— Все, Настя, між нами поставлено крапку! Я хочу справжню сім’ю, дітей. Ти не здатна дати мені цього. Я чекав, терпів, сподівався. Мені потрібен син.
Я вже подав на розлучення! У тебе є три дні, щоб зібрати речі. Коли поїдеш — зателефонуй. Я поки що поживу в матері.
Поспішай, мені потрібно підготувати квартиру для дитини та її мами. Так, не дивуйся — моя майбутня дружина вже чекає на малюка! Тож, три дні — і не більше!
Настя мовчала. Сказати їй було нічого.
У неї дійсно не виходило опинитись при надії. Михайло чекав п’ять років. За цей час — три невдалі спроби.
Вона обійшла десятки лікарів, але всі казали одне: вона здорова. Тоді чому нічого не виходило?
Настя завжди стежила за собою, вела правильний спосіб життя, берегла здоров’я.
Але востаннє їй стало зле прямо на роботі — викликали швидку, і все сталося надто швидко…
Двері гучно зачинилися, і Настя безсило опустилася на диван.
Збирати речі не було ні сил, ні бажання. Та й куди йти — вона не уявляла.
До заміжжя жила у тітки. Тітки більше немає, квартиру її син продав.
Повертатися в село, у бабусин дім? Шукати орендоване житло? А що робити з роботою?
У голові крутилися десятки питань, і всі вимагали термінового вирішення…
Вранці до квартири увійшла свекруха.
— Не спиш? І правильно. Я прийшла простежити, щоб ти нічого зайвого не прихопила.
— Стара білизна вашого сина мені точно не потрібна. Мої речі теж перевірятимете?
— Оце так! Яка грубість! А раніше ж була тиха, ввічлива… От все й стало на свої місця. Я ще після першого разу казала Міші — ти не зможеш народити йому дитину.
— Ви прийшли тільки заради цього? Тоді краще мовчіть і просто спостерігайте.
— Ти куди сервіз збираєш?!
— Це взагалі-то мій. Від тітки залишився, пам’ять про неї.
— А тут же без нього порожньо стане!
— Мені це байдуже. Зате у вас тепер буде онук.
— Забирай тільки своє!
— Ноутбук мій. Кавоварку та мікрохвильовку мені подарували колеги. Машину я купила до весілля. У вашого сина є своя.
— Так, так… У тебе все є, крім головного — ти не здатна мати дитину!
— Це вже не ваша справа. Зі мною все гаразд. Значить, так було завгодно долі.
— Дивись-но, навіть не шкодуєш! Може, ти спеціально все зіпсувала?
— Ви говорите нісенітниці. Мені боляче навіть думати про це.
Настя оглянула квартиру — своїх речей майже не залишилося. Щітка, косметика, капці…
І раптом вона зрозуміла, що забула щось важливе. Статуетку кота.
Усередині неї була схованка — сережки й каблучка, не надто дорогі, але безцінні як спогад про бабусю.
Михайло завжди називав це мотлохом. Невже викинув? Він зазвичай складає все непотрібне на балкон. Настя відчинила двері.
— Ти ще там щось забула? Збирайся — і йди вже! — пролунав голос свекрухи. — Прощаєшся? Прощайся. Такого життя тобі більше не побачиш.
На щастя, кіт знайшовся. Все було на місці.
— Ось ключі. Прощавайте. Сподіваюся, більше ми не побачимося.
Настя заїхала в офіс. Формально вона ще була на лікарняному, але вирішила оформити відпустку.
— Ми тобі дуже співчуваємо, але без тебе складно… Трьох тижнів вистачить? Тільки, будь ласка, залишайся на зв’язку — без тебе половина проєктів зупиниться.
— Добре. Мені потрібно відволіктися. І дякую.
— Тобі потрібна допомога?
— Ні.
— Я оформлю відпускні та премію.
— Дякую, це зараз дуже доречно.
Настя не стала шукати житло — вона поїхала в село.
Там її ніхто не чекав. Бабусі не стало три роки тому, матір вона ніколи не бачила — та пішла у засвіти під час пологів. А тепер і сама Настя не могла стати матір’ю…
Година шляху — і вона біля дому. Яблуня, клумби з тюльпанами…
Востаннє вони з Михайлом були тут восени — смажили шашлики, відпочивали.
