Я приїхав до кав’ярні за десять хвилин до призначеного часу. Сів біля вікна, замовив каву, поклав телефон екраном догори.
У додатку її анкета виглядала звичайно: «Вікторія, 38, фотографіня». На фото — легка усмішка, світле волосся, погляд трохи вбік.
Три тижні ми листувалися щовечора. Вона писала тепло, з гумором, без жодної вульгарності. Проста, жива, нормальна жінка — так я собі думав.
У мережі я знайомився вперше за довгий час. Після розлучення взагалі нікуди не хотілося лізти.
Друзі підштовхували, я відмахувався. Потім усе-таки завів анкету. І ось сидів, чекав на ту, з ким нарешті захотілося зустрітися наживо.
За ці три тижні ми встигли обговорити купу всього: книги, кіно, її роботу, мою. Вона писала, що любить знімати світанки за містом. Що має власну студію, замовлення, своє життя.
Я вже уявляв собі цю жінку — легку, зайняту, самостійну. Мені це подобалося. Жодного тиску, жодних натяків на гроші. Просто людина, з якою прагнулося розмовляти годинами.
Стрілка перевалила за призначений час. Я допив каву. Замовив другу.
Вона запізнювалася вже на сорок хвилин. Ані дзвінка, ані повідомлення.
Я писав: «Ви скоро?» — галочки сірі. Уже збирався встати й піти. Подумав: «Ось і весь роман, навіть до зустрічі не дійшло». І тут двері відчинилися.
Увійшла жінка. Я подивився й не впізнав. Зовсім. Світле волосся — так, але все інше… Обличчя важче, старше, втомлене. Геть не та, що на фото.
Я відвів погляд, вирішив, що помилився. Але жінка йшла просто до мого столика.
— Андрій? — усміхнулася вона. — Я Віка. вибач, затори.
Я встав, відсунув їй стілець. Усередині щось тьохнуло, але я заспокоїв себе: фото бувають оманливими, інший ракурс, світло… Буває. Сів навпроти й почав придивлятися.
Їй було явно більше ніж тридцять вісім. Не на рік і не на два. Зморшки біля очей, шия, руки — усе говорило саме за себе. А на фото була зовсім інша людина.
Я мовчав, роздивлявся меню, чекав, що розмова сама все розставить на свої місця. Не можна ж одразу вставати й тікати, не розібравшись. Я не з тих, хто судить з першого погляду.
І все ж на душі одразу стало неспокійно. Та, з листування, і ця, за столом, ніби жили в різних світах. Голос наче й схожий, а людина — чужа.
— Замовимо? — вона взяла карту напоїв. — Я страшенно голодна, з самого ранку нічого не їла.
— Звісно, — кивнув я.
Далі було цікавіше. Вона підкликала офіціанта й почала перелічувати: стейк середнього просмаження, салат із креветками, сирна тарілка, десерт. І келих рожевого — «ні, давайте одразу пляшку, навіщо дрібнитися».
Офіціант записував, поглядаючи на мене. Я попросив лише води.
Ціни в меню були, м’яко кажучи, не студентські. А вона гортала його так, ніби відкривала власний холодильник.
— А ти що, не голодний? — здивувалася вона.
— Я перед зустріччю перекусив, — збрехав я.
Хоча насправді апетит геть зник. Щось усередині вже підказувало: вечір піде не туди.
Я дивився на цю незнайому жінку й намагався поєднати її з тією, з чату. Не поєднувалося.
— Ти ж казала, що фотографуєш, — сказав я, аби бодай якось зав’язати розмову. — Що саме знімаєш?
— Ой, усе підряд, — махнула вона рукою. — Весілля, портрети, природу. Творча людина, розумієш.
— Покажеш роботи? Цікаво ж.
Вона завагалася. Дістала телефон, потикала в екран, відклала.
— Та там не завантажується, потім покажу. Ти краще про себе розкажи.
Я розповів. Інженер, працюю на ТЕЦ, розлучений два роки як, дітей немає. Вона слухала, кивала, доливала собі напій.
Принесли замовлення. Вона їла з апетитом, говорила без угаву. І що довше вона говорила, то більше вилазило дрібних нестиковок.
То вона «фотограф», то в неї «на роботі аврал і звіти». То «знімаю весілля», то «колеги в магазині дістали».
