрачати. Не «ой, мені на шиномонтаж».
Діма навіть на Новий рік туди тисячу перекинув замість ялинки — мовляв, це на майбутнє. Марина тоді розчулилася. Дурна.
Вона, звичайно, давно знала, що його мама — жінка, як би це сказати, з досвідом господарського життя.
Типу «а в радянський час такого не було» і «ну я ж нічого, і на роботі пахала, і з сином, і з трьома грижами». Але вона хоч трималася на відстані. До одного моменту.
І ось, кінець травня. Погода — кайф, все цвіте, по радіо вже почали крутити рекламу пляжів і «гарячих турів».
Марина заходить у кухню, а Діма сидить з кавою і якоюсь надто задоволеною міною.
— Ти чого такий радісний зранку? — насторожилася вона, машинально вмикаючи чайник.
— Я мамі ремонт затіяв, — із задоволеною посмішкою сказав він, ніби це новина століття.
— Ну… молодець, — обережно, — сподіваюся, ти не сам будеш? Ти ж минулого разу зі сходів впав, коли батарею вирішив перефарбувати…
— Та ні-ні. Я бригаду найняв, все нормально.
— Бригаду?.. — Вона зупинилася, чашка зависла в повітрі. — А на які гроші, вибач?
Він замовк. Помовчав. Зробив ковток кави. І видав:
— Ну, я з картки зняв. З нашої… з тієї, куди ми відкладали. Там якраз вистачить. Ще й на меблі залишиться.
Марина не відразу зрозуміла. Тобто слова зрозуміла, а сенс — із запізненням. Ніби мову перевели на мертву.
— Ти… зняв? Гроші. З тієї картки? З тієї самої картки, де на відпустку?
— Ну так. Мамі ж скоро вісімдесят, у неї все сиплеться в квартирі. Стіни — як на фронті, підлоги скриплять, проводка стара. Це вже небезпечно. Я подумав…
— А ти подумав про мене?
Вона не кричала. Але голос, мов скло по кахлю. Тихий, рівний, небезпечний.
— Подумав, що я мріяла про цю відпустку? Що ми з тобою горбатилися, відкладали по тисячі, по п’ятсот… Відпочинок — це що, розкіш тепер, так?
— Марина, та ти ж сама казала, що здоров’я важливіше… ну ось, у мами якраз здоров’я. Вона там дихати не може — грибок же!
— А дихати поруч з нею в одній квартирі я, думаєш, тепер зможу?
Він затупився. Марина все зрозуміла. І дорахувала до п’яти.
— Ти ще мені скажи… що вона у нас поживе, поки у неї все ремонтують?
Він запнувся. Зачесав потилицю. Не дивлячись.
— Ну… на тиждень. Може, на два.
— Ага. На тиждень. Як минулого разу, коли вона на п’ять місяців застрягла через «незрозумілий бронхіт».
— Не починай. Ти завжди з нею в баталії. Людина літня, ну поживе трохи, не помреш же.
— Звичайно, не помру. Тільки бажання жити у мене точно зменшиться.
Він встав, забираючи чашку.
— Ну ти й егоїстка, Марина. Мати — це святе.
— А дружина — це що? Закуска до матері?
Він пішов. Точніше, вийшов у коридор, але в їхній однокімнатній квартирі це майже рівнозначно «пішов».
Вона залишилася одна. На кухні. З киплячим чайником, порожньою чашкою і відчуттям, ніби її в спину хтось штовхнув: «Ти тут ніхто».
І що найпідліше — цей «ремонт» він навіть не обговорив. Не натякнув. Просто зробив. Поставив перед фактом.
А через два дні в двері подзвонили.
Марина відкрила — і там, звичайно, вона. Людмила Петрівна. З сумкою і якоюсь табуреткою (своєю! щоб не псувати «їхню дизайнерську»). І відразу — з командним настроєм.
— Ой, ну привіт, Марина, як же ви тут без штор живете? Жах. І чайник у вас, я бачу, подряпаний… Ну нічого, я тут на трохи, тиждень, може, два. Потерпиш.
Марина ковтнула.
— Звичайно, потерплю. Я ж як грибок — до всього пристосуюся.
Перші три дні вона терпіла. Дихала в хустинку. Людмила Петрівна зайняла зал — тобто, їхню єдину кімнату. Марина перебралася на кухню.
Діма — вічно на роботі, як за командою. А свекруха… ооо, вона не губилася.
Коментувала все — від «навіщо тобі два креми для обличчя» до «сніданок треба варити, а не жувати йогурт».
Одного разу навіть сказала:
— Ти знаєш, я коли за Дімку заміж виходила… — і запнулася, — ой, тобто, коли я виходила заміж і народила Дімку… Я й подумати не могла, що він вибере таку ось… делікатну, як ти.
— А я ось не думала, що все це терпітиму, — солодко посміхнулася Марина. — Але люди помиляються, Людмила Петрівна. Навіть ви.
Через тиждень вона не витримала.
Стояла на балконі, диміла — так, вона повернулася до цього після восьми років.
