Вони поверталися додому в повній зневірі та пригніченості. Дітей у них не буде, принаймні у Даші — таким був вирок лікарів з київської клініки.
Навіть процедура ЕКЗ не могла стати для них рішенням через численні спайки та вроджену ваду серця Даші.
Темну ніч пронизували білі сніжинки, які одразу прилипали до скла автомобіля. З крижаною і бездушною точністю двірники змітали їх з поверхні — раз-два, раз-два…
Цим монотонним рухом вони нагадували подружжю про їхні десятирічні марні спроби завести дитину, які тепер ніби стиралися з книги їхнього життя.
Чи були вони взагалі? Ці зусилля виявилися схожими на сніг, відкинутий на брудне узбіччя – вони не змогли вкоренитися в цьому житті, і даремно небо породжувало їх у муках.
Вони були зайвими, нікому не потрібними. Комусь іншому дістанеться можливість зловити ці сніжинки в долоні.
Комусь іншому судилося захоплюватися круглими ніжними щічками свого малюка, цілувати його, вдихати молочний аромат його маківки. Комусь іншому…
— Давай припинимо наші стосунки, — сказала Даша, дивлячись порожнім поглядом на дорогу, освітлену фарами, але не бачачи нічого, крім білого вихору. — Ти зможеш знайти собі здорову жінку, яка народить тобі спадкоємця.
У вас буде справжня сім’я. А я можу стати хрещеною матір’ю твоїм дітям, згоден? Ти не зобов’язаний через мене мучитися.
Андрій зберігав мовчання. Його щелепи були так сильно стиснуті, що здавалися єдиним цілим. Йому було неприємно чути такі пропозиції.
Снігопад посилився, вітер почав люто рвати снігові потоки. Можливо, і небеса розгнівалися, почувши її слова.
— Даремно ми так пізно виїхали, треба було все-таки залишитися на ніч у Києві, в будь-якому дешевому хостелі. Якого… — похмуро почав він говорити про щось зовсім стороннє, але різко замовк, скривившись.
— Що сталося?
— Навігатор зламався, — чоловік почав люто натискати на екран пристрою, закріпленого на панелі. — Відкрий карту на телефоні, подивися, де ми знаходимося? Нічого не розгледіти.
— У мене немає сигналу.
— Чудово! Просто чудово!
Вона бачила, наскільки він напружений. Ще трохи — і його терпіння лопне.
— Може, будемо орієнтуватися за дорожніми знаками? — запропонувала Даша, вдивляючись у темряву в пошуках синіх табличок з назвами сіл.
Снігова пелена була настільки щільною, що за капотом здавалося, ніби висить суцільне біле полотно.
— Кук… Що там було? Куликівка? Залишилося п’ять кілометрів?
— Тут ніякої Куликівки немає і в помині. Мабуть, Куклівка.
— Ааа… Чорт, ще їхати і їхати.
— Треба було їхати по трасі, а не шукати коротких шляхів, — бурчав чоловік. — Звідки цей сніг взявся? Коли виїжджали з міста — жодної сніжинки. А тут ціле видовище.
— І машин майже немає… Якось моторошно. Ти не відповів на моє запитання.
— На яке?
— Про розлучення?
— Не говори нісенітниць… Ми ж з тобою, ніби як… Призначені одне для одного і все таке. Більше ніхто мені не потрібен. Ми, типу, як дві половинки одного кавуна.
Її чоловік іноді висловлювався таким «високим стилем». Він завжди був небагатослівним, але зате щедрим на справи.
Поруч з ним вона відчувала себе під надійним захистом. Однак всередині неї піднімалася і вимагала виходу істерика.
— Ні, ми розлучимося, я сама подам заяву! Я заведу собі сотню кішок, а ти знайдеш нову дружину, і кожен отримає те, що заслуговує!
«Боже, що за нісенітницю я несу…» — думала Даша, але зупинитися вона не могла.
