Вранці, коли Віра встала, в хаті було незвично гамірно і пахло ваніллю. Вона не могла зрозуміти, що відбувається, доки не увійшла на кухню.
Старший син готував омлет. Молодший розкладав по тарілках сирники. На столі стояла ваза з її улюбленими квітами.
– Що це все означає?…
…Андрій не впізнавав свою дружину – що з нею таке відбувається, він ніяк не розумів.
Вони були разом уже сімнадцять років, і всі ці роки нічого такого дивного не спостерігалося.
Вона завжди була доброю і розуміючою, не скандалила і нічого не приховувала, саме тому він її колись і вибрав.
На сніданок завжди готувала кашу чи омлет, прибігала з роботи і одразу приступала до приготування вечері.
По неділях прасувала рівно п’ятнадцять сорочок – по одній на день для нього та двох їхніх синів.
Правда, сини частіше обходилися двома-трьома, привчити їх до такої ж охайності, якою відрізнявся Андрій, виявилося непросто.
Зараз уже другий тиждень на сніданок були пластівці чи бутерброди, при цьому Віра пропонувала робити їх кожному для себе самостійно.
На вечерю, в кращому випадку, Андрій і сини виявляли вчорашній обід, а іноді просто записку: «Буду після дев’ятої, відваріть вареники чи пельмені».
Перші кілька днів Андрій списував це на конференцію, яку проводив Вірин інститут, але конференція закінчилася, а звичний спосіб життя ніяк не повертався.
Спочатку Андрій обережно спробував поцікавитися, у чому річ, на що Віра відповіла:
– У мене що, не може бути свого особистого життя? Я стільки років обслуговую вас, можна і мені самій хоч трохи відпочити!
– Звичайно, можна, про що мова, взагалі, – відповів Андрій.
Андрій хотів уточнити, скільки триватиме це «трохи», але не наважився.
Час минав, а Віра так само пропадала то в кіно, то в театрі, то на виставці якихось скульптур.
Але Андрію зовсім не подобалося те, що в гардеробі дружини з’явилися якісь відверті сукні, а вранці замість того, щоб готувати їй сніданок, вона фарбувала вії і мастила губи.
Погані підозри заповзли Андрію в душу – невже в дружини хтось з’явився?
Йому самому було соромно за свої думки, але занепокоєння настільки охопило його, що Андрій не зміг стриматися: він почав стежити за дружиною і копатися в її речах, поки її не було вдома.
Вивчив телефон, витрати на карті, навіть вміст сумочки.
І ось там у сумочці він знайшов листа – у внутрішній кишені, потертий і трохи вицвілий, він явно перечитувався багато разів.
Це був явно любовний лист, при цьому такі слова міг писати лише дуже близький Вірі чоловік.
«Віро, як же я сумую за тобою, не можу знайти слів, які зможуть передати, як важко мені в очікуванні нашої зустрічі. Я всюди чую твій голос, шукаю очима твою посмішку і не знаходжу…»
Читати це було неприємно. Судячи з того, що лист був пошарпаний, цей роман у неї триває давно, і від цього було особливо гірко.
Він ще міг би зрозуміти якесь швидкоплинне захоплення приїжджим колегою, але таке… Невже все їхнє сімейне життя – це суцільна брехня?
Він мовчав три дні, все більше занурюючись у свої похмурі роздуми – скільки він уникнув спокус, скільки разів міг би зрадити дружині, але ні… На третій день гірких роздумів він не витримав.
– Я знаю все, – глухо сказав він.
– Що все? – здивувалася дружина.
Тон у дружини був спокійний, тільки трохи здивований. Але це не могло ввести Андрія в оману – він сам читав цей лист, помилки не могло бути.
– У тебе хтось є, – не спитав, а швидше заявив він.
Віра підвела очі і усміхнулася.
– Що за нісенітниці, Андрію. Ти, сподіваюся, несерйозно?