Просто щоб дихати, хоч чимось. Глотнула диму і зрозуміла, що потрібно діяти.
Увечері, коли всі сиділи за вечерею (картопля, звичайно, її — тому що Людмила Петрівна «не довіряє сучасним жінкам біля плити»), вона поклала виделку, встала і спокійно сказала:
— Я їду.
— У якому сенсі? — насторожився Діма.
— У прямому. Зберу речі, поживу у Віри кілька днів. А потім подумаю. Тому що я — не шпалери. Мене не можна переклеїти, поки мамі зручно.
Свекруха поперхнулася. Діма зітхнув.
— Марина, не треба драматизувати.
— Пізно, любий. Драма вже зрежисована. Ти зняв гроші, завів у дім сторонню людину без згоди — от і живи тепер. За власним сценарієм.
— Це моя мати! — спалахнув він.
— А я — твоя дружина. Або була. До моменту, коли ти мене викинув з рівняння.
Зібралася вона швидко. Просто взяла рюкзак, свою улюблену кружку, піжаму і пішла.
«Поживу у Віри… подумаю… а може, і не повернуся», — думала вона, йдучи по сходах.
Тому що іноді тиша в кімнаті — краще, ніж спільне життя на трьох.
Перші три ночі у Віри були як у санаторії: тихо, спокійно, телевізор на пів гучності і ніякого запаху креозоту, яким так любила мазати ноги Людмила Петрівна «від варикозу».
Віра жила одна. Чоловіка у неї не стало років сім тому, дітей не було. Зате був чайник, який не свистів, а грів душу, і балкон, на який можна вийти в халаті, не боячись коментарів про «дивний вигляд».
— Ну ось, живи у мене, скільки влізе, — з важливим виглядом сказала Віра, дістаючи пельмені з морозилки. — Мені навіть веселіше з тобою. Бо я вже починала з пилососом розмовляти.
— А я з собою, — посміхнулася Марина. — Причому вголос. І сперечаюся.
— І хто перемагає?
— Мама Діми.
Вони обидві розсміялися. Сміх був нервовий, але вже хоч щось.
Спочатку Марина трималася. Казала собі: «Заспокойся, охолонь, може, все ще налагодиться».
Але на третій день прийшло повідомлення від Діми:
«Я подумав, може, ти переборщила? Все-таки рідну матір на вулицю не виженеш. Вона ж старенька…»
Марина читала, і їй здавалося, що в неї всередині відкрили банку з тухлим оселедцем.
— Рідну матір не виженеш? А дружину — будь ласка, — сказала вона вголос, кинувши телефон на диван.
Віра мигцем глянула з кухні:
— Що, знову шедеври від чоловіка?
— Він, схоже, думає, що я тимчасово вийшла подихати. Як булка з духовки — охолону і повернуся.
— А ти? Повернешся?
Марина замовкла. Відповідь не приходила відразу. Вона сама не знала.
Все це було як розбите дзеркало — начебто і можна склеїти, але відображення вже завжди буде з тріщинами.
Одного вечора Марина повернулася з магазину — з двома пакетами, однією вивернутою лямкою і відчуттям, ніби тягне на собі мішок з цементом. Біля під’їзду до неї підійшов… Саша.
Олександр Сергійович, якщо бути точнішим. Перший чоловік.
— Марина? Нічого собі. Я думав, ти давно переїхала, — здивовано сказав він, розглядаючи її так, ніби вона стала вищою, стрункішою і ніби не через двадцять років.
— А я думала, ти з дружиною на дачі все літо сидиш, як пенсіонер.
— Ми розлучилися. Півтора року тому.
Вона ледь не впустила пакет.
— Що?! Світка ж така… господарська була. Пироги, кучері, «чоловік повинен».
— Ну, в результаті вона знайшла собі іншого «чоловік повинен». Я тільки радий.
Він посміхнувся. Вони обидва переглянулися. На секунду стало дивно. А потім — смішно.
— Пішли чай пити, — випалила Марина несподівано для себе самої.
— Тільки якщо без пирогів, — з посмішкою сказав він.
Чай у Віри переріс у розмову. Розмова — у вечір. А вечір — у вечір за вечерею.
— Я навіть не знав, що ти так готуєш, — сказав Саша, підчіплюючи виделкою запечену курку.
— А я не знала, що ти вмієш слухати, — парирувала Марина.
Вони сміялися. Без напруги. Без табуреток, кремів і «а у нас в 83-му». Просто двоє людей, яким було по п’ятдесят з хвостиком і яким раптом знову стало цікаво.
А потім… потім Саша підійшов до неї біля вікна, тихо і просто.
— Я не лізу. Просто якщо треба — я поруч. Завжди був. І залишуся.
Вона не відповіла. Але не відступила. А це вже багато.
Наступного дня Марина поїхала додому. За речами. Рішуче, швидко, без попереджень.
Відчинила двері своїм ключем. Людмила Петрівна на кухні — в бігуді і з ватою у вухах. Побачивши Марину, відразу підтягнулася, як солдат на перекличці.