— І мене перестане мучити це нестерпне почуття провини, що я бракована, нікчемна, що від мене в цьому світі ніякої користі, що даремно я землю топчу, як каже твоя мати.
— Та вона це один-єдиний раз сказала, та й то не зі зла! До того ж, ти підслухала, в обличчя вона б тобі такого ніколи не сказала!
— Ви всі так про мене думаєте! І твоя мати, і брат. Вічно цей жалісливий вираз в їхніх очах… Я для них — жалюгідна істота!
— Досить накручувати себе!
— А знаєш що, знаєш?! Я ними теж не особливо захоплююся! Так! Яке щастя в тому, що твій небагатий брат настрогав трьох дітей і не може їм нічого дати?
А твоя мати? Нещасна, забита чоловіком жінка, яка в житті не бачила нічого хорошого, все подай-принеси. Так що не їм мене жаліти!
— Забери назад свої слова про мою матір! Негайно!
— Я кажу правду! Правда очі коле?
— Нічого мені не коле, Даша, чорт забирай, не виводь мене із себе, і так дороги не видно. Ти на взводі, заспокойся!
— Я абсолютно спокійна, як слон!
— А слони ще й розумні тварини, чула?
— Натякаєш, що я дурна?!
— Ну, якщо судити з того, як ти неадекватно поводишся…
— Ну звичайно, я тупа дружина! Куди вже мені до… Ааай! Гальмуй! Гальмуй!
Машину розвернуло і пронесло кілька метрів боком по нічній дорозі. Шини неприємно заскрипіли по льоду, і автомобіль нарешті зупинився, натрапивши на покритий снігом асфальт.
Сніг падав з такою силою, що снігова шапка на капоті росла прямо на очах. По обидва боки дороги темнів ліс. Темні ялини чергувалися з березовими гаями…
Принаймні, так їй здавалося, бо розгледіти що-небудь толком було неможливо. Вони важко дихали. Андрій вижав зчеплення, натиснув на газ і почав вирівнювати машину.
— Їдь повільніше, — попросила вона.
— А ти помовчи.
— Добре.
Навігатор, як і раніше, не працював, а на її телефоні горіло написом «немає мережі».
— Ти впевнений, що ми звернули правильно? Не пригадую, щоб по дорозі до столиці ми перетинали міст через річку.
— Це не міст.
— Та міст! Широкий такий!
— Відчепися.
Незабаром і Андрій зрозумів, що вони заблукали. Він з підозрою поглядав на села вздовж дороги і поодинокі стовпи.
Електропроводи гойдалися на вітрі. У деяких вікнах світилося тьмяне через негоду світло.
Раптово машина затремтіла, мотор хрипло кашлянув… і заглох. Чоловік кілька разів безуспішно намагався завестися.
Вилаявшись, він застебнув куртку і вийшов, щоб відкрити капот. Повернувшись, він сів на місце і насупився.
— Здається, акумулятор сів повністю.
— І що тепер робити? Вже десята година вечора…
— От якби дехто не тягнув час, ми б уже були вдома і не потрапили в цю хуртовину! А їй раптом захотілося прогулятися, сум розвіяти, а потім ще й поїсти захотілося!
— Не кричи! Що будемо робити?
— У цій глушині явно немає автосервісу, і ознак готелю я теж не бачу!
— Підемо до людей. Може, знайдеться хтось, хто розбирається в машинах. Або попросимося переночувати.
— Ще чого! Я в машині посплю.
— Ми замерзнемо без опалення! Де моя сумка? Виходь!
Вони постукали в п’ять будинків, вибравши на вигляд найохайніші та найдобротніші.
У чотирьох їм не відкрили, а господар п’ятого повідомив, що за десять кілометрів є автосервіс, але зараз він, зрозуміло, не працює.
— Зранку, якщо дорогу розчистять, можу відбуксувати вашу машину туди, — великодушно запропонував чоловік з русявими вусами, схожими на моржові.
