— З вас три тисячі.
Слова впали в задушливу тишу передпокою, як свинцеві кульки.
Марина щойно переступила поріг, все ще відчуваючи на собі стерильний запах лікарняного коридору і липкий, холодний страх за молодшу дочку. Поруч важко видихнув Костя, знімаючи з себе куртку.
Повітря в квартирі було густим і нерухомим, просоченим ароматом смаженої цибулі і терпких парфумів Зої Аркадіївни.
Сама свекруха стояла посеред коридору, немов монумент. В одній руці вона тримала свій смартфон, палець застиг на кнопці з підсумковою сумою.
Марина моргнула, намагаючись поєднати реальність із почутим. Світ на секунду втратив звук і колір, залишилася тільки ця постать у домашньому халаті з телефоном напереваги.
Вона подивилася на старшу дочку, п’ятирічну Аню, яка сиділа на килимку і мовчки дивилася на дорослих широко розкритими очима.
Дитина завжди безпомилково відчувала, коли в повітрі збирається гроза.
— Що? — перепитала Марина так тихо, що сама ледь розчула свій голос.
Їй здалося, що почулось, що це якийсь безглуздий, недоречний жарт після важкого дня.
— Три тисячі гривень, — повторила Зоя Аркадіївна рівним, позбавленим будь-яких емоцій тоном, ніби озвучувала касовий чек. — Дві години я провела з Анею. Мій стандартний тариф — п’ятсот за годину.
Але оскільки виклик був терміновий і непередбачений, я вважаю за подвійним тарифом. Плюс п’ятсот гривень за моральну компенсацію, адже я теж переживала за Лізоньку. Разом — три тисячі. Все чесно.
Марина дивилася на непроникне обличчя свекрухи, на її стиснуті губи, на палець, що все ще лежав на калькуляторі.
Абсурдність того, що відбувалося, була настільки велика, що мозок відмовлявся її сприймати.
Подвійний тариф за терміновість. За те, що вони зірвалися і повезли дитину з температурою під сорок до лікарні.
Моральна компенсація. За переживання. Оцінені в п’ятсот гривень…
Вона перевела погляд на чоловіка, чекаючи чого завгодно: обурення, здивованої посмішки, різкого слова на адресу матері.
Але Костя лише втомлено потер перенісся і, обійшовши дружину, поліз у внутрішню кишеню куртки за гаманцем.
Його рухи були звичними, автоматичними, і саме цей спокій, ця буденність вразили Марину сильніше, ніж слова свекрухи.
— Стій.
Її голос пролунав різко і твердо.
Вона зробила крок вперед і поклала руку на передпліччя чоловіка, зупиняючи його рух.
Костя подивився на неї з легким, майже непомітним роздратуванням, немов вона заважала йому зробити рутинну дію, на зразок оплати парковки.
— Марина, давай не зараз, добре? Ми всі втомилися, — сказав він примирливо, намагаючись м’яко вивільнити руку.
Але її пальці стиснулися міцніше.
Вона дивилася йому в очі, намагаючись знайти там хоч щось, хоч тінь розуміння, але бачила лише глуху стіну втоми і небажання вступати в конфлікт.
У цей момент вона зрозуміла, що її справжня проблема — не свекруха з її калькулятором. Її проблема стояла прямо перед нею і збиралася мовчки заплатити за цей цирк.
— З якого дива ми повинні давати твоїй матері гроші за те, що вона сиділа з нашою дочкою?! Це взагалі як розуміти?! Це ж її онука! Рідна онука!
— Рідна, — підхопив Костя, нарешті вивільняючи свою руку.
Його тон був не різким, а заспокійливим, ніби він заспокоював нерозумну дитину.
— Марина, давай не будемо. Це наші з мамою справи. У нас з нею все по-чесному.
Фраза «все по-чесно» зависла в повітрі. Чесність, на думку Марини, виглядала якось інакше. Вона не асоціювалася з калькулятором і подвійним тарифом за турботу про власну хвору онуку.
Зоя Аркадіївна, почувши підтримку сина, випрямила спину. Вона не стала виправдовуватися або закликати до співчуття.
Замість цього вона з гідністю кивнула, немов професор, що підтверджує слова кращого учня.
— Будь-яка праця повинна бути оплачена, Марино. Я витратила свій особистий час, скасувала свої плани.
Я не можу працювати безкоштовно, навіть для сім’ї. Це питання принципу і самоповаги.