Я слухав і рахував про себе. Кожне слово суперечило попередньому.
— Зачекай, — сказав я м’яко. — Ти в магазині працюєш?
Вона запнулася. Поставила келих.
— Ну… підробляю. Тимчасово. А що такого?
— Та нічого. Просто ти писала, що ти фотограф.
— Андрію, ну яка різниця! — вона навіть трохи підвищила голос. — Головне — людина, а не професія. Ти що, людей за фахом обираєш?
— Не за фахом. За правдою, — тихо відповів я. — Ти ж могла чесно написати. Я б усе одно прийшов.
Вона відмахнулася, ніби я сказав дурницю, і одразу перевела тему на якийсь серіал.
І ось тут мене зачепило. Не професія — чорт з нею, з професією. Зачепило те, як спокійно й легко вона брехала, а тепер ще й дратувалася через мої запитання. Ніби це я в чомусь винен.
Я ще раз уважно подивився їй у обличчя.
— Віко, можна пряме запитання? Скільки тобі років?
Вона завмерла з виделкою в руці. Тиша зависла над столом. Офіціант, який проходив повз, аж пригальмував.
— А що? — вона спробувала всміхнутися. — Тридцять вісім, ти ж бачив.
— Я бачив анкету. А перед собою бачу іншу людину.
Вона відклала виделку. Вираз обличчя змінився. Маска сповзла, і під нею опинилася звичайна втомлена жінка, якій більше немає чого приховувати.
— Сорок сім, — тихо сказала вона. — Ну сорок сім, задоволений? На фото мені було тридцять п’ять, знімок старий. І що? Усі так роблять! Ти думаєш, у моєму віці чесно когось знайдеш?
Дівчина з фото залишилася в додатку, а навпроти сидів хтось зовсім інший.
Дев’ять років. Вона скинула собі дев’ять років і підтягнула фотографію дванадцятирічної давнини.
Я навіть не розлютився. Я просто усвідомив, що весь вечір сидів навпроти ілюзії. Усе, що було в листуванні, вмить розсипалося. Студія, світанки, замовлення — суцільна вигадка від першого до останнього слова.
І найдивніше — вона анітрохи не каялася. Вже не ховалася, але й провини не відчувала. Наче я сам винен, що повірив.
— А діти? — запитав я. — В анкеті вказано, що немає.
Вона криво всміхнулася:
— Двоє. Вже дорослі, двадцять чотири й двадцять один. Живуть окремо. А тобі що до того? Я ж не заміж тебе кличу, вечеряти прийшли.
Вечеряти. Ось воно. Я перевів погляд на стіл: стейк, креветки, сир, десерт, пляшка напою…
Усе це вона замовила, щойно села. Не запитавши, не уточнивши, чи мені це по кишені. Ніби так і має бути.
— Слухай, — вона знову пом’якшала, зрозумівши, що перегнула палицю. — Ну чого ти надувся? Ми ж нормально сидимо. Ти ж чоловік, пригощаєш даму, усе як у людей. Давай ще трохи напою візьмемо?
Щось усередині остаточно стало на свої місця. Холодно й ясно. Я не гнівався, мені навіть не було прикро. Було гидко — рівно, спокійно й безповоротно.
Я покликав офіціанта:
— Рахунок, будь ласка.
— Вже йдемо? — вона нахмурилася.
— Я йду, — сказав я.
Принесли рахунок. Чотири тисячі двісті гривень. Майже вся сума — її замовлення. Моя кава з водою губилися там дрібним рядком. Я подивився на чек, потім на неї. Дістав телефон.
— Отже, — сказав я спокійним голосом. — Чотири тисячі двісті. Ділимо навпіл. З мене дві тисячі сто. Твоя половина — твоя.
Вона відкрила рот, закрила, потім знову відкрила:
— Ти що, серйозно?! — голос зірвався. — Ти взагалі чоловік? Який нормальний чоловік ділить рахунок із жінкою?!
— Нормальний чоловік не сідає за стіл із людиною, яка збрехала про вік, роботу та дітей, — відповів я. — Я йшов на зустріч із Вікторією-фотографом, якій тридцять вісім і яка не має дітей.