— Але як нам пережити ніч? Можна ми у вас переночуємо, благаю? — запитала Даша. — Хоч десь, у кутку…
— Вибачте, добрі люди, не можу я вас впустити, — збентежено відвів очі господар. — Зараз такий час, що нікому не можна довіряти.
Ви поїдете, а ми потім, чого доброго, речей не дорахуємося. Ідіть до когось іншого, у кого красти нічого.
— Невже ми схожі на злодіїв?! — обурилася вона.
— Даша, ходімо, — чоловік взяв її під руку. — Дякую вам, я вранці зайду, — звернувся він до чоловіка.
— Не ображайтеся, жінко! Я ж вас не знаю! Ідіть через будинок, там бабуся з онукою живуть, вони люди добрі. У них собаки немає, тож сміливо стукайте і у вікна!
— От би й тобі по голові постукати, — пробурмотіла вона ображено, знаючи, що він уже не чує, — мало того, що потрапили в біду на поріг не пустив, так ще й жінкою обізвав, ти чув? Хам!
— Заспокойся, він просто в темряві не розгледів, яка ти у мене красуня в свої сорок років.
— Так, красуня! Чому «за кордоном» ми — леді, міс, сеньйорити, фройляйн, а у нас — жінки! Прикро.
— Ну, раніше були звернення «пані», «панно»…
— Пані – це звучить чудово! Я твоя пані, так? — кокетливо запитала вона, підштовхуючи його стегном. — Скажи: «пані моя кохана, чи не бажаєте ви…»
— Пані, пані, тьху! — Андрій виплюнув грудку снігу, що впала йому на обличчя з ялинової гілки, — Здається, ми прийшли. Ось цей будинок. Іди до вікон.
— Я одна не піду!
Разом вони пробралися до вікон і постукали. Незабаром грюкнули двері, і в дерев’яній прибудові, ймовірно, веранді, запалилося світло.
Вони побачили тінь, що заворушилася біля входу. Забряжчав замок, і перед ними з’явилася літня жінка в хустці, зав’язаній на потилиці. На її обличчі застигло здивування.
— Доброго вечора. Мене звати Андрій, а це моя дружина Даша…
— Дуже приємно, — кивнула вона.
— У нас трапилася біда — їхали повз, і машина раптово заглохла, не заводиться, проблеми з акумулятором. Полагодити зможемо тільки вранці, а тут така хуртовина…
— Ми ще й збилися зі шляху, уявляєте, через сніг нічого не розгледіти, куди їхати, — додала Даша, — нам потрібно було іншою дорогою.
— Так… А ви самі звідки будете?
— Зі столиці їдемо.
— Значить, кияни?
— Ой, ні, я там проходила обстеження в лікарні. Ми самі з П’ятихаток, це в Дніпропетровській області. Ось так обломалися, дуже незручно, і мете жахливо. Ви нас не могли б?.. Будь ласка. Дуже ніяково…
Вона відступила на крок і жестом запросила їх увійти.
— Проходьте. Якось перебудемо разом цю ніч, не залишати ж вас на вулиці. Тільки, будь ласка, тихіше, дитина у нас тільки заснула.
На веранді було прохолодно, але зате тихо. У повітрі витав запах кислої капусти — немов її щойно тушкували з м’ясом.
Біля дальньої стіни стояла стара шафа, а перед нею — синій облущений стіл, на якому лежали сітчасті мішки з лісовими горіхами, сушеною шипшиною і, здалося, вишнею.
— Взуття залиште тут.
Вони слухняно роззулися і увійшли в будинок. Господиня показала, куди повісити куртки.
Тут запах кислої капусти відчувався сильніше, густіше, ніби вона все ще томилася десь на плиті.
— Хочете їсти? Якраз приготувалася страва з капустою. У мене онука – годуюча мати, їй захотілося поїсти пізно ввечері.