Марина перевела на неї погляд, сповнений крижаного здивування. Самоповага. Принцип. Слова, які в устах свекрухи набували якогось зловісного, спотвореного сенсу.
Вона повернулася до чоловіка, який вже встиг дістати з гаманця кілька купюр.
— Зачекай. Яка ще праця? Які ще плани? Ви знали, що ми їдемо до лікаря, і самі запропонували залишитися. Ви зараз серйозно? Або це якийсь новий жарт, якого я не розумію?
— Це не жарт, — зітхнув Костя, і в його голосі прозвучали нотки мучеництва. Немов це він страждав від її нерозуміння. — Ми так завжди з мамою робимо. Вона допомагає, я їй дякую. Що в цьому такого?
Це питання змусило Марину замовкнути на кілька секунд. Вона намагалася перетравити слово «завжди».
Значить, це не вперше. Значить, це система. А вона, як остання дурепа, жила в цій квартирі і нічого не помічала.
— Завжди? — перепитала вона, і її голос став небезпечно тихим. — А за що ще ти їй платиш, Костя?
За те, що вона приходить до нас в гості? За те, що дихає нашим повітрям?
Костя нахмурився. Він явно вважав ці питання недоречними і образливими.
— Не треба перебільшувати. Я плачу за конкретні речі. Приготувала недільний обід на всю сім’ю? Я компенсую їй вартість продуктів і її час.
Допомогла мені з презентацією, дала слушну пораду по роботі? Це консультація, і вона теж коштує грошей.
Я отримав премію завдяки її пораді — вона отримала свій відсоток. Це справедливо.
Кожне його слово було як удар молотка по ковадлу, що висікає з свідомості Марини останні іскри надії на те, що це просто непорозуміння.
Вона подивилася на Аню, яка втиснулася в кут і вже не дивилася, а просто слухала, вбираючи цю потворну модель світу.
— Анечка, йди до себе, люба. Помалюй, — сказала Марина, намагаючись, щоб її голос звучав якомога м’якше.
Дівчинка кулею метнулася до своєї кімнати. Як тільки двері за нею зачинилися, Марина знову повернулася до чоловіка і свекрухи.
Вона більше не кричала. Її обличчя перетворилося на холодну, непроникну маску.
— Консультація? Відсоток від премії? Тобто, ти хочеш сказати, що твоя мати — твій бізнес-партнер?
— Можна і так сказати, — з викликом відповів Костя, відчуваючи себе впевненіше під схвальним поглядом Зої Аркадіївни. — Ми поважаємо один одного і цінуємо внесок кожного.
Зоя Аркадіївна видала схвальний звук, схожий на кудкудакання.
— Саме так. Я вклала в сина все, що у мене було. Мої знання, мій життєвий досвід. Це мій головний актив. І я маю повне право отримувати з нього дивіденди.
Марина повільно розглчдала їх. Чоловіка, з його наївною і тому ще більш страшною впевненістю у своїй правоті. І свекруху, хижачку в домашньому халаті, яка дивилася на власного сина як на вдалу інвестицію.
Гнів всередині Марини почав остигати, поступаючись місцем чомусь іншому — холодній, аналітичній цікавості патологоанатома, який вивчає рідкісний і потворний екземпляр.
— Добре. Я зрозуміла. У вас тут фінансові відносини, — повільно промовила вона. — Тоді скажи мені, Костя. Просто для повноти картини.
Який був найбільший рахунок, який вона тобі виставляла? Яка була найдорожча «послуга» за всю історію вашої… співпраці?
Питання Марини не було криком душі. Воно було холодним і точним, як укол голкою в нервовий вузол.
Вона більше не намагалася звернутися до його совісті чи здорового глузду.
Вона проводила розтин їхнього шлюбу, і зараз їй був потрібен найголовніший, найпотворніший орган цієї хворої системи.
Костя завмер, дивлячись на неї так, ніби вона запитала його про щось непристойне. Він кинув швидкий, шукаючий підтримки погляд на матір.
Зоя Аркадіївна стояла нерухомо, але в її очах промайнуло схвалення. Вона давала йому дозвіл.
Дозвіл посвятити цю нерозумну жінку в їх найвищу таємницю.
— Це не стосується грошей у тому вульгарному сенсі, який ти вкладаєш, — почав Костя, і його голос набув менторських, майже проповідницьких ноток.