— А, ну привіт, Маринко. Повернулася, значить? Правильно. Дім — він і є дім.
— Не вгадали, — холодно відповіла Марина. — Я за речами.
З кімнати вийшов Діма. Неголений, пом’ятий. Як недоварений пельмень.
— Марина… може, ти подумаєш? Все-таки це наш дім. Наш… ну, був.
— Ти правий, Діма. Був. Поки ти не почав жити з мамою і вважати це нормою. Поки не вирішив, що я — це додаток до дивана і сковорідки.
— Я не…
— Ти все зробив без мене. А тепер хочеш, щоб я прикинулася, що все нормально? Ні, Діма. Не вийде.
Вона взяла сумку. Пальто. І вийшла. Людмила Петрівна ще щось кричала вслід — на кшталт «от і слава богу», але голос тремтів.
Марина вийшла на вулицю і видихнула. А на розі вже чекав Саша. З кавою.
— Як пройшов рейд?
— За графіком. Знешкоджено. Без жертв.
Він розсміявся. І подав їй склянку.
— З цукром. Як ти любиш.
Вона посміхнулася. І подумала:
«Іноді треба все втратити, щоб зрозуміти, що ти не одна».
Через тиждень після того, як Марина остаточно пішла від Діми, почалася дивна тиша. Не та, від якої порожньо, а та, в якій нарешті стало чутно себе.
Саша приїжджав щодня. Не ліз, не турбував, не сипав компліментами. Просто був.
Міг помити посуд, міг полагодити кран, міг помовчати поруч пів години — і це здавалося турботою.
— Ти все ще злишся? — запитав він якось увечері, коли вони сиділи на лавочці біля будинку Віри.
— Не злюся. Я втомилася. А це гірше, — відповіла Марина. — Злість хоча б дає сили. А втома — це коли ти розумієш, що тягнути більше нічого.
— Я пам’ятаю, ти такою не була. Ти раніше жартувала, часто посміхалась. А тепер ніби вимкнули струм.
Вона посміхнулася, але з гіркотою.
— Знаєш, що найприкріше? Навіть не те, що він витратив гроші. Не те, що притягнув маму.
А те, що він навіть не подумав. Взагалі. Я для нього — як стілець на кухні. Зручний, надійний.
Але якщо зламається — полагодить, а не викине. Тільки от я ж не стілець. Я — людина.
Через два тижні прийшла повістка до суду. Розлучення.
Марина подала заяву мовчки. Діма намагався поговорити. Подзвонив. Один раз.
— Ти справді хочеш все зруйнувати? — голос був якийсь невпевнений, ніби він сам не вірив, що все дійсно закінчується.
— Я нічого не руйную, Діма. Я просто йду з того будівництва, де мене навіть не питали, чи потрібен мені цей будинок.
— А ти подумала, що буде потім? Залишишся одна.
— Краще одна. Мені не потрібен трикутник. Мені потрібна людина, яка мене бачить.
У суд він прийшов з матір’ю. Людмила Петрівна була в чорному, з траурним обличчям і виразом «ця відьма зруйнувала сім’ю».
Суддя подивилася на них і на Марину — спокійну, без емоцій, з прямою спиною.
— Є взаємні претензії?
— Ні, — тихо сказала вона. — Я просто йду.
Діма мовчав. Мама його здригнулася:
— А квартира? Вона ж куплена в шлюбі! Нехай поверне половину!
Марина повернулася. Подивилася їй в очі.
— Та забирайте. Я втомилася жити там, де за мене все вирішують. Де моя думка — «подивимося потім». Де я — просто прибиральниця з доступом до тіла.
Забирайте. Тільки ось совість… вона не ділиться на квадратні метри.
Суддя кивнула.
— Шлюб розірвано.
Після суду Марина не плакала. Не дзвонила подругам. Нікому не розповідала. Просто пішла до Віри. Сіла на кухні.
Саша з’явився ввечері.
— Все?
— Все.
Він мовчки налив їй чаю. Без слів. Просто налив, поставив перед нею.
Вона дивилася, як пара піднімається від чашки. І раптом… стало тепло. Не від чаю. Від того, що вона знову була собою.
Не додатком до чужих проблем. Не служницею в будинку, де вона — зайва.
— Переїдеш до мене? — тихо запитав Саша.
Вона поглянула йому в очі. Прямо.
— А ти точно не приведеш мені свою маму в гості на пів року?
Він розсміявся.
— Її не стало давно. Встигла все випрати, а потім пішла.
— Думаєш, у нас є шанс?
— У нас завжди був шанс. Просто ти тоді вибрала іншого.
Вона посміхнулася.
— Мабуть, я — повільно розумію.
— Зате тепер — визначилась.
Він подав їй руку.
І в цей момент Марина зрозуміла: не завжди другий шанс — це про минуле. Іноді це — єдиний правильний вибір у сьогоденні.
І нехай все було важко, боляче і довго. Головне, що тепер — не на трьох. А тільки на двох. Назавжди.