Настя заїхала у двір. Ключ від гаража був у будинку. Вона відчинила двері й увійшла. Тиша. На столі — брудний посуд.
Але вона точно прибирала! Отже, тут хтось був.
Дві кружки, тарілки, пакети з-під соку, пляшки улюбленого ігристого Михайла… Все свіже.
Значить, він приїжджав. Але не один. Втім, тепер це вже не важливо.
Ключ був тільки у неї. Та мабуть, він зробив копію. Значить, треба міняти замки.
Нове життя. Прибирання. Потім гаряча ванна. Настя вирішила змити з себе все — біль, минуле, образи.
Коли вона вже збиралася виходити, у двері постукали, потім у вікно.
— Хто там?
— У вас усе гаразд?
— Так… — здивувалася вона.
— Вибачте за турботу.
Настя вийшла у двір. Там стояв незнайомий чоловік.
— Вибачте, я, мабуть, вас налякав. Я ваш сусід. Просто бачив, що ви зникли, а з труби йде дим… подумав, раптом щось сталося.
— Дякую, все добре.
— А ви родичка Михайла? Він недавно тут був з жінкою… Ви сестра?
— Ні. Майже колишня дружина.
— Зрозуміло… А будинок ваш?
— Мій.
— А я тимчасово живу по сусідству. Теж оформлюю розлучення… Вже завтра буду вільний. Вибачте ще раз. Якщо потрібна допомога — звертайтеся. Я Ігор.
— Настя. Зачекайте… ви зможете поміняти замок?
— Звичайно. Коли скажете, тоді і зроблю.
— Якнайшвидше. Завтра куплю новий.
— Давайте я сам подивлюся і куплю. Я все одно в місто їду.
— Добре.
Минуло два тижні. Ще тиждень відпустки — і треба повертатися. Настя вже звикла до тиші й зовсім не хотіла їхати.
Михайло не дзвонив. Лише надіслав повідомлення з датою розлучення. І це було на краще. Бачити його вона не хотіла.
У суботу Ігор запросив її прогулятися до озера. Настя не збиралася починати нові стосунки, але прогулянка — це ж просто прогулянка.
Вони гарно провели час і повернулися додому. Біля воріт стояла машина Михайла.
Він щойно приїхав. Вийшов сам, потім допоміг вийти жінці з округлим животиком.
Настя та Ігор підійшли до хвіртки. Михайло намагався відчинити двері, але не зміг.
— Що відбувається? — запитав він.
— А ви що тут робите? Чому намагаєтеся потрапити в чужий будинок? — спокійно відповіла Настя.
Михайло завмер.
— Це наш будинок! — втрутилася його супутниця.
— Правда? І хто вам це сказав? Міша? Це мій будинок. Прошу залишити територію.
— Міша, хто це?! Твоя колишня?! Вижени її! — істерично закричала жінка.
Настя та Ігор переглянулися й посміхнулися. Михайло мовчки посадив свою супутницю в машину й поїхав.
— Веселе в нього майбутнє… — зауважив Ігор.
— Зате у нього буде дитина. А я не змогла йому цього дати… тричі…
— А ми розлучилися, бо моя дружина не хотіла дітей…
***
Минуло чотири роки. Настя випадково зустріла колишню свекруху в супермаркеті.
— Настя? Тебе не впізнати… Довго дивилася — ти чи не ти. Ти… чекаєш дитину?
— Так, — Настя посміхнулася, погладивши великий живіт.
— А у Міші все погано… Хлопчик народився слабким, із серйозними хворобами… Його дружина втекла, дитину залишила нам. А ти одна вирішила народжувати?
— Ні. Я не одна. У мене є сім’я. Вибачте, мені час — на мене чекають.
— Он як… Ну, ти вибач мені за все…
— Терпіння вам…
Свекруха дивилася, як Настя йде. Поруч із нею йшов Ігор, підтримуючи її за руку, а з іншого боку йшла маленька дівчинка, дивовижно схожа на матір…