— Ні, ні, дякуємо, ми не голодні, — випередила Даша чоловіка, який уже збирався погодитися. Чоловік розчаровано похилив голову.
— То може, хоч чаю вип’єте? Зігрієтеся?
— Чай — можна. Тільки не міцний!
Все в цьому будинку було скромним, але дуже чистим. Вузький коридор вів на кухню, з кухні був вхід до кімнати, а за нею — ще одна, зовсім маленька, за словами господині.
— Там онука з дитинкою. Залишайте тут речі і проходьте на кухню, вона до нас вийде… напевно.
Господиня долила води в чайник і запалила газову конфорку.
— Газ у вас балонний чи централізований? — з діловим виглядом поцікавився чоловік.
— Балонний, синку, газопровід далеко від нас, де ж нам взяти стільки грошей, щоб його провести? Вам чай трав’яний чи чорний?
— А що у вас за трави? — зацікавилася Даша, як велика любителька всього незвичайного.
— Оо! Сама збирала. Ти мені скажи, що у тебе болить, і я тобі підберу збір. До мене люди спеціально ходять за зборами.
— Так ви травниця?
— Нііі… Так… Розуміюся трохи.
— Ну, мені б для серця і… і… — запнулася вона, згадавши про свій діагноз, — і все.
— Говори, говори, не соромся, — поглянула на неї бабуся скоса.
Вперше Даша змогла розглянути її обличчя детальніше: яскраво-сині очі зі сліпучо-білими білками, пронизливі і живі, невеликий піднятий ніс з широкими ніздрями.
Особливого колориту обличчю надавала велика родимка на лівій стороні підборіддя зі стирчащим волоском, і Даша мимоволі згадала бабу-ягу.
Відмінність була в тому, що ця старенька явно була доброю, з особливою аурою, але в ній відчувалася якась таємничість, що змушувала бути насторожі.
Бабуся Тоня, як її звали, по черзі відкривала баночки і пакетики з травами, брала звідти по ложці і сипала в чайник.
— А діти у вас є?
— Ні, — коротко відповіла Даша.
— І не буде, — додав чоловік так буденно, що Даша вся похолола, — ми сьогодні були на остаточному обстеженні, розвіяли, так би мовити, останні надії.
— Замовкни! — прошипіла Жаша, спопеляючи його поглядом.
— А що? — зробив вигляд, що не розуміє, Андрій.
Бабуся Тоня завмерла з піднесеною над чайником ложкою. Вона стояла до них спиною, її обличчя не було видно, але все її тіло виражало напругу, це було неможливо не помітити.
У голові Даші відчайдушно промайнула фантазія: ось зараз вона підсипле в чайник щось інше, якийсь таємничий любисток, бузину або вербену, зібрані в особливих місцях в певну годину ночі при місячному світлі…
Вона подасть їй цей напій, Даша буде його пити, а старенька нашепотить над нею заклинання, і через місяць, чи через пів року вона дізнається, що при надії…
Чудо! Чудо! – будуть говорити всі. І вона буде приїжджати до цієї бабусі, дякувати їй, проведе їй газ, відремонтує ганок, запросить в гості…
— На все воля Божа, — промовила травниця Тоня, насипала останню ложку в чайник і залила збір окропом.
Поки чай настоювався, вона відійшла, а подружжя вступило в гарячу, але коротку суперечку.
Даша ненавиділа, коли він розповідав стороннім про її проблеми! Під співчутливими поглядами незнайомців вона відразу починала відчувати себе абсолютно неповноцінною.
Вони відвернулися один від одного, схрестили руки на грудях і насупилися, і, за браком іншого заняття, почали розглядати скромний інтер’єр сільського будинку.
Вони накинулися на запропоновані бабусею оладки, і Даші було соромно за чоловіка — він їв немов востаннє, об’їдаючи і без того небагатих людей.
Вона намагалася зловити його погляд, а він тільки примовляв «смачно, смачно!» Господиня ж, здавалося, була задоволена таким апетитом.
