— Це що у вас, Галина Іванівна, прислуга з’явилася? — запитували сусідки, побачивши її біля під’їзду.
— Самі ви прислуга, мелете своїми язиками казна-що. Рідня це моя, із села приїхала. Ось і прихистила її на деякий час, — Галина Іванівна глянула на жінок, що стояли, і, не зупиняючись, пішла додому.
— Ось скнара та ледарка, по парках розгулює. Вона все життя така! Сина Генку вже давно вигнала.
Кажуть, він одружився, у дружини живе, до матері в гості не ходить, навіть ока не показує. А їй хоч би що! Що в голову спаде, те й робить!
— Та вона ж кажуть у своїй двокімнатці стіну перенесла без дозволу, з двох суміжних кімнат у неї тепер дві ізольовані. Коли Генку вигнала — квартирантів пускала. Їй завжди грошей мало, а тепер бачиш — рідня каже!
— Та яка рідня? Мабуть, знову кімнату здала, та пересудів боїться. Вона не тільки жадібна, та до того ж і боягузлива до неможливості.
Трясе та трясе свої килимки та покривала на мій балкон. Я їй раз сказала, два — а вона мовляв не я це, і все! Доведи спочатку, каже!
— Та вона своїми заготовками мені весь загальний коридор заставила! В три горла чи що, їсть свої огірки, та лечо! Це ж треба стільки банок закрити, баба недоумкувата!
— Та треба на неї поскаржитися, що стіну без дозволу перенесла, нехай її оштрафують сильніше, буде знати! — перебиваючи одна одну, перемивали кісточки Галині Іванівні сусідки.
Вони й не помітили, як підійшла та сама сільська дівчина. У руках сумки з покупками, сама стоїть і слухає то одну, то іншу
— Вибачте, це ви про Галину Іванівну?
Жінки повернулися до неї.
— Ось і промовка про вовка, треба ж! Ти що, нова прислуга у Галини нашої Іванівни? І як ти тільки спромоглася до неї в службу піти, біжи, поки вона тебе не зжерла!
— А якщо вона тобі пообіцяла квартиру переписати за договором ренти, то ти не вір! Ти на неї витрачатимешся, а вона потім тебе обдурить і все, вона така!
Дівчина на них здивовано подивилася і мовчки увійшла із сумками в під’їзд. Піднялася на свій поверх, у двері подзвонила і сумки занесла.
— Бабусю, а чому сусідки про тебе так погано говорять? Що ти їм такого зробила? Я їм не вірю! Чому ти їм дозволяєш, щоб вони про тебе чутки пускали?
— Давай, Поліна, ми з тобою сумки розберемо, а потім чаю вип’ємо і я тобі все розповім, а ти сама розсудиш?
Розклали покупки, сіли чаю пити.
— Поліна, ти чула таке прислів’я — не роби добра, не отримаєш зла? Чула?
— Начебто чула, але якесь дурне прислів’я, бабусю. Хіба за добро злом платять?
— Виходить, платять, адже раніше я була відкритою для людей, але життя мене змінило, давай я тобі розповім!
У цьому будинку я все своє життя прожила. У моєї мами, твоєї прабабусі Надії Олексіївни, одне око з дитинства сильно косило.
У дитинстві гралася, кидалися чимось, ось в око і потрапили. Заміж вона тому довго не виходила. А потім за мого батька вийшла, він з нею на фабриці працював.
Був старший за маму на п’ятнадцять років. Люди відразу шепотілися — коса за старого вийшла! А мене так і звали — дочка Наді Косої!
Я з кривдниками билася за маму і тата, потім у під’їзді ревіла. Але батькам не казала, за що билася, любила їх дуже, образити боялася.
Коли тата не стало, мама якось швидко слідом за ним пішла. Мені дев’ятнадцять було і я залишилася одна. Пішла на ту ж ткацьку фабрику, де батько з мамою працювали.
Начальник зміни Валентин Єгорович мене опікував, показував, як треба працювати. Підходить, руки на мої руки кладе, незручно навіть, що так близько, адже він одружений!
Але я думала, що мені це здається, адже він старий, мені в батьки годиться. Думала, що він по-батьківськи мені допомагає, а він…
Я раз залишилася трохи пізніше, а він підійшов ось так само, а потім… Сказав, щоб мовчала, а то буде гірше, що я сама йому посміхалася, всі бачили, з сім’ї хотіла забрати, підла!