Якби вона зізналася, розплакалася – було б хоч трохи легше, але так…
– Я читав його листа! – заявив Андрій. – За кого ти мене тримаєш, просто так такі слова не пишуть:
«Не можу дочекатися того дня, коли ми знову будемо разом, нашим душам судилося крокувати разом до кінця існування цього всесвіту…». Тьху, – вилаявся він.
А Віра раптово засміялася, що Андрію дуже не сподобалося.
– Ти зараз серйозно? – Запитала вона.
– А ти?
Він дивився на неї спідлоба, важко дихаючи.
– Значить, ти копався в моїй сумочці?
– Так.
– І читав листа?
– Так.
– І не пам’ятаєш, що ти його сам мені писав?
– Так… Що? – до Андрія не відразу дійшов сенс сказаного.
– Цей лист писав мені ти! Коли був у відрядженні, а я була при надії, ми чекали на Славка. Ну, згадав?
– Ти що думаєш, я свого почерку не впізнаю? І не міг я такі речі писати! Не вигадуй!
Віра зітхнула, взяла табурет, дістала з верхньої полиці якусь коробку.
Поставила її на ліжко, відкрила, почала щось перебирати. Потім дістала конверт і простягла його до Андрія.
– Ось тримай. Ти тоді руку пошкодив, і писав мені лівою.
Андрій прочитав на конверті ім’я та адресу відправника – справді він, справді інше місто, але почерк – не його.
Невже він дійсно міг їй таке писати? Невиразно він згадав про руку, і правда на одному з будівельних об’єктів він невдало приземлився.
Невже це було саме тоді?
– І навіщо ти тягаєш листа з собою? – похмуро поцікавився він.
– Психолог порадила, – спокійно відповіла дружина.
– Психолог?
– Так. Ти знаєш, Андрію, я втомилася. Я все життя обслуговую вас, трьох чоловіків. Свого життя в мене з народження Славка немає.
Та я навіть “дякую” від вас не завжди чую! Квіти ти мені даруєш строго на восьме березня, слова кохання я вже забула, як звучать.
А я жінка, і не така вже й стара. Зізнаюся тобі, я спіймала себе на думці, що хочу розлучитися.
Але у нас хороша сім’я, я ціную це. Тож я пішла до спеціаліста. Вона, мій психолог, дає мені поради, а я їх виконую.
Зізнання дружини здивувало Андрія. Думала про розлучення? Вона хоче піти від нього?
– І що допомагають рекомендації? – спитав він.
– Іноді, – посміхнулася дружина.
– Так а листи навіщо? Ніяк не збагну…
– Щоб нагадати мені про наше кохання.
Андрій кивнув головою. Йому треба було подумати. Він підвівся і вийшов на балкон. Більше вони про це не говорили.
***
Вранці, коли Віра встала, в хаті було незвично гамірно і пахло ваніллю. Вона не могла зрозуміти, що відбувається, доки не увійшла на кухню.
Старший син готував омлет. Молодший розкладав по тарілках сирники. На столі стояла ваза з її улюбленими квітами.
– Що це все означає? – здивувалася вона.
– Доброго ранку, мамо, – сказав молодший. – Що тобі зробити – чай чи каву?
Віра не могла повірити ні своїм очам, ні своїм вухам.
– Каву, будь ласка, – відповіла вона.
– А омлет чи сирники будеш?
– Сирники…
Чоловіка ніде не було, але Віра розуміла – за всім цим стояв саме він.
Коли вона з’їла перший сирник, з’явився чоловік. Він простяг їй складений аркуш паперу.
– Доброго ранку, кохана!
– Що це? – збентежено запитала вона.
– Новий лист, – усміхнувся Андрій. – Аби вже, точно, допомогло.
Віра усміхнулася у відповідь, і з того дня все у них було добре. Ні, щодня її не чекали такі сніданки, все ж таки, чудес на світі не буває.
Але іноді траплялися. І в кіно тепер вона ходила не лише одна – Андрій із задоволенням складав їй компанію. Шлюб був врятований.
