Зоя поправила бант на блузці й задоволено клацнула язиком: «Гарна!»
Вона, справді, виглядала чудово: молода жінка готувалася до побачення…
І не просто до побачення: сьогодні Микола натякнув, що їм треба серйозно поговорити!
І її передчуття не обмануло: чоловік зробив їй пропозицію! І вона, звичайно ж, погодилася: Зоя дуже хотіла вийти за нього заміж.
Вони познайомилися на сайті знайомств. І їй відразу сподобався відставний військовий: гідний, дотепний і не дріб’язковий.
Обидва були, на той час, розлучені й вільні. У нього була доросла дочка, у неї — дочка-підліток, яка жила з її батьками в столиці.
До цього у Зої були спроби створити сім’ю: після розлучення минуло вже три роки.
Але вона – красива, розумна і заможня – цього зробити, чомусь, не змогла. Або вимоги у красуні були завищені, або кавалери траплялися суцільно не ті.
То – мамині синочки, то – інфантильні молоді люди, то, взагалі – зі шкідливими звичками.
І тоді Зойка вирішила пошукати собі партнера старшого: від нинішніх однолітків — ніякої користі. Точніше, ніякої користі, окрім шкоди.
І це їй вдалося: Миколі Петровичу нещодавно виповнилося сорок дев’ять років. А їй було тридцять три.
А що — хороша різниця!
Під час особистої зустрічі, наживо, Микола Петрович виявився навіть кращим, ніж на фото! Претендент був імпозантним, елегантним і явно недурним.
Так, Зоя Олександрівна любила військових: цілком конкретних людей із твердими переконаннями та принципами.
Які чітко бачили мету й не бачили перешкод. А, головне, могли тебе захистити й забезпечити комфорт.
І робили це з доброї волі та з радістю, а не після прискорювального стусана: яку ще полицю тобі треба прибити – у мене, взагалі-то, фінал!
Вона теж сподобалася відставнику. І їхні стосунки, після п’яти місяців спілкування, вже переросли у вирішальну фазу.
І кавалер натякнув, що пора вирішувати, Зайчику! Навіщо зволікати – все було вже ясно.
Тому сьогодні він приготував святкову вечерю і запросив кохану, щоб, засвідчивши свою повагу, запропонувати їй руку, серце, спокійне життя і любов до гробу.
Ну хто ж від цього відмовиться, я вас благаю? Звичайно ж, так, коханий!
— Ну, що — давай вечеряти й обговорювати деталі! — запропонував наречений.
— А це що за список? — здивовано запитала вродлива Зоя, побачивши на сервірованому столі поруч із столовими приборами дивний листок із незрозумілим переліком медичних термінів.
— Ти вирішив зайнятися медициною, Миколо Петровичу? Або освіжити вже наявні знання?
— Це не список, Зоїнько! І я не збираюся займатися медициною! — охоче пояснив Микола. — Та й що можна освіжити в моєму віці? Це — діагнози!
— Чиї? — здивувалася жінка.
— Мої, чиї ж іще! — розсміявся Микола.
— Що — всі?
— Ні — тільки за минулий рік! — посміхнувся чоловік. — Цього року до них додалося ще кілька: просто все не вмістилося!
— І що не вмістилося? — здригнувшись від недоброго передчуття, поцікавилася Зоя.
— Грижа міжхребцевого диска поперекового відділу, катаракта лівого ока, п’яткова шпора і грижа стравохідного отвору діафрагми.
Ніколи не думав, кохана, що й у діафрагми може бути грижа! — пожартував Микола й подивився на наречену: ну, як я тобі? Оціни! Адже це ж так кумедно!
Але Зої було не до сміху, і раптом стало недобре: він, напевно, жартує!
А ще її приголомшило, що чоловік, при всій цій купі діагнозів і захворювань, виглядав відносно здоровим і навіть веселим.
І, головне, був живий! Хоча, судячи з усього, йому давно пора було збиратися до праотців: готуйся, тату!
— Ну і як же ти з усім цим справляєшся? — поцікавилася Зоя, яка вперше сьогодні дізналася про це.
До сьогоднішнього вечора Коленька ні сном, ні духом не давав зрозуміти, що жити йому залишилося два понеділки.
І говорив про що завгодно, тільки не про хвороби. Інакше б вона сто разів подумала…
— Як-як? Потихеньку, Зоїнько! А коли зовсім погано стає, наймаю доглядальницю! — охоче пояснив чоловік. — Але, якби ти знала, люба, як це дорого! Ну, нічого! — оптимістично підсумував Микола. — Скоро все налагодиться!
— Що — невже вилікують? — здивувалася Зоя Олександрівна.
— Та що ти, яке — вилікують! Мене тепер можна тільки приспати! — звично пожартував кавалер. — Але, думаю, ти не дозволиш цього зробити! Ти ж мене не кинеш?
Іскрометний гумор потенційного нареченого сьогодні не справив жодного враження. І питання було, вочевидь, риторичним.
І гумор зовсім не міг врятувати ситуацію, бо до Зої почало доходити…
Що вона, молода, красива й самодостатня жінка, муситиме після весілля добровільно взяти на себе обов’язки цієї самої доглядальниці.
Адже всі жінки, рано чи пізно, з дружин і коханок поступово перетворюються на кухарок і доглядальниць.