Її тут немає. Свою половину я плачу, хоча весь мій чек — це кава та склянка води. А ось цей банкет за обман я оплачувати не збираюся. Дякую.
Я навів телефон на QR-код для оплати, переказав свої дві тисячі сто гривень, встав і одягнув куртку.
— Свою половину оплатиш сама. Ти ж сама все це замовила. На все добре.
І пішов до виходу. За спиною вона щось кричала про скнару, про те, що я «не мужик» і що таких ще пошукати треба. Офіціант стояв із кам’яним обличчям. Я навіть не обернувся.
На вулиці було свіжо. Я вдихнув на повні груди, сів у машину й хвилинку посидів із заплющеними очима.
Руки не тремтіли. Жодного жалю. Усередині було порожньо й чисто.
Перехожі поспішали у своїх справах, у будинку навпроти спалахували вікна. Звичайний вечір. Тільки тепер я точно знав, чого більше ніколи не терпітиму.
Дивна річ: я не почувався переможцем. Просто вперше за цей вечір усе було чесно.
Я заплатив свою частку — навіть набагато більше, ніж коштували мої кава та вода. Вона — за свій бенкет, який сама ж і влаштувала. І між нами більше не залишилося брехні.
Удома я налив собі чаю й зателефонував Олегу — тому самому, який і вмовив мене зареєструватися на сайті знайомств.
Розповів усе: від фотографії до рахунку. Він спочатку сміявся, а потім замовк.
— Слухай, а може, ти перегнув? — мовив він. — Ну, жінка трохи нафантазувала, з ким не буває. Усі в анкеті трохи та прикрашають.
— Прикрашають — це плюс-мінус пару років, — відповів я. — А тут геть інша людина. І одразу замовлення на чотири тисячі. Це не «прикрасила». Це сухий розрахунок.
— Скинь хоч анкету, подивлюся на цю красуню, — хмикнув Олег.
Я переслав йому скриншот анкетних даних і кілька наших листувань. Він замовк, а за кілька хвилин прогнав її фото через пошук. Той самий кадр вигулькнув на сторінці дванадцятирічної давнини.
Звідти Олег вийшов і на її справжній профіль: сорок сім років, продавчиня, двоє дорослих дітей… Усе так, як вона й зізналася наприкінці.
Навіть фотографії онуків вже були! Уявляєте, онуки! А в анкеті — тридцять вісім і жодного слова про родину.
— М-да… — присвиснув Олег. — Я думав, ти для краси розповіді перебільшив. А воно ось як. Але рахунок навіщо було ділити? Встав би й пішов.
Ось це питання мене й зачепило. Піти мовчки? Залишити їй чотири тисячі за брехню як нагороду? Щоб вона вже завтра пішла дурити наступного довірливого хлопця?
Ні. Нехай платить за свій бенкет сама. Це бодай чесно. Не я замовляв стейки та напої, і не я вигадував чуже життя в анкеті.
Я допив чай, відкрив додаток для знайомств, подивився на свою анкету, на її профіль, що ще висів у списку діалогів, і видалив усе. Очистив телефон від цього непотребу. На душі стало значно легше.
У мережі я більше не знайомлюся. Вистачило одного вечора.
…Минув тиждень.
Повідомлення від неї надходили ще кілька днів. Спочатку злі — «скнара», «злидень», «не чоловік». Потім з образою — мовляв, зганьбив її перед офіціантом, вона на таке не заслужила.
Я не відповідав. Згодом від Олега дізнався, що вона в якомусь місцевому чаті знайомств яскраво мене розписала: мовляв, ось тип, який на першому побаченні ділить рахунок, тікайте від таких.
Та хай собі розказує. Мені навіть спокійніше — менше шансів знову на неї натрапити.
Нехай у тому чаті самі вирішують, хто правий. Я для себе все вирішив ще того вечора за столом.
Сплю я спокійно. Не злюся й ні про що не шкодую. Просто тепер знаю: сподіватися на чесність в анкеті — смішно, але й підігравати чужій брехні я не зобов’язаний.
Тільки одне питання досі муляє: я тоді вчинив правильно, що змусив її заплатити половину за власне замовлення?
Чи все ж переборщив — треба було просто встати, мовчки піти й залишити ті чотири тисячі їй?
Як би ви вчинили на моєму місці?