Сама зазіхнула, адже він начальник! Коли зрозуміла, що зі мною, звільнилася. У магазин пішла працювати, потім сина народила.
Ох і важко було, багато хто косився, добре, що в магазині напарниця сама з дитиною була. Ось ми з нею одна одну і виручали — одна працює, а інша з дітьми сидить!
Твій батько, мій син Гена, з дитинства заступався за мене, у всьому допомагав. Переживав, якщо хтось про мене погано говорив.
Після школи відразу пішов працювати, як я його не вмовляла. Спочатку в автомайстерню, а потім йому запропонували машини переганяти, справа прибуткова. Хто ж знав, що йому в машину підкладуть крадений вантаж?
Мені Гена тоді заборонив говорити, що його посадили, нехай краще думають, що ти мене вигнала!
Адже твоя мама — Наталонька, вже тебе під серцем носила, Гена на весілля збирав гроші, а воно ось як вийшло.
Ти народилася, я кімнату здавала, всі гроші Наталці в село відвозила. Що могла з її бабкою на городі вирощувала, банки крутила, та продавала.
А половину сусідам роздавала, пригощала, сусіди ж! Потім в колонії бійка була, батька твого покалічили, думала не виживе.
Ми з Наталею разом плакали, разом Геночці на лікування збирали, разом тебе ростили.
Потім визнали, що Гена не винен, а винних так і не знайшли. Він вийшов інвалідом.
І тут ці великі гроші за те, що відсидів за інших. Може, і даремно він їх взяв, навіть не знаю. Не можу судити.
Тільки тепер у твого батька кілька автомайстерень, і я рада, що всі живі. А людям своє життя спробуй поясни, мало хто зрозуміє, засудять і все. — розказала вона.
Галина Іванівна допила чай, погладила онуку по голові.
— Поліночка, ти не думай, хороших людей на світі все одно більше, і вони тобі обов’язково зустрінуться!
— Ось як. Бабусю, а вони і тепер пліткують, кажуть, що я твоя прислуга! Чому вони такі, може треба їм все пояснити?
— Знаєш, хто хоче зрозуміти, той і сам зрозуміє. Он сусідка знизу навскоси від нас Ніна Михайлівна — ми з нею давно дружимо. І Тетяна Андріївна з першого поверху моя давня подруга.
Ну а ці пліткарки, яких ти біля під’їзду зустріла — просто самотні нещасні жінки. Не звертай уваги, все владнається!
Через місяць за Галиною Іванівною приїхав великий джип із знаком — інвалід. З машини вийшов Геннадій, було помітно, що йому важко рухатися, але сам він посміхається. За ним вийшла його дружина Наталка.
Старенькі біля під’їзду відразу ж затихли — треба ж яка машина багата, та й сам одягнений добре, і дружина красуня.
— Здрастуйте, сусіди! Не впізнали, мабуть, Гену-хулігана? Ось я і приїхав, матір до себе хочу в заміський будинок забрати.
А дочка наша Поліна буде жити тут самостійно, вона у нас до інституту вступила. Так що сподіваюся, не образите доню нашу.
Догляньте вже за нею, а я буду заїжджати, перевірю! Ось вам подаруночки, будьте здорові! — і роздав пакети з гостинцями. Там і чай, і цукерки дорогі, і хустки ошатні.
Тут двері під’їзду відчинилися — вийшла Галина Іванівна з Поліною.
Та кинулася:
— Тату, ти молодець, вже можеш знову на машині їздити!
Геннадій посміхнувся:
— Зайти в квартиру поки не зможу — без ліфта не піднімуся на ваш поверх. Але обіцяють, що невдовзі буде краще! Тож скоро знову приїду!
Поліна допомогла бабусі винести речі, і Галина Іванівна поїхала із сином і невісткою до їхнього нового будинку.
А Поліна гордо розправила плечі, посміхнулася ошелешеним бабусям і пішла до бабусиної квартири.
Галина Іванівна дозволила онучці влаштувати все так, як їй хочеться. Адже скоро почнуться навчання в інституті і нове, доросле життя.
А найголовніше — вона не одна, у неї є мама, тато і бабуся, вони Поліну в образу не дадуть.
Може, нарешті, тепер у них все буде добре.