— Я тобі, Андрію, все-таки капустки покладу. І ти, Дашо, теж давай…
— Ні, ні, я справді не хочу!
Вона округлила очі і штовхнула Андрія під столом. Але той немов зірвався з ланцюга.
— Вибач, — він знизав плечима. — Я справді дуже голодний.
Вона наклала дві тарілки капусти, тушкованої з м’ясом і картоплею.
— Ларису треба покликати. Нехай з вами поїсть.
Лариса випливла з кімнати в довгій нічній сорочці. На її худому, хворобливому тілі різко виділялися налиті груди, і було помітно невеликий підтік молока, на який вона чи то не звернула уваги, чи то не надала значення.
Вони привіталися, і Лариса сіла навпроти Даші. Та здалася їй трохи відстороненою: втомлені очі дивилися ніби в нікуди, а страшна синява під ними старила її молоде обличчя.
Вона нічого не говорила, тільки їла, і їм стало ніяково. Бабуся клопотала навколо неї, як навколо маленької дитини, було видно, що вона дуже любить онуку.
Чому та живе з бабусею? Де її батьки? Де батько дитини?
Їм постелили в прохідній кімнаті на дивані. Андрій допоміг бабусі розкласти старе крісло на кухні.
Вони сипали вибаченнями за завдані незручності, але господиня лише посміхалася і відмахувалася.
Сон не йшов до Даші. Через щілину під дверима вона бачила, що на кухні горить світло, і бабуся з онукою про щось тихо розмовляють.
Минуло пів години. Чому вони не лягають спати? Андрій вже хропів. Їй захотілося в туалет, і, лаючи себе на чому світ стоїть, вона прочинила двері на кухню.
— О, ще одна нічна пташка! — сказала бабуся Тоня. — Ми пізно лягаємо, дитина часто прокидається вночі, тому спимо вдень.
— А скільки їй?
— Три місяці нашій Олечці.
— А мені в туалет дуже… вибачте.
— А, ну це на вулицю. Ларисо, проведи.
Коли Даша справила потребу в дерев’яній будці і вони поверталися занесеною снігом стежкою назад до будинку, Лариса несподівано повернулася до неї і сказала:
— Бабуся мені сказала, що у вас на серці велика рана. Попросіть її поворожити вам на воску, вона дуже точно пророкує.
Звичайно, якщо ви готові до поворотів долі… Більшості людей вона відмовляє, ворожить тільки тим, кому це дійсно необхідно.
— А чому ви вважаєте, що мені це необхідно? — здивувалася Даша.
— Тому що ви в глухому куті. Це ж очевидно. Попросіть її, а я піду спати.
Не затримуючись на кухні, Лариса прослизнула до своєї кімнати. Даша підсіла до загадкової старенької. Та дивилася на неї пильно, немов уже знала, про що та хоче попросити.
— Лариса сказала тобі про ворожіння. Ти дійсно хочеш дізнатися своє майбутнє?
Вона кивнула, хоч і злякано, але твердо. Бабуся Тоня взяла широку миску і налила туди води.
Вона дістала з полиці дві воскові свічки: одну запалила на столі поруч з мискою і веліла Даші вимкнути електричне світло.
Потім вона запалила другу свічку і стала чекати, коли віск достатньо розплавиться. Її обличчя було вкрай зосередженим, сильним і виражало повне занурення в себе.
Баба Тоня почала капати розплавлений віск у воду. Це тривало кілька хвилин. Даша бачила, як у воді формується якась фігура.
Вони обидві дивилися на отримане зображення з хвилину, чекаючи, поки віск повністю не затвердіє.
Серце Даші шалено калатало в горлі, і вона боялася ковтнути, щоб не порушити магію моменту. Нарешті бабуся Тоня витягла зліпок з води.
Її долоня була між ними, а на ній лежало воскове пророцтво. Раптом вона різко поглянула на Дашу: холодно і з якимось переляком.