А тут їй пропонувалося зробити це відразу, без проміжних етапів: навіщо даремно втрачати час?
Адже у Вас уже є підопічний! Тому починайте відразу «доглядати», мила! Ось зареєструємо стосунки, і флаг Вам у руки!
Перспектива, що постала перед ще молодою жінкою, була абсолютно нерадісною і абсолютно безперспективною!
Ось як все обернулося!
А вона, наївна дурепа, будувала райдужні плани на спільне життя і хотіла народити ще дитину: Інка ж — вже відрізаний шматок!
А тут таке! Та й народжувати не доведеться: адже у неї вже буде дитина! Так, доросла, навіть повнолітня — але за нею потрібно буде доглядати не менше, ніж за немовлям!
Те саме продумане харчування за розкладом – у мене режим, люба! – ну, і міняти памперси скоро, напевно…
— Мене ж, зрештою, за станом здоров’я звільнили! – охоче розповідав чоловік, який вирішив «на березі» поділитися своїми проблемами.
Нехай звикає потихеньку! Адже на шлюб вона вже погодилася!
Неможливо приховати дві речі: дев’ятий місяць і правду. І ця правда раптом постала перед Зоєю з усією її жахливою відвертістю.
«Краще б вже при надії опинилась, чи що! За ЦЕ – і заміж? Тримайте мене семеро!» – сумно думала молода жінка.
Вона напівслухала розповідь Миколи про вихід з наркозу після чергової операції, вже добре розуміючи, що, мабуть, йому не судилося стати її чоловіком.
І не тільки її: за такого стану справ шанси стати взагалі чиїмось чоловіком у Петровича дорівнювали нулю.
Тому, будь ти, милий чоловіче, нічиїм, як кажуть діти.
Якщо тільки не знайдеться якась мазохістка: жорстоке століття, жорстокі серця…
А Коля клопотався:
— Ти нічого не їси! Чому? Спробуй: це — дієтична курка! Я запік її за особливим рецептом!
Боже мій — за особливим рецептом! А вона зараз скаже йому, що весілля не буде…
Микола Петрович підняв келих із ігристим і промовив:
— Ну, що — за нас?
— Мені щось недобре, — промовила Зоя Олександрівна.
І це не було брехнею, як можна було подумати: їй справді стало зле.
Все змішалося в купу: негатив від інформації і перспектива з’ясовувати з цього приводу стосунки…
— Ти бліда — приляж! — злякався чоловік: не вистачало ще, щоб у їхній родині захворів ще хтось, крім нього самого!
Ні, не варто думати, що всі почуття й позитивні емоції у Зої відразу випарувалися — ні в якому разі!
Звичайно ж, ні: все було в цілості й, як і раніше, перебувало в одному флаконі.
Але несподівана новина викликала таку купу негативу, що це переважило. І потрібно було прийти до тями.
— Мабуть, я піду! — жінка встала з-за столу.
— Що, навіть чаю не вип’єш? — звично пожартував кавалер, інтуїтивно запідозривши недобре: не варто забувати, що він був недурний…
Але Зої Олександрівні було явно не до жартів: її поїзд уже стукав колесами в іншому напрямку, набираючи швидкість.
— Тоді я проводжу! — підвівся Микола.
— Ні-ні! — відсахнулася від нареченого, наче від чуми, Зоя.
Ще впаде на вулиці! Там же, здається, була миготлива аритмія. А у неї від цієї недуги страждав тато, який часто втрачав свідомість.
Не дай Боже, доведеться реанімувати на вулиці – ні, дякую: сиди вдома, кавалере!
— Може, залишишся? – невпевнено запропонував наречений.
— Іншим разом, — пообіцяла Зоя, вже знаючи, що цього іншого разу не буде.
Звісно, шкода було, що «мрії» розбилися: весілля ж зірвалося! Але жінку не полишало відчуття, що вона все робить правильно.
І тепер їй стало зрозуміло, навіщо коханому була потрібна та гарна тростина: вона стояла в кутку передпокою.
Адже це відбувалося не тому, що Коля був модником, просто йому було важко рухатися.
І стала цілком зрозумілою обережність під час тих самих стосунків, ніби Микола Петрович боявся зробити зайвий рух!
“Який милий і делікатний – напевно, не хоче мені нашкодити!” – з вдячністю думала наївна Зоя. А тут пазл склався.
Зоя пішла, залишивши коробку з обручкою на списку написаних акуратним почерком діагнозів і заблокувавши номер Миколи.
А він усе зрозумів: ну, що ж – так тому й бути! І навіть не озивався: «Кохана, ти забула своє кільце!»
Обоє були розчаровані таким результатом: ну, що ж – не буває, щоб у житті все йшло рівно — без злетів і падінь.
Головне, що обоє залишилися живими після цього самого падіння. І треба було цьому радіти.
Особливо Миколі Петровичу, адже з такою купою діагнозів залишитися живим після падіння — подарунок долі.
Він і радів, але осад залишився, бо знову доведеться вирушати в цей виснажливий для душі пошук своєї половинки!
І Зоя думала так само: а як добре все починалося!
Ну, нічого: будемо шукати такий самий, але свіжішої моделі. І це було дуже розумне рішення: які ваші роки…