Він випростався, немов збирався виголосити промову перед великою аудиторією.
— Це стосується вдячності. Справжньої, а не формальної. Тієї, яку більшість дітей забувають виявляти.
Марина мовчки чекала, її обличчя залишалося байдужим. Ця спокійність, здавалося, дратувала його більше, ніж крики.
Він хотів, щоб вона сперечалася, щоб він міг її розчавити своєю залізною логікою. Але дружина просто дивилася, і цей погляд змушував його нервувати.
— Мама дала мені все, — продовжив він, обводячи рукою фігуру Зої Аркадіївни, ніби представляв на виставці безцінний експонат. — Вона дала мені життя.
Вона дала мені виховання. Вона вклала в мене всю себе без залишку.
І коли я почав заробляти свої перші серйозні гроші, я зрозумів, що у мене є борг. Не фінансовий, а моральний. Борг честі.
Він зробив паузу, чекаючи, що Марина проникнеться величчю моменту.
Але вона лише злегка нахилила голову набік, як дослідник, що спостерігає за поведінкою дивної комахи.
— Триста тисяч, — сказав він нарешті. Слова вилетіли з рота з гордістю, з викликом. Він дивився прямо на дружину, чекаючи ефекту. — Я заплатив їй тристра тисяч гривень.
Тиша, що настала після його слів, була іншою.
Вона не дзвеніла і не тиснула. Вона була порожньою.
Вакуум, в якому померли всі звуки і всі почуття.
Триста тисяч…
За те, що його народили. За те, що його виростили.
Ця цифра не була просто великою. Вона була божевільною. Вона була діагнозом.
— Я виплачував цей борг майже п’ять років. Ще до нашої з тобою зустрічі, — з натиском додав Костя, немов цей факт мав все виправдати. — Я віддав його до копійки.
За її безсонні ночі, за її тривоги, за те, що вона зробила мене тим, хто я є. І знаєш що?
Я вважаю, що я все ще їй винен. Тому що такий внесок неможливо оцінити грошима.
Зоя Аркадіївна скромно опустила очі, приймаючи цю данину як щось само собою зрозуміле. Як королева, яка приймає присягу вірного васала.
У цей момент всередині Марини щось остаточно зламалося. Але це був не хрускіт відчаю. Це був сухий клацання перемикача.
Світ став на свої місця. Всі дивацтва, всі нестиковки, всі моменти, коли вона не розуміла свого чоловіка, раптом склалися в єдину, жахливо ясну картину.
І вона розсміялася.
Спочатку це був тихий смішок, що вирвався проти волі. Потім він став голоснішим, переростаючи в холодний, злий, очищаючий сміх.
Вона сміялася, дивлячись на ошелешені обличчя чоловіка і свекрухи, які явно не очікували такої реакції.
Вони чекали сліз, істерики, скандалу. Але не цього сміху, в якому не було ні краплі веселощів. Був тільки лід.
— Зрозуміло, — видихнула вона, витираючи неіснуючу сльозу з куточка ока.
Сміх обірвався так само раптово, як і почався. Вона знову стала серйозною, але це був вже інший, страшний спокій.
— Тепер все абсолютно зрозуміло. У тебе не сім’я, Костя. У тебе бізнес-проект з твоєю мамою. Основний актив — це ти.
Вона більше не дивилася на нього як на чоловіка. Вона дивилася на нього як на чужого, як на пацієнта, який втік з клініки для душевнохворих.
— Що ж, вітаю. Проект, очевидно, успішний. Але я в цьому цирку брати участь не буду.
Вона розвернулася і пішла в бік їхньої спальні, не удостоївши їх більше жодним поглядом.
Сперечатися було безглуздо. Щось доводити — марно. Неможливо переконати людину, яка заплатила триста тисяч за власну появу.
Можна тільки прийняти той факт, що твій чоловік — не партнер, не опора, не кохана людина.
Він — ходячий банкомат своєї матері. І з цим знанням потрібно було щось робити. І вона вже знала, що.
Марина повернулася в коридор через кілька хвилин.
Вона не несла в руках валізу або оберемок речей. Вона йшла повільно, з якоюсь новою, лякаючою грацією хижака, що вийшов на свою територію.
В її руках був планшет, екран якого світився в напівтемряві коридору.
Костя і Зоя Аркадіївна все ще стояли там, ніби прикуті до місця, їх тиха змова перервалася її появою.