— Що там? — прохрипіла Даша не своїм голосом.
Баба Тоня мовчала. Вона була явно схвильована.
— Дістань мені з полиці ще одну свічку. Треба дещо уточнити.
Хвилин через десять на її простягнутих долонях лежали вже два зліпки. На один вона дивилася з прозрінням, на другий — з болем.
І тоді, немов грім серед ясного неба, пролунали її слова:
— Через рік у тебе буде дитина. Дівчинка, — промовила вона тремтячими губами.
— Як…
— Побачиш.
— Через рік? Вже народиться? Мені потрібно для цього щось робити?
— Ні. Просто чекай.
Вона немов змарніла на очах.
— А тепер час спати. Увімкни світло, треба прибрати все.
Даша лягла і притиснулася до чоловіка. У них буде дитина! Кожна струна її душі співала від щастя.
Їй хотілося плакати, і вона плакала беззвучно, а подушка в чужому будинку вбирала її щасливі сльози.
Вночі вона кілька разів прокидалася від чиїхось кроків і тихого плачу немовляти, але відразу знову засинала. Її щастя було так близько.
Вранці вона познайомилася з малятком, потримала її на руках. Яка ж це була прекрасна дівчинка!
Вона не втрималася – поцілувала її в щічку і вдихнула солодкий молочний запах її маківки. Скоро і у неї буде таке ж диво!
Їхню машину взяв на буксир сусід, і вони з Андрієм повезли її в автосервіс. Даша чекала його близько двох годин.
З розмов з бабусею вона дізналася, що батьків у Лариси немає, вони загинули на її очах, коли дівчинці було шість років.
З тих пір вона стала трохи «не від світу цього», до того ж її підточувала хвороба, пов’язана з імунітетом.
А дитина у Лариси від когось із місцевих. Як її онучка нагуляла, бабуся точно не знала, хоча і здогадувалася, хто батько.
— У свідоцтві про народження в графі «батько» у нас прочерк. У цього татуся є своя сім’я, він скористався моєю дівчинкою. Думаю, вона й не зрозуміла нічого толком. Ти ж бачиш, незвичайна вона у мене, не від світу цього.
Чоловік повернувся, і вони поїхали. Бабуся дала їм із собою збір трав і насипала лісових горіхів. Грошей вона брати не стала.
Дні йшли за днями, складаючись у місяці… Нісого не відбувалрся. Так минув рік, почався наступний…
Чи обдурила її стара жінка, чи була просто самозванкою? Вона вирішила, що пора знову відвідати бабусю Тоню.
Коли вони приїхали, знову йшов сніг, але вже інший: минулого разу була рання зима, а тепер – її кінець. На хвіртці бовтався ланцюг з висячим замком.
— Їх тут більше немає, — пояснив сусід, — пішли з життя одна за одною. Спочатку онука, а потім і бабуся, Царство їм небесне. Баби Тоні два тижні як не стало — серце не витримало.
— А як же дитина? У них же була дівчинка.
— Забрали дитину в дитячий будинок. Бідна сирота.
І тут її ніби блискавка пронизала — вона згадала, як злякалася і змарніла під час ворожіння баба Тоня, з яким трудом говорила їй результат. Сусід скащав їм назву дитячого будинку.
Вони з чоловіком сиділи в машині оглушені, не в силах зрушити з місця. Андрій задумливо дивився на бабусин будинок.
— Ти думаєш про те ж, про що і я? — запитав він.
— Поїхали туди прямо зараз.
Їм знадобився певний час, щоб подолати всі бюрократичні перешкоди для усиновлення Олі. І ось вона тепер з ними.
Її донечка, її щастя, без якого вона не уявляє собі жодного дня на землі. Вона майже відразу почала називати її мамою.
Вона — мама. Мама Даша. Для когось бути матір’ю — тягар і обов’язок, а для неї — найзаповітніша мрія.