Вони дивилися на неї насторожено, як на нестабільний хімічний елемент, який міг у будь-яку секунду вибухнути.
Але вибуху не сталося.
— Я тут прикинула, — почала Марина рівним, діловим голосом, який вона зазвичай використовувала на робочих нарадах.
Вона зупинилася за пару метрів від них, створюючи невидиму межу.
— Наша квартира, за поточними ринковими цінами, коштує близько двох мільйонів. Ми купували її разом, вкладалися порівну. Відповідно, твоя частка, Костя, це один мільйон. Непоганий актив.
Костя дивився на неї, не розуміючи. Його мозок, налаштований на сімейні розбірки, не міг опрацювати цей різкий перехід до мови цифр і нерухомості.
Зоя Аркадіївна, навпаки, напружилася. Вона, на відміну від сина, прекрасно розуміла цю мову. І вона їй не подобалася.
— До чого ти хилиш? — нарешті вичавив із себе Костя.
Марина злегка посміхнулася, але куточки її губ не здригнулися від тепла. Це була посмішка хірурга перед складною, але необхідною ампутацією.
— Я просто продовжую вашу логіку. Вибудовую, так би мовити, “чесні” відносини. Ваша з мамою бізнес-модель мені зрозуміла.
Вона — інвестор, ти — актив. Але в цій схемі я зайва ланка. Збитковий елемент, який не приносить прибутку, а тільки задає незручні питання.
Тому я пропоную оптимізувати процес.
Вона зробила крок вперед і розгорнула планшет екраном до Кості. На ньому був відкритий сайт з продажу нерухомості з їхнім районом.
— Можеш продати свою частку в квартирі. Один мільйон. Відмінні гроші. Можеш віддати їх мамі. Відразу. Однією сумою. Наприклад, за моральну шкоду від шлюбу зі мною.
Я думаю, вона виставить тобі відповідний рахунок, — Марина перевела холодний погляд на свекруху. — Або можеш вкласти їх у новий проект.
Напевно, у Зої Аркадіївни вже є на прикметі якийсь стартап, що вимагає інвестицій.
Кожне її слово було ідеально вивіреним, позбавленим будь-яких емоцій. Вона не звинувачувала, не дорікала. Вона пропонувала бізнес-рішення.
І ця діловитість була страшнішою за будь-який крик. Вона знецінювала все: їхні роки разом, їхніх спільних дітей, їхній будинок.
Вона брала їхній цинізм і перетворювала його на абсолютну зброю, направляючи її прямо їм у серце.
— Ти… ти з глузду з’їхала? — прошепотів Костя.
Його обличчя було блідим. Він нарешті почав розуміти. Вона не скандалила. Вона його ліквідовувала. Як провальний проект.
— Ні. Я якраз прийшла до тями, — спокійно відповіла Марина. — Я просто побачила, як насправді влаштований твій світ.
І я не хочу в ньому жити. Але оскільки у нас спільні діти і спільна житлова площа, я пропоную цивілізований вихід. Фінансовий. Як ви любите.
Вона вимкнула планшет. Звук клацання в насталій тиші пролунав як постріл.
— Думай, Костя. Рахуй. У тебе це добре виходить. А я піду вкладу доньку спати. Їй завтра в садок, а день був важкий.
Марина розвернулася і пішла в дитячу, не обернувшись. Вона не грюкнула дверима.
Вона прикрила їх м’яко, але остаточно, відрізаючи свою нову реальність від тієї, в якій мати і син залишилися стояти посеред коридору.
Вони більше не були для неї сім’єю. Вони були сусідами по комунальній квартирі, з якими їй належало провести складну процедуру поділу майна.
І Марина була до цього абсолютно готова. Скандал закінчився. Почався розрахунок.
Наступного дня, після того, як Марина відвела малу до садка, вона пішла і написала заяву на розлучення і поділ майна.
Також зв’язалася зі своїми батьками, попросила у них в борг грошей, щоб викупити у чоловіка його частку в квартирі.
Вони спочатку не зрозуміли, а після того, як вона їм все пояснила, вони не дали їй грошей у борг…
Вони їй їх просто подарували на те, щоб у неї і у її дітей був нормальний будинок і нормальна сім’я, яка не буде вираховувати всі борги через роки, а де будуть панувати тільки мир, добро і любов.
А Костя і його мати нехай живуть у своїх боргових зобов’язаннях, якщо їм це все так подобається…
